Андрій розповідав охоче. Це все-таки краще, аніж вити й ревти від болю. Лише коли проходив хтось коридором, Сергєєв кричав: "Гад! Говори!.. Колись!.. Розколюйся!"
Слідство зайшло в тупик. Андрій нічого не підписував, слідчі ні до чого не могли його змусити. Ставши зовсім кволим, Андрій спостерігав злорадно, що його мучителі опинилися в дурній ситуації. Убити вони його не можуть, а розібрати його душу до решти теж не можуть. Тепер вони мусять, хочуть чи не хочуть, показати йому все, що там вони мають в тій грубій зеленій течці!
Конвейєр ішов далі. Він просиджував цілі ночі з Сергєєвим. Однієї ночі до кімнати зайшов Сафигін, гість з Андрієвого рідного міста. Він приїхав давати раду з Андрієм. Сафигін був чекіст в повному розумінні цього слова. В дебелих чоботях, обперезаний ремінням, черствий і зловісний. На червоному, одутлому обличчі було написане суцільне презирство і офіційність. Сафигін дав слідчому якісь папери, щось говорив про "секретарку", а Андрій думав, що його провокують, що йдеться про Катерину. Знову постало перед ним болюче запитання: "Хто? Хто ж той Юда, що віддав його на розтерзання?!"
Якось Андрій сидів на своєму проклятому стільці, мліючи від удару, що його завдав Сафигін, а Сергєєв його підганяв до того своїм злорадним "Ну?!". Зайшов Великін і почав кричати: "І мати твоя б... І батько твій б... І брати твої б... І сам ти б... кров!..", а потім відхаркнув і з усієї сили плюнув Андрієві в обличчя. Андрієві весь затрясся. Кров ударила в очі. Він безтямно шарпнув стілець і з усього маху вдарив Великіна наосліп… Великін розпістерся на підлозі, вдарившись обличчям об плінтус... Сергєєв шарпнув за шухляду стола й вихопив браунінг... В цей час увійшов Фрей. Андрій захрипів до нього, що його можуть навіть порізати на шматки й з'їсти, але не мають права зневажати честь його матері й батька. Щось було в Андрієві таке несамовите, що Фрей ошелешений відступив на крок назад. Вони з Сергєєвим пошепотіли якусь мить. А потім Фрей призначив Андрієві 20 діб карцеру.
Карцер для Андрія був щастям. Два метри вздовж, півтора метри впоперек – такий собі кам'яний мішок, без вікна, без ліжка і без ніякої вентиляції, але й без слідчого! Неосвітлений, але й без пекельної лампи! З маленькою лише дерев'яною приступкою, щоб сидіти. Чотириста грамів хліба, кухлик води, темрява, й тиша, і спокій. І самота. Андрій усім своїм єством радів, що потрапив у карцер, та ще на такий довгий термін, і вважав це за благословення БожеАндрій багато думав і вирішив: добиватися згідно з законом за всяку ціну обізнання з матеріалами "діла". Добиватися згідно з законом очних ставок з усіма тими, хто свідчив, а чи буде свідчити на нього.
На шістнадцятий день Андрія забрали з карцеру. Усі четверо: Сафигін, Великін, Сергєєв і Фрей – вимагали підписати попередній протокол. Андрій відповів, що підпише лише той протокол, який буде написаний його власною рукою. Всі почали напосідати, щоб підписав. Андрій зблід. Подивився по черзі – на Сафигіна, на Фрея, на Сергєєва, на Великінову руку з палкою – і зламав перо об стіл. Відразу викликали чотирьох "молотобойців"... і пішла карусель. Андрій не терпів, і Сафигін покотився по підлозі, Великін теж упав. Зчинилось ревище. Чотири молотобойці насіли на руки з усієї сили, а Сафигін і Великін божевільно матюкалися. Андрій бився одчайдушне, панічно, по-звірячому ревучи й намагаючись вирватись із залізних лабет. Але гай-гай... Вони ще раз стрибнули... Кінчилося все тим, що Андрієві зламали ребро й непритомного вкинули до камери 49...
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Андрій маячів у гарячці, напівпритомний. Він лежав у кутку, а над ним побивалися Литвинов, Давид і Руденко. Не добившись лікарської допомоги ззовні, вони рятували самі, як могли, Андрія. Литвинов намацав зламане ребро і, як міг, направив його. Андрій то приходив до свідомості, то знову впадав у забуття. Крім зламаного ребра, йому було наступлено й пошкоджено грудну клітку взагалі, прим'ято легені й він відкашлював кров'ю. Але ним володіло страшенне бажання жити. Перемогти за всяку ціну! Вся камера переживала його лихо й співчувала йому. Хіба-що тільки один Узуньян не міг приховати мстивих чортиків у очах.
В камері весь час рух. Менший вдень, більший вечорами й ночами. Когось беруть, когось приводять. Приходько й Литвинов, попідписувавши "двохсотку", пішли на трибунал, думали отримати по 5 років. Та надвечір повернувся інженер Ляшенко й приніс із "брехалівки" вістку, що Приходька і Литвинова, і цілу їхню "організацію" приречено до розстрілу, та Литвинов умер від розриву серця на місці.
Теорія професора Литвинова трагічно скрахувала. Давид сидів коло Андрія й тихо гладив його руку. Давид прийняв Андрієву філософію безповоротно. Ніхто не проронив ні слова, почувши трагічну вістку, лише Азік, сполотнівши, промовив: "Цього не може бути..."
Андрія довго не кликали, але згодом його понесли на брезенті в кімнату, де був кремезний чолов'яга в уніформі, який дав йому води. Сергєєв теж був і сказав Андрієві, що матиме тепер нового слідчого. Новий був схожий на чорта, могутньої будови, з кулачищами, мов глечики, з вольовим, твердим обличчям, з крилатими чорними бровами. Увійшла Нечаєва і навіть не впізнала Андрія. Їй пояснили, хто це, а вона знизала плечем і пішла собі.
Нового слідчого звали Донець. Він говорив, що це козацьке прізвище, і Чумак – теж козацьке. Значить, вони обидва козацького роду. Слідчий говорив доброю й інтелігентною українською мовою, лише підкреслено грубо. Потім він заговорив по-російськи, теж дуже добре. Донець кричав, що він не Сергєєв, і з-під його руки Андрій не вийде живий. Скидалося на те, що це слідчий окремої школи. Він сказав, що Андрій вичухається, і тоді його "розколять".
Навдивовижу міцний Андріїв організм справді "вичухувався". Ребро заживало. Дні минали. Двох наглядачів в'язні 49 камери примусили піти на поступки, бо погрожували, що "завербують". Отож один наглядач дозволяв їм довше знаходитися на "оправці", а інший, який якось переплутав і завів їх усіх в іншу камеру, приносив махорку і старався чим міг догодити.
На тілах в'язнів почали з'являтися якісь паскудні чиряки. Вони не боліли, лише погано заживали, ятрились, в Іванова їх було до двохсот! 30 мешканців камери нагадували прокажених, що гнили живцем. Андрій не мав жодної болячки, очевидно тому, що недавно сюди потрапив. То була велика мука – прилипати гнійними болячками до підлоги. Найбільша ж мука була сидіти в жахливій тісноті й прилипати своїми болячками до болячок сусідових. Їм давали якусь імітацію йоду, але це не допомагало. Така сама біда спіткала всю тюрму. Можливо, саме тому їх почали виводити на прогулянку. Це щось неймовірне, неправдоподібне, але факт. Та надворі вони опинялися у тісній дощаній загорожі. Після 5 хвилин кружляння та тупцяння в дощаній загорожі їх відводили назад. Це й була прогулянка. І яка вона не була химерна та коротка, але на всіх справила велике вражіння. Можна було обчислити приблизно, скільки ця тюрма має людей, якщо три дні (прогулянка раз на 3 дні) поділити на п'ять хвилин та помножити на тридцятеро людей (більше, як тридцятеро, в халабуду не влізе). Це буде біля 10 тисяч!..
А якось вони дізналися, що таке "Чорний ворон". За часів ГПУ це було звичайне вантажне авто зі звичайною залізною будкою, в яку напаковувано людей. В ній було заґратоване вікно… Одного дня мешканців камери 49-ї вивели до льоху. Тут люди просиділи півдня. Потім від них відокремили п'ятьох і лишили на місці, а решту забрали й повели. Цебто 24 особи, а серед них був і Андрій. Їх погнали по коридорах підземелля. Біля якоїсь, герметично закритої, залізної брами їх вишикували по три, відчинили браму. Там стояла автомашина, підведена задком щільно впритул до виходу. То була вантажна машина з халабудою, розмальованою в яскравий колір. На машині був напис "ЦЕРАБУООПЧ". Точнісінько така машина, якими возять хліб! Їх напхали у машину і повезли по вулицях міста. Кожен в'язень намагався проглянути крізь залізну стінку кабіни бодай думкою – вгадували, якою саме вулицею оце вони їдуть. Раптом почувся шалений вибух. Як потім виявилося, лопнула камера й покришка на лівім заднім колесі. По них приїхала інша машина, і налякані перехожі, які здогадалися, що машиною перевозять "ворогів народу", тікали.
"Чорний ворон" зупинився на Холодній горі, на внутрішньому дворі знаменитої колись каторжної царської тюрми. Потрапивши сюди, в'язні раділи, бо відчували, що тут набагато легше й краще, ніж на тій проклятій Раднаркомівській. Принаймні таке відчуття мав Андрій. У цій тюрмі сиділи і жінки "по дєлу мужа".
Їх повели до лазні, вистригли, а усі їхні речі закинули до спеціального апарата парової дезинфекції. Саме миття – то була досить неприємна розвага. Лазня була ідеально брудна, вода холодна, мило смердюче. Сяк-так хлопці побанились: розвезли на собі бруд, намокли в холодній воді й перемерзли люто. Пропарена одежа розлізлася, була мокра та ще й з вошами. В'язнів довго нікуди не вели, а потім загнали до маленької камери з трьома ліжками, причепленими до стін. Там і розмістилися усі 24 чоловіки. Порівняно з Раднаркомівською тут була свобода. Можна було ходити, стояти, танцювати, лежати. Нікому до того не було ніякого діла, як не було й ніякого від того ефекту.
З ліжок ніхто не хотів користатися, бо то було б несправедливо. Всі розташувалися на підлозі. Було зовсім мало блощиць. Андрій почав пробувати стіни, налагоджуючи тюремний телеграф. Хтось відгукнувся на виклик, але й тільки, далі діло не йшло. Андрій заходився вчити всіх своїх товаришів тюремної телеграфної премудрості. Руденко й інженер Н. заходилися з цвяшків, які вони десь попідіймали в лазні чи по дорозі з неї, та з шматків дроту робити голки. Час від часу підходив вартовий до вічка й зазирав. Тоді в'язні удавали, що вони нудяться. У камері була страшна задуха і брак повітря. Голі тіла, вкриті рясно противними болячками, виповнювали камеру густо, як і перше, і перенасичували повітря випарами поту. Спати вкладалися на мокрій підлозі. Вони ухвалили користуватися ліжками по черзі.