Олесь Бердник — Лабіринт Мінотавра (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Сторінка 4 з 6

Від цього вчинку сльози покотилися по щоках дівчини, в душі з'явилася полегкість. Ні, ні, хай живе і буде благословенна земля, бо на ній є діти, які дивляться в глибину серця, а не на потворну форму, і їм доступний жаль та співстраждання!

Коли еллінка глянула на своє відображення у воді, то побачила чорно-багрові струпи, зморщену шию, бородавки і прищі на чолі.

Минуло багато днів і ночей. Одного вечора еллінка злягла під стіною храму в якомусь місті, не могла встати. Люди проходили мимо, ніхто не звертав на неї уваги, дехто опасливо заглядав під покривало і хутенько одходив убік. Зненацька до неї підповзла кобра, яка тримала в роті невеликий плід манго. Дівчина підвела погляд угору. Недалеко від неї сидів цілком голий чоловік, вкритий лише власною бородою, що лягала йому аж до коліна. Тіло його було худе, наче аж видублене, проте жилаве і сильне. Чорні очі пронизливо дивилися на еллінку, усміхалися підбадьорливо. Це він передав їй плід. Ввечері чоловік покликав Гіпатію з собою. Він знав еллінську мову і називав дівчину донькою світла. Чоловік повів її до нагів, до священних зміїв.

НАГИ

Бородатий велет довго вів дівчину в гори. Приймала від нього їжу, вночі спокійно засинала, знаючи, що буде обережена і захищена. Інколи хотіла почути голос провідника, і він охоче відповідав на запитання дівчини, проте дуже коротко і часто загадково. Він говорив, що треба подолати страх, і дух її знайде істину. Дівчина зрозуміла, що треба звільнитися внутрішньо, йти понад потоком світу. "Там, куди ми йдемо, тобі повернуть попередній вигляд…" – говорив чоловік.

Якось вони дійшли до високої печери, на стінах якої виблискували самоцвітні камінці. Попід стінами забовваніли ідоли чи якісь скульптури, вони ніби просвічували зсередини. Зненацька Гіпатія побачила наче свою постать з невідомого блакитного мінералу. В прозорому тілі пробігали тіні, пульсувала якась рідина. Провідник мовчав. Потім владно взяв дівчину за лікоть і повів далі. Знову згустився морок, покотилася імла, почулися заколисуючі звуки. Голий велет зупинився, допоміг Гіпатії лягти на м'який килим, легким порухом руки заглибив її в сон без видінь…

Вона прокинулася тихо і легко, ніби в дитинстві. На ній було рожеве шовкове сарі. Гіпатія побачила у куточку дзеркало. Вона глянула і побачила свою вроду. Прийшов провідник і поклав бронзову долоню на її розпашіле чоло. Гіпатія вдячно поцілувала його руку, сльози полегкості й вдячності виступили на її очах. Він сказав йти за ним.

Лише тепер еллінка помітила, що провідник має на собі важкий чорний плащ, що прикривав білосніжну елегантну одежу. Буйне волосся перехоплювалося срібним ремінцем, видно було чисте високе чоло мудреця і воїна. Скільки йому літ? Сорок чи сто? Чи, може, тисяча? Вони пройшли кілька півтемних переходів, зупинилися над глибокою ущелиною. Там горіли вогні, метушилися люди, неголосно гули якісь небачені пристрої. То були наги – його браття, мудрі змії. Чоловік сказав, що тут вони готують дарунки найкращих геніїв людства для всіх. Тепер вони ще не на часі. Він просив дівчину забути всі твердження про богів, бо людина, яка має розум і вільнолюбний дух, не створена ніким. Вона – дитя вічності. Вона вільна. А неволя – добровільний стан, який приймає дух людини на стадії дитинства і сну. Прокинувшись, людина розриває ланцюги рабства і стає сином волі…

"Слухай голосу духу й розуму. Навіщо ж тоді дарунок мислі й серця, навіщо очі, які пронизують безмірність? Невже для плачу? Люди стогнуть перед деспотією карми, причинності. Але карма – лише стіна лабіринту. Доки ми блукаємо в ньому – доти нами володіє карма, як закон лабіринту. Треба вийти і покінчити з порожніми безсилими міркуваннями. Крила – для польоту. Чуєш, доню?" – питав чоловік, а тоді ще сказав: "Ти підеш від нас, повернешся додому. Там твоє місце. Широкий світ, і всюди чекають світла. Неси свій вогонь, доню променя. Лабіринт ще не подолано, але сила в тобі є для його подолання"

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Частина четверта

КРИЛО АФІНИ

ТУЖЛИВА РАДІСТЬ

Гіпатія написала листа своєму батькові Теону вперше за 3 роки. Вона уже була в Афінах, навколо неї були приязні люди, друзі – Плутарх та його донька Асклепіненія. Гіпатія повідомляла батька, що Ісідор втонув у морі. У своїх терзаннях вона здобула такі скарби для душі й розуму, яких не знайти в жодних манускриптах та повчаннях. Горе – найкращий учитель. Дочка писала, що Плутарх вчить її математики, філософії, науки Уранії, медицини. А коли вона повернеться, хай батько приготує їй місце в школі при Музеумі.

Теон відписав, що Сократес загинув у бою з готами. Музеум ще тримається, як острів серед моря пітьми, бо Александрійський патріарх Кирило зажив такої сили, що прихильникам вільної філософії тяжко дихнути. Юрби християн шастають вулицями, кількох Теонових учнів убили, і тепер молоді люди навіть побоюються ходити до Музеуму.

Дочка знову написала, що за кілька місяців повернеться до Александрії, і вони вже ніколи не розлучаться. Багато чоловіків мріють про неї, але її серце належить Ісідору. Вона писала ще, що люди живуть у страху перед різними богами. Але якщо й боятися когось, якщо запобігати чиєїсь ласки, то лише Аїдової. Він – найстрашніший бог і володар. Цар смерті – отже цар вічності. Бо життя тут, на землі, лише мить. А в його володінні ми од віку до віку. Міфи оповідають, що ворота пекла пройшли лише Геракл і Орфей. Геракл звільнив одного героя – Тесея. А треба звільнити всіх героїв, мудреців, шукачів істини, матерів, коханих. Орфей не зумів повернути під промені сонця Еврідіку, бо оглянувся назад, піддався сумніву. Йдучи на бій з Аїдом, хитатися не можна. Треба заперечити саме право на його буття. Є лише вічне життя, а морок Аїда – стверджений нами сон. Гіпатія писала, що скоро пройде містерію Орфея. Це їй пообіцяв Плутарх.

МАНДРИ ОРФЕЯ

Гіпатія поволі прийшла до святилища, захованого в горі. Її зустрів елевсінський жрець, один з останніх захисників прадавнього культу краси та гармонії. Вони зайшли до темної печери в надрах гори. Жрець підвів дівчину до кам'яного сидіння, посадив і сказав, що зараз вона побачить великого Орфея…

Роздирається гігантська завіса. Сяє сонце. Гіпатія серед галявини. Прекрасний юнак грає на кіфарі божественну мелодію. Довкола у дружньому колі поруч сидять леви й козулі, вовки і зайці, лисиці й барвисті птахи, задумливі коні і смугасті тигри. Та коли Орфей перестав грати і пішов, звірі кинулись одне на одного. Гіпатія кинулася вслід за співцем, щоб зупинити його, повернути назад, щоб припинити братовбивче поїдання. Але Орфей уже серед гір, під грозовим небом. Він грає, і всі стихії замовкають: затихли громи, спинилися гірські потоки, завмерли хмари, принишкли урагани. Забула Гіпатія, за чим вона бігла. Орфей пішов далі, щасливий добутою перемогою над силами хаосу і стихії. Але стрепенулася земля, стихії завирували. Гіпатія кинулася за ним. Вона летіла за героєм, і забулося бачене, а виникло натомість інше видіння. Орфей натхненно співав серед кола людей. І прояснялися лиця, горіли очі, палахкотіли вуста юних дівчат прагненням любові, руки просили обіймів і творчості. І бралися до праці творці, линули чарівні мелодії дружби й злагоди, скульптори дарували людям казкові статуї, над землею виростали чарівні споруди. Та йшов співець далі, і перед дівчиною народжувалась містерія горя і потворності. Йшла Гіпатія далі і побачила ніжну дівчину, кохану Орфея – Еврідіку. Орфей грав для неї свою найкращу пісню. Та Еврідіка постаріла, а потім її забрала країна Аїда. І вперше побачив Орфей марність своєї пісні.

Він вирішив йти у царство Аїда, у володіння смерті, щоб знайти Еврідіку. Гіпатія пішла слідом. І от вони вже на берегах мертвої ріки, перед ними зловіща постать Харона. Харон сказав, що живим на той бік нема шляху. Орфей підняв срібну кіфару і заспівав. Почувши мелодію, Харон погодився перевезти його. Біля Орфея сіла Гіпатія.

І ось вже вони в світі смерті. Орфей став перед трон Аїда, біля якого була постать прекрасної дівчини у вінку з білих квітів. Вона сперлась щокою на долоню і спала. Гіпатія подумала, що це Персефона – вкрадена донька неба. Орфей попросив Аїда повернути Еврідіку. Аїд сказав, що не може цього зробити, бо він всесильний лише у смерті й руїні. Орфей заграв свою останню пісню. Не чула земля тієї пісні досі. Тужливо й заклично співав він про невмирущість любові, про красу далеких зірок, про ніжне проміння сонця. Затремтів Аїд, нахмурився. І збудилася зі сну Еврідіка-Персефона, розплющила очі, злякано глянула на Орфея. Вона спитала Орфея, навіщо він розбудив її. Орфей просив йти з ним. Аїд дозволив, щоб вона повернулася, але наказав Орфею не оглядатися, коли буде йти назад.

Радісний і тривожний, рушив Орфей до підземної річки. І не бачив співець того, що бачила Гіпатія: впала знову на трон Еврідіка-Персефона під важким поглядом царя мертвих, а від неї одділилася прозора тінь і беззвучно рушила за співцем. Вже на тім боці ріки, наближаючись до брами Аїда, Орфей кликав Еврідіку, питав, чи вона йде за ним. Мовчала тінь, тремтіла у хвилях туману. Орфей знемагав від тривоги і боявся оглянутись і прислухався до шелесту власних кроків, вірячи, що то звучать кроки коханої.

Не витримав Орфей, оглянувся. Заколихалися хвилі, загриміла земля від жахливого сміху Аїда, застогнала в глибині безодні Еврідіка-Персефона у безнадійному сні. І заридав Орфей, розбив кіфару об скелі і сказав, що більше не почує земля пісні Орфея, доки не пробудиться страшна країна Аїда до вічного життя.

Видіння щезли. Гіпатія розплющила очі. Перед нею стояв жрець і питав, чи збагнула вона таємницю смерті, чи переміг Орфей владу Аїда? "Ні, – твердо сказала Гіпатія. – Краса, гармонія – могутні, але вони лише тінь перед оком смерті". Жрець понуро спитав, що ж робити: поховати красу? Гіпатія жваво заперечила: пісня Орфея – то єдине, що освітлює шлях у мороці. Треба співати, доки є голос і вміння, треба кликати мужніх і вмілих, сильних і безстрашних. Але тайни невмирущості краса не відкриє. "Тоді тобі не обійтися без Синів Прометея", – прошепотів жрець.

1 2 3 4 5 6

Інші твори Олеся Бердника скорочено:


Дивіться також: