Євген Плужник — Недуга (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Сторінка 6 з 8

Працюючи вечорами, прислухався інколи Іван Семенович, чи не дзвонить, хоч і знав, що даремно, – не з таких... Як відходила, сказала спокійно: "От ми й розлучаємося, Іване..." Наталка пояснила, що не ревнощі в неї і не гордощі. Вона знає: він не кохає її і іншої теж не кохає. Якщо тягне його до інших – хай шукає, доки не заспокоїться.

Другого дня, зустрівши на заводськім дворі Куницю, сказав йому про розлучення. Куниці це не подобалося: "…Психологія! Філософія! Накрутив – от тепер і розкручуй... Да..."

Іван Семенович все більше лютився проти співачки. Це все через неї пішло; коли б не вона, точилось би все по-старому, тихо й затишно... Проте що може він закинути їй? Хіба спокушала вона його? Ніхто не існує для неї, тільки Сквирський! І коли б не цей довгоногий п'яниця, може, й вона була б не така; у всякому разі, не говорила б з Іваном Семеновичем так, як востаннє... Бо й не думала б так, бо й ставилась би до Івана Семеновича інакше.

Якось він надумався: чом би не спробувати йому самому змінити всю ситуацію, чому не спробувати йому усунути інженера Сквирського? Без Сквирського він зміг би, певне, взяти від неї те, що можна взяти від всякої жінки, адже більше йому й не треба від неї. Інтереси заводу давно вимагали двох важливих відряджень, які далі відсувати не можна: треба, щоб відбулися вони ще до Івана Семеновича відпустки. Звірятин має його заступати, значить, лишається Сквирський – з молодих найсерйозніший.

Думка про це привела його до Сквирського. Іван Семенович відразу сказав йому, що прийшов просити пробачення, бо мав думку відіслати його звідси, щоб мати особисту вигоду. Інженер раптом сказав, що хоче зовсім звідси виїхати, в інше місце перевестися. Іван Семенович, почуваючи, що важать тепер для нього не причини, а наслідки, відповів, що згодний. Тоді Сквирський спитав Орловця: "Значить, ви думаєте, що це не кохання? Звичайно. Щоб покохати жінку, треба полюбити її, як людину. Шукати в жінці людину – це суть кохання; в нім ріжність статей тільки підкреслює одність єства. Але що вам до Завадської як до людини?" Іван Семенович мовчав, та Сквирський і не потребував його реплік. Він говорив: "Отже, це звичайнісінький потяг, елементарна пристрасть, для якої жінка є жінка; це є жага, при якій часто не важить, яка саме жінка, важливо – стать…"

Виговорившись, Сквирський сказав, що зараз вони поїдуть до Завадської. Жінка зустріла їх у поганому вигляді, говорила, що в неї мігрень. Сквирський сказав: "Цій жінці здається, що вона кохає мене". Іван Семенович подивився на Завадську: вона сиділа, відкинувшись на спинку канапи, і не то біль, не то сміх торгав їй щоки. Сквирський продовжував говорити. Він казав: "здається", бо все це треба ще добре випробувати: може, це й не кохання, а щось багато елементарніше. Адже й у Івана Семеновича є все потрібне, щоб здавалось, що він кохає її. Отже, кожен з них мусить добре й уважно себе перевірити. Для цього він від'їжджає звідси". Завадська спитала: "Куди?". "Я зникаю, щоб дати тобі змогу підставити на моє місце інших…", – сказав Сквирський. "Ну, а коли перевірю?" – ледве чутно спитала Завадська. "Тоді приїдеш до мене". – "Куди?" – "На Урал. Я навмисно спинився на нім – там нема опери… Так, це останній твій іспит: я або музика…" Завадська дивилася на Сквирського вражено, так, немов і не припускала, що таке чути можна... Іван Семенович не розумів, навіщо це все. Він запитав Сквирського: "Нащо це ви?". Той відповів: "Недогадливий ви, товаришу... Я ж кохаю її".

XVI

Завадська з Іваном Семеновичем виряджали на вокзалі Сквирського. Жінка дивилася на Сквирського докірливо і благально. "Як собака", – подумав Іван Семенович, коли відбирають їй цуценята. Орловець почував себе зайвим і переглядав якусь газету. Проводжати Сквирського його просила Завадська. І от мусив Іван Семенович бути свідком від'їзду інженера. На прощання Сквирський сказав Орловцю, що, можливо, вони помиляються, але роблять найменшу з можливих помилок. "От і поїхав, – самими губами прошепотіла вона, коли зачервоніли ліхтарі останнього вагона. – Нащо він так? Ну нащо? – обернулась вона до Івана Семеновича і несподівано зменшила прізвище його: – Орлику..." Тихим теплом обгорнуло Івана Семеновича це слово, – так його ніхто ніколи не звав.

Відтоді він почав бувати в неї майже щовечора. Вона говорила, що нікого приймати не хоче, але він хай приходить. А їй так багато треба тепер передумати... Це "передумати" нагадувало Іванові Семеновичу Наталку; воно тягло за собою її ж таки "випробуй себе". Зрозумів Орловець, що все це не його життя, а інженера Сквирського чудний і безглуздий експеримент. Орловець забивався в куток за пальму, там більш не вилискувала на столику мала карафка, і старався не думати, гнав думки шелестом сторінок театральних альбомів співачки. А вона, удано, а може, й справді не помічаючи його настрою, розпитувала, без цікавості в голосі, про його життя, про завод, про всякі новини... Завадська говорила Іванові Семеновичу, що він ні програти, ні виграти не може, бо завсігди лишиться для неї тим, чим був, щирим, хорошим Орликом, другом, що не сердитиметься на неї за щирість...

Орловець не розумів себе: нащо йому – третьому – плутатись у цю складну гру двох, в якій він справді ні виграти, ані програти не може... Два дні не приходив він до Завадської – нащо йому взагалі ходити до неї? А коли на третій вечір прийшов, зустрів на сходах велике й веселе товариство. Кілька днів тривало потім чадне похмільне кружіння з ресторану до ресторану, поки сказала Завадська: "Годі!"

XVII

Зустрічаючись з Іваном Семеновичем у Завадської, Звірятин тепер нічим не виділяв його з-поміж інших. Це з того часу, як виїхав Сквирський. Чому Звірятин став такий, вияснилось в коротенькій і випадковій розмові одного вечора, як вийшли вони разом з опери, де після довгої перерви з великим успіхом виступала Завадська.

Звірятин сказав, що вдячний Івану Семеновичу за те, що відправив Сквирського. Тепер на їх дорозі менше на одного мисливця, бо вони, Орловець і Звірятин, по одному сліду женуть, одну дичинку полюють. Без Сквирського їх лиш двоє лишилося, а це куди легше й простіше! Звірятин сказав Орловцю, що він від спокуси тікає, але ж утекти не може: по кругу бігає, мов той кінь на манежі...

У своїх думках Орловець погодився зі Звірятиним: він справді біжить на однім місці, навколо того самого центру, ні наближаючись, ні віддаляючися. Тепер, ближче пізнавши Завадську, він не тільки почуває, як спочатку було, а й усвідомив, які вони безкінечно різні. А разом з тим його тягне до неї, тягне непереможно, це єдине, що перевірив він за цей час! Цей потяг до неї – це нічим не прикрашений потяг до жінки; але ж чому тягне його саме до неї? І допомогти йому ніхто не міг. З Писаренком він уникав зустрічатись, нащо йому цей автомат з портфелем. Куниця сам обминав Івана Семеновича.

Якось Завадська запитала його, доки триватиме між ними ця безглузда трагікомедія. "Що ж вас тримає коло мене? Ну, розміркуймо спокійно! Вас, може, збиває те, що я приймаю вас, цікавлюся вами? Так ви ж знаєте специфічний характер цієї цікавости: я на вас перевіряю себе..." – говорила жінка. "Отже, cherchez la femme, товаришу, а мені прошу дати спокій", – порадила Завадська.

Після цього він зустрівся з Куницею. Той сказав, що вже є постанова надати йому відпустку... Орловець потягнув товариша у пивничку, бо хотів поговорити.

XVIII

Не смакуючи, смоктав Куниця пиво і говорив, що не може зайти до друга, бо має ще деякі справи. Іван Семенович зустрівся поглядом з одиноким відвідувачем, чоловіком, якого життя добре потерло. Сидів за сусіднім столиком, поруч Івана Семеновича, меланхолійно на порожню стопку поглядаючи. Куниця запитав Івана: "Все ще плутаєшся? З тією...". "Плутаюся", – відказав мляво Іван Семенович і хотів пояснити, що то мов недуга якась; та тільки махнув рукою. Куниця сказав, що через цю справу Іван кинув все, відцурався діла. Орловець виголосив: "Мусить людина поєднувати особисте з громадським. Мусить доходити якоїсь гармонії поміж ними". "Дурниці!" – сказав невідомий сусід і щиро й доброзичливо посміхнувся. Він сказав, що така гармонія – річ неможлива, потім взяв стільця й сів до столика Орловця і Куниці.

Думав Іван Семенович – відшиє Куниця нахабу, але ж той мовчав, розгублений, а нахаба представився: Сичов Микола Сергійович. Він сказав, що людей можна поділити ніби на групи. Є герої і проводирі, які про себе навіть забувають, аби всі щасливі були. Є егоїсти і несимпатичні, у яких тільки й думок – коли б це пожити всмак і щоб багатство і все. І є ще такі, найнещасливіші, що хочуть поєднати і те, і те... Щоб і про нащадків турбуватися, і щоб самому радість життя мати. Сичов і сам хотів поєднати все…

Випивши дві стопки, Сичов почав розповідати про своє життя. Батько його був диякон, добрости великої, але в житті нещасливий. Мати Миколи Сергійовича померла, як він ще маленьким був, а батько дуже пив. За це гонили його з парафії на парафію. Ненавидів своє керівництво, і архієрея називав "мочала". Нікуди отця диякона і його сина не приймали, але один поміщик, Аристарх Аристархович Підопригора, мав домову церкву і взяв туди за отця батька Сичова. А взяв через дияконову гортань. Бо як гукне, було, "Многая літа", то вікна бряжчали, а з паннами – то й просто неприємність ставала. Став диякон у пана менше пити, а сина навіть одвіз у Лубни в бурсу духовну (Аристарх Аристархович допоміг, щоб Сичова туди взяли). Якось у бурсу мав приїхати архієрей з Полтави. Інспектор запитав учнів, чи знають, як звати владику преосвященного. Ніхто не знав, а Сичов сказав: "Мочалою". От після цього вигнали його з бурси. Батько Миколи з горя запив і помер, а пан Підопригора відправив хлопця в науку до свого кухаря. Став він з того часу на пекарні жити і кухареві біля меню допомагати. Сичова одягли, годували, але він був незадоволений, відчував себе слугою. Жив він так 2 роки, бігав біля плити. І став відчувати усю несправедливість свого життя.

Пан мав одного сина і для нього винайняв учителя – молодого студента. Сичов прислухався до уроків, а згодом навіть спілкувався з вчителем, і найчастіше – про несправедливість.

1 2 3 4 5 6 7

Дивіться також: