Бо ж ясно, що за кожним кроком і кожним його рухом стежать в сто пар очей, а найдрібніший зв'язок з "ворогами народу" карається дуже тяжко. Мельник роздавав махорку, але чомусь не ставив ніяких умов і не вимагав ніяких зобов'язань. В цьому крилась якась велика загадка.
Бунчук і Іванов підписали найганебніші протоколи своїх "злочинів", потім плакали в камері ревно, а слідчі домагалися від них все нових і нових свідчень.
Андрій готувався: він уже знав з розмов досвідчених арештантів весь процесуальний та карний кодекс, всю термінологію слідчих, весь порядок і специфіку слідства. Якось зовсім голого його повели до вартівні і наказали підписати документ. Андрій став читати "Протокол обвинувачення", у якому його звинувачували по статті 54-й т. зв. Карно-Процесуального Кодексу УССР, пп. 2, 6, 8, 10 і 11. Та Андрій не підписав, а написав таке: "Це пред'явлене абсурдне обвинувачення читав".
Потім Андрія поведено в "брехалівку", яка була натоптана бідолашними людьми. На Андрія навіть не звернули уваги, і він мусив стояти на параші, бо сісти не було де. Нормально в такій камері мусило б бути 15-20 чоловік, а було в ній тепер щонайменше 300. Минав день, а по нього не приходили. Люди позлипалися в суцільну масу і так стоячи спали. Андрій уже скучав за камерою ч. 49, як за домом. Десь біля півночі його повели на допит, та перед цим мусили піти в камеру по штани і одяг, бо ж був голий. В його камері всі наполохалися, бо такого ще, далебі, не траплялося в їхній практиці, щоб голісінького чоловіка водили десь цілісінький день.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ЧАСТИНА ДРУГА
Горда Андрієва душа була певна, що його ніхто й не зачепить пальцем. Адже колись він тут був. Правда, вони його поставили були в надзвичайно тяжкий режим, засудили на багато років каторги, але не били.
Йдучи на допит, Андрій згадав, як вели його цими ж коридорами 1932 року. Тоді тут було Всеукраїнське управління ОГПУ. Саме тут він був побачив свого вчителя й натхненника – Миколу Хвильового. Вони вдали, що не знайомі, а як порівнялися, Хвильовий ледь-ледь помітно кивнув головою...
Андрія завели на 5 поверх. У кабінеті сидів зовсім зелений юнак, досить симпатичний і добродушний з вигляду. То був слідчий Сергєєв. Він попередив, що Андрієва голова у його руках. Сергєєв став погрожувати, що їм усе відомо, що Андрій у "єжовських рукавицях", що він тут згниє, що з цієї тюрми нікому немає виходу. Сергєєв хотів, щоб Андрій признався у контрреволюційній роботі, чистосердечно й до кінця. Минуле Андрія не цікавило слідчого, він хотів "зізнання" за теперішні злочини. Андрій став на шлях цілковитого й принципового заперечення. Він сказав, що це все якась брехня, божевільна фантазія, і тих пунктів забагато як на один раз. Слідчий відповів: "Тут тебе, зрештою, не питають про правду. І нікому вона тут не потрібна. Правдою буде те, що я тобі тут начеплю. Ясно? Ти ворог – і це основне… всі спільники й однодумці мусять бути ось тут, – ляпнув він рукою по столу, – ось в цьому й вся справа!" Андрій сказав, що з його головою можуть робити, що хочуть, але спільників у нього не числиться.
До кімнати увійшла молодесенька й дуже гарна дівчина, яка принесла Сергєєву поїсти. Коли вона вийшла, слідчий сказав, що дєвочка може бути Андрієва. Андрій мовчав і намагався вгадати, що ж прийде за цією прелюдією. Згодом у кабінет зайшли троє дебелих хлопців у цивільному. Всі вони "впізнавали" Андрія, віталися, казали, що вони футболісти. Потім до кімнати зайшов низенький, широкогрудий і широкоплечий чоловік, теж молодий. Це був начальник відділу Великін. Слідчий доклав йому, що "сволота мовчить".
Великін підійшов до Андрія і враз з усього маху вдарив в обличчя. Андрій упав на стілець, та раптовим ударом хтось вибив ногою стілець з-під нього, й Андрій упав на підлогу. І затанцювали над ним усі п'ятеро. Били його ногами, качали по підлозі, садили черевиками по чому попало. П'ятеро здоровенних "футболістів" гасали над ним, качали по всій кімнаті й несамовито кричали, щоб розколювався. Андрій теж щось люто кричав і лаявся. Це тривало довго, а потім він зомлів.
Опритомнів Андрій від неприємного лоскоту: Сергєєв лив йому на обличчя воду. Наказали сідати, але знову його збито з ніг. А потім двоє підхопили його під руки, закрутивши їх назад, поволокли до стільця й посадили. Андрієм володіло непереможне бажання заплакати, але він не зробив цього. Перед ним стояв Великін, заклавши руки за спину, за столом сидів Сергєєв. Великін запитав, чи буде він говорити. Андрій мовчав. Його попередили, що це була тільки забавка, якби він знав, що чекає впереді, у нього б волосся вилізло геть ще цієї ночі.
У кабінет зайшов ще хтось, стрункий у військовій уніформі. Всі встали. Андрій встав теж, перемагаючи біль. Той, що увійшов, зупинився посеред кімнати, подивився на Андрія пильно й лагідно промовив, щоб Андрій сідав. Це був начальник групи Фрей. Був він підкреслено лагідний, і чемний, і по-начальницьки величавий. Прізвище мав німецьке, але риси обличчя слов'янські, певніше, російські. Цілковита протилежність до Великіна, що мав прізвище російське, але риси інші. Першим Андрієвим відрухом було поскаржитися цьому лагідному й, очевидно, культурному начальникові на ту кривду, що її йому заподіяно щойно. Фрей сказав, що знає рід Чумаків, і просив Андрія роззброїтися щиросердно. Андрій сказав, що його рід мріяв про інакшу долю й інакші права для себе й свого народу. Мріяв про інакше пролетарське правосуддя, про інакший "новий лад", про інакших носіїв правосуддя.
Фрей спитав, яке Андрієве кредо, а тоді дав гарантію, що за погляди Андрієві не буде кари, лише за дії. Андрій наважився і сказав: "Я не визнаю пролетарського правосуддя, здійснюваного закаблуками й палкою! Ось це моє кредо… І так само не визнаю соціалізму, будованого тюрмою й кулею. Ось це вкупі і є все моє кредо". Це було занадто сміливо. Зайшла мовчанка. Фрей зімкнув брови, й видно було з усього, що він перемагався, аби не затупотіти враз і не закричати. Він сказав, що це жахлива контрреволюція, і цього одного вистачить, щоб його засудити на віки вічні. Андрій нагадав, що Фрей давав гарантію. "Думаю, що ваші діла не розходяться з поглядами", – сказав Фрей.
Потім Андрія запитали, чи знав він Хвильового, його націоналістичну, сепаратистську теорію про боротьбу двох культур, про азіатський ренесанс з Україною на чолі? Про переродження революції? Андрій відповів: "Ні". Після цього місце Фрея заступив Великін. Він вимагав від Андрія говорити про контрреволюційні діла і про однодумців. Погрожував, що Андрій буде повзати і скавуліти, як пес. Великін готовий був кинутися на жертву, кипів увесь і сатанів. Він був фанатик і садист. Він називав Андрія проституткою, "паршивою петлюрівською собакою", шматтям, падлом. Обіцяв його згноїти й запроторити туди, де він до самої смерті не побачить жінки, лише для означення поняття "жінка" вжив зовсім іншого епітету, назвавши певну частину жіночого тіла. То був водоспад цинізму, похабщини, брутальності.
Андрій мовчав. Слідчий Сергєєв знову пояснив, що треба зізнатися у зраді вітчизни, приналежності до військової контрреволюційної повстанської організації й підготування збройного повстання, у шпигунстві на користь Японії, у терорі й агітації… Андрій не витримав і засміявся, сказавши, що це безглуздя. На це йому відповіли: "Ти на всі ці пункти даси такі вичерпні відповіді, що й сам повіриш, що це не безглуздя". Але він мовчав, бо шалена гордість, що уперто оберігала його честь, вартувала над утомою й відчаєм, не даючи пуститися берега. На вимогу назвати спільників Андрій відповів, що їх не було. Тоді Великін запитав: "А твої брати?!". "Ні!" – визвірився Андрій. Великін і "футболісти" знову почали його бити, але з ще більшим осатанінням і ревищем. Андрій знепритомнів. Його відлили водою й посадовили на стілець. Фрей був весь час присутній при екзекуції, але не втручався і взагалі не звертав уваги. А виходячи, порадив Андрію бути слухняним. Футболісти теж вийшли. В кімнаті лишилися Сергєєв і Великін, а потім зайшла Нечаєва. Вона курила папіросу й пускала дим ніздрями. "Яка вона була б гарна, якби не була брутальна!" – подумав Андрій і опустив голову. Відчував жіночий погляд на собі. Він хотів, щоб вона взагалі мовчала, а ще краще, щоб пішла геть, і хай би лишилась ілюзія, що це була все-таки жінка. "Може, ви маєте якесь прохання, Чумак?" – запитала раптом Нечаєва. Здивованому Андрієві здалося, що в тім голосі забриніла нотка підступу. Він сказав, що має: хоче написати листа матері. Вона дозволила, і він написав: "Живий, здоровий. Скоро вернусь. Цілую", – і підпис. Нечаєва поклала листа перед Сергєєвим. Андрій згадав, що не написав адреси. Нечаєва зауважила це і дописала адресу, тоді в Андрія виникла надія, що листа відправлять.
До кімнати увійшла ще одна жінка, років 30-ти, груба, хтива, з надзвичайним бюстом і дорідними стегнами, буйно нафарбована. Вона безсоромно й зухвало оглядала Андрія. Він чув про неї у камері: вона, ведучи слідство при допомозі мужчин, завжди потішалася над статевими органами своїх жертв. Вона била дошкою по певних місцях, притискала їх каблучком, а то й дверима, заголювалася й сідала безпомічній жертві на обличчя й взагалі виробляла несвітські речі. Об'єктом її "слідства" здебільшого були вірмени. Після моторошних кривавих сцен розпалена ця самиця улаштовувала з слідчими оргії в тих же кімнатах з закривавленою підлогою після того, як жертву витягали геть. І називалася вона "товаришка Клава". Це була жінка сексуально збочена. Клава попросила Сергєєва віддати Андрія їй, той відповів, що це небезпечно, хіба що потім, як вони його уходять. Клава ще посміялася з Андрієвого листа, а тоді жінки вийшли. Слідчий пообіцяв, що відправить листа, але треба говорити. Андрій відмовився, і слідчий потрактував це так, що Андрій зрікається матері.
Потім Великін викликав якогось здоровила, який мав пильнувати, щоб Андрій дивився на яскраве світло лампи і не заплющував очей. Його безліч разів били, він падав, його підносили, і він знову мусив дивитися на світло, від якого пухли очі.