– русявий, з ніжними рисами юнак, сіоніст, згідно з обвинуваченням; Альоша Васильченко – сухорлявий, з рябим обличчям, старший уже чоловік, знаменитий на всю колишню Харківську губернію партизан; Петровський – старий-престарий колишній ігумен Л-го монастиря, а потім чільний церковний діяч; Кулинич – старенький чоловік, український есер, перший директор Першої Української Гімназії в Харкові; інженер Н. – автор проекту цієї самісінької тюрми, він збудував цю тюрму в 1931 році, а тепер сам сидить у ній; Карапетьян – "вірменський атаман", згідно з Охріменковою інформацією; Антон Дикий – чорний, як циган, поет. (Раніше сидів тут ще один поет, футурист, Михайло Семенко, але його кілька днів тому забрали). Був ще Ягельський – колишній член достославної ЦЕКУКи, член керівної трійки. Ягельський лежав, бо його сильно побили дошками на допиті, і він ледве дихав.
На обід в'язням давали юшку, яка називалася борщем, хоч в ній плавали лише шкурки з помідорів. Потім дали по ложці каші з остюками, камінцями і сміттям. Краснояружський і Охріменко мали добрий апетит, і Андрій поділився їжею з ними. Після обіду усіх погнали мити посуд. Андрій ішов у числі останніх, за ним Охріменко майже ніс на руках Ягельського, Руденко з Азіком несли парашу, замикаючи процесію. Манюсінька вбиральня була призначена для однієї особи, але їх усіх загнано туди одразу і закрито двері. Потрібно було встигнути зробити все, що кому треба. Помитися не входило в програму, але чоловіки наливали вод в миски, а потім виливали її собі й один одному на голови та спини. Назад кожен ніс повну миску води, щоб тією водою помити підлогу.
Після обіду час поплив жвавіше, бо була саме неділя, а це значило, що допитів не буде. Карапетьян став розповідати, як допитували якогось товариша Аслана, який мусив вигадувати, як займався контрреволюційною, терористичною, диверсійною діяльністю, хоч нічого такого не робив. Слідчий бив і вимагав "зізнання", і Аслан вигадував часом зовсім безглузді речі. З часом Андрій переконався, що Аслан – це трагічне, але ідеально точне уособлення дуже багатьох нещасних, пущених на конвейєр безглуздої дійсності тут.
На вечерю кожен отримав буквально по одній столовій ложці каші. Ця вечеря була о 6-й годині. По вечері знову мили посуд. На цей раз ходили без Ягельського, бо в нього не вистачило вже і тільки сили. Після вечері чекали сну, який дозволявся о 9. Руденко попросив Приходька розповісти що-небудь. Так у в'язнів почалася літературна година. Оповідачами були найбільше начитані й найпам'ятливіші в'язні – Приходько, Зарудний, інженер Н., Гепнер. Приходько переповідав "Мадам Боварі" Густава Флобера.
Для Андрія трохи було забагато вражінь на один день. Голова блукала в гарячковім маячінні. Він думав: якщо ці чоловіки, здебільша зовсім ні в чому не винні люди, п'ють таку гірку чашу й несуть такий тяжкий хрест, то що ж чекає його – втікача з каторги? Він вловив основну тенденцію цієї модерної інквізиції – це обернути людину в ганчірку, тварину, в безвольного пса, що скавулить і плазує, готовий лизати що завгодно, від чобіт починаючи. Обернути її в ганебну моральну руїну, розчавити й знищити те, що називається людською душею... А тоді вже викинути її на фізичний смітник.
Коли черговий наказав лягати спати, було важко влягтися, бо місця не вистачало. Андрій довго не міг заснути, згадуючи братів, маму, Катерину.
У перші дні Андрія не водили на допити, тільки поголили його русяву чуприну. Зранку перевіряли, чи є усі в'язні і приймали скарги, які ніколи не задовольнялися. Гепнер, наприклад, просив дезінфекцію, щоб трохи блощиць побити. Андрій просив лікаря для Ягельського, та йому навіть не відповіли.
Зранку давали скибку хліба, чай і цукор. Черговий у камері мав завдання розділити між усіма хліб і цукор порівну. З чаєм майже кожен з'їдав усю свою пайку хліба і лише в декого вистачало сили волі лишити трохи хліба на обід. Цей "чай" – це і був увесь сніданок.
Після сніданку в камері 49-й все обернулося в слух і чекання, бо почався буденний, "робочий" день. Комбінат працював. Цілий корпус тюрми здригався від тупоту й грюкоту на всіх поверхах. Андрій чекав на допит, але його не брали. Взяли Приходька і Азіка. В камері вже ніхто не розповідав анекдотів, кожен зібрався в кім'ях і чекав. Ягельський лежав і ні на що не реагував. Потім забрали з камери ще Свистуна й Васильченка, який, виходячи, сказав усім: "Прощавайте, братця!"
Коли забрали на допит аматора аеродромів, всі зітхнули з полегкістю – можна поговорити хоч трохи щиро. Андрій дізнався, що Васильченка, двічі орденоносця, бито орденами по обличчі. Потім Андрій узнав, що "розколюватись" означає не витримувати тортур і "признаватись" у всіх злочинах, "колоти" означає розколювати биттям людину психічно, мов поліняку. Андрій узнав, що всі, що тут сидять, вже "розкололися", уникаючи мук, цебто призналися. Не розколовся тільки Ягельський, Свистун та ще Васильченко, принаймні до сьогоднішнього дня. А ті, що ще не розкололися, бо не були на допитах, чекали своєї черги, – такі, як Прокуда, Давид, Руденко, Петровський. Всі розколоті чекали вироків: заслання або розстрілу. Прокуда, Руденко, Кулинич вірили, що їх справи розберуть, вияснять і пустять додому.
Перед обідом повернувся Приходько. Він був веселий, бо підписав протокол про закінчення слідства. Слідчий обіцяв йому не більше 5 років, замість розстрілу або 25 років. Було ясно, що Приходько в більшій мірі небіжчик, аніж Ягельський.
Повернувся Азік. Він брехав, що його дуже били. Андрій це зрозумів. Це зрозумів і Гепнер – старий політв'язень й каторжник. Речі рудого жида забрав черговий. Андрій міг піти на парі, що з аматором аеродромів нічого злого не сталося. Його, напевно, перевели до іншої камери, бо тут він "засипався", а його функцію виконуватиме Азік.
До камери вкинули грузина в білому костюмі. Товариш Георгіані тримався, як високоідейний член партії серед позапартійних троглодитів, як чесний серед бандитів і злодіїв, бо вірив, що сталася якась помилка. Георгіані був на диво елегантний, аристократичний, випрасуваний, накрохмалений, ідеально сніжно-білий і виключно гордий та недоторканий. Його скоро покликано й поведено десь геть, навіть не давши пообідати. А в обід в'язні почули жахливі крики: когось мучили. Щоб заспокоїтись, Руденко попросив Приходька оповідати недокінчену вчора повість.
Вже Приходько закінчував повість про мадам Боварі, як до камери вштовхнуто Георгіані. Чоловік був жорстоко побитий, і його костюм уже не був білим. Георгіані сказав, що його били, і гірко заплакав. Тепер він вже не гордував товариством. З камери брали ще двох жидів з Цукротресту, брали ще Азіка і скоро всіх повернули.
Перед вечором привели назад до камери Свистуна. Він повідомив усім, що "розколовся". Увечері Свистуна забрали "з вещами" й десь повели... Щоб більше не повернути в цю камеру. "Чих-пих", – зітхнув печально Охріменко.
Спати лягли "валетом в ялинку" – цебто один ряд ліг лицем всі в один бік і зігнув ноги в колінах, а другий ряд насупроти ліг лицем в другий бік і теж зігнув ноги в колінах. Людина не могла перевернутися на другий бік, а мусила це зробити разом з цілим рядом і то не з одним, а з обома. Після Свистуна забрали з камери Георгіані. "Розколеться..." – зітхнув Охріменко. Андрій намагався якось заснути. Думав про те, що треба берегти кожну краплю снаги фізичної й душевної.
Пізно (перед північчю) десь за мурами, в тісному тюремному подвір'ї загула машина, хтось простогнав, що то розстрілюють. Тієї ночі Андрієві приснилися брати і Катерина, вона вміла прекрасно співати. Її улюбленою піснею була: "Ой що ж бо то та й за чорний ворон, Що до полю крякає!?"
Над ранок, коли Андрій прокинувся, він не дочислився в камері кількох осіб, що їх забрато на допит глубокої ночі, зате прибуло двоє нових, з волі. Виявилося, що один з них – директор Всеукраїнського інституту фізкультури на прізвище Бунчук; другий – керівник обласного відділу мисливства й рибальства Іванов. Тепер уже Андрій не був крайній біля параші, він мусив посунутися до середини. Всі, викликані на допит уночі, вранці повернулися і мовчали. "Мабуть, покололися хлопці", – вирішив Охріменко. Не вернувся й досі з усіх лише Васильченко.
І на третій день не покликано Андрія на допит. Третього дня вмер Ягельський. Вмираючи, він потребував випростатися, а не було як: Узуньян й Азік весь час відпихали його ноги. Андрій утрутився, вимагаючи пошани до вмираючого, і з усієї сили стукнув Азіка й Узуньяна обличчями одне об одне.
Померлого Ягельського не забирали. Він лежав серед живих цілу ніч. Вранці Ягельського теж не прибрано, він лежав ще цілий день – "снідав, обідав і вечеряв" разом з товаришами, на нього видавано хліб, цукор і "борщ". З того тішилися Краснояружський і Охріменко, з'їдаючи пайку хліба, 10 грамів цукру, "борщ" і ложку каші за "царство небесне померлого". І тільки аж після вечері труп забрали.
Увечері до камери принесли на ряднині закривавленого, обірваного й геть почорнілого від синців Васильченка. Доктор Литвинов боявся, щоб не було зараження крові. Васильченко був приречений на неминучу смерть без медичної допомоги, ще й в присутності високого фахівця, професора медицини, доктора, що упадав біля нього й нічого не міг порадити. Андрій з Охріменком й Литвиновим промили закипілу рану під ребрами холодною водою й забинтували чистим рушником, що його пожертвував юнак Давид, а з другого рушника зробили холодний компрес до голови... Коли Васильченко помер, Андрія допитували, що той говорив перед смертю. Андрій відповів, що після тієї розмови, що Васильченко відбув раніше, він уже не міг говорити.
В чадній саламасі днів в'язнів забирали "без вещей" і "з вещами". Дехто твердив, що перші потрапляють на розстріл або до божевільні. А ті, кого беруть "з вещами", йдуть або на етап, або до іншої тюрми, або до камери смертників.
Одного дня до камери завітав Мельник – майже легендарний серед в'язнів черговий корпусу, бо видавався добрим і давав в'язням махорку. З вигляду Мельник зробив на Андрія прекрасне вражіння. Та Андрій розумів, що Мельник просто має великий привілей – безкарно роздавати "ворогам народу" махорку.