Микола Хвильовий — Вальдшнепи (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Сторінка 2 з 5

Дмитрій сказав Аглаї, що просто не зрозумів її. Ця дівчина зовнішністю своєю вже остаточно покорила його. Надто вже розумні й страсні були ці мигдалеві очі, й надто вже привабливо коливались ці молоді груди, щоб він міг прийняти її як звичайну женщину. Сьогодні навіть постало в нім якесь неясне передчуття й солодкий біль, і сьогодні він хотів би ходити з нею цілу ніч. Дівчина сказала, що ще тоді на пароплаві подумала, що він провінціал. Це було видно по рухах, і по поводженню з передовою жінкою... з нею. До того ж, він живе у провінції. "Я, як тобі відомо, живу в столичному граді!" – усміхнувся Карамазов. "Де це? – зареготала Аглая. – Чи не в тому, що на Лопані?"

Ця дівчина (очевидно, з якогось Миргорода) так неохайно говорила про лопанський центр, що Вовчик, почувши цю розмову, зупинився і спитав, чи вона не з Умані. Аглая сказала, що вона з Московії. Вовчик не міг повірити, що жінки – московки. Та тьотя Клава говорила, що вони корінні московки, бо змалку живуть у Москві. Чоловік тьоті Клави (мужчина в золотому пенсне) працює в профсоюзі. Аглая – сирітка, і вона живе у тьоті Клави. Вона на останньому курсі Московської консерваторії. Лінгвіст не розумів, звідки вони так добре знають українську мову. Ах, Боже мій! Що ж тут дивного? Вони далеко не перший раз зупиняються відпочивати на прекрасних степах України, й чому ж їм не знати такої музичної мови.

Вовчик сподівався поговорити з приводу цього з Карамазовим і від нього й узнати в деталях історію знайомства московських дам із південною культурою.

Коли Аглая і Дмитрій залишились удвох дівчина запитала: "Так, значить, ти кінчаєш нову поему?" "Я тобі, здається, не один раз говорив, що я працюю в економічному органі. Мене цікавить зараз питання про зниження цін", – сказав Карамазов. А потім додав, що з Тарасами Шевченками він нічого не має спільного. Згодом Аглая запитала: "Говорячи про Тараса Шевченка, ти мав на увазі віршомазів взагалі чи саме його, божка вашої нації?" "Я мав на увазі й віршомазів взагалі, і його зосібна", – відповів Дмитрій. Він говорив, що саме Шевченко кастрував їхню інтелігенцію. "Хіба це не він виховав цього тупоголового раба-просвітянина, що ім'я йому легіон? Хіба це не Шевченко – цей, можливо, непоганий поет і на подив малокультурна й безвольна людина, – хіба це не він навчив нас писати вірші, сентиментальничати "по-катеринячи", бунтувати "по-гайдамачому" – безглуздо та безцільно – й дивитись на світ і будівництво його крізь призму підсолодженого страшними фразами пасеїзму? Хіба це не він, цей кріпак, навчив нас лаяти пана, як-то кажуть, за очі й пити з ним горілку та холуйствувати перед ним, коли той фамільярно потріпає нас но плечу й скаже: "а ти, Матюшо, все-таки талант". Саме цей іконописний "батько Тарас" і затримав культурний розвиток нашої нації і не дав їй своєчасно оформитись у державну одиницю. Дурачки думають, що коли б не було Шевченка, то не було б і України, а я от гадаю, що на чорта вона й здалася така, якою ми її бачимо аж досі... бо в сьогоднішньому вигляді з своїми ідіотськими українізаціями в соціальних процесах вона виконує тільки роль тормоза".

"Прекрасне визначення! – з захопленням сказала Аглая і тут же чомусь іронічно усміхнулась. – Але..." Та Дмитрій поспішив завершити цю розмову.

Аглая дала понюхати Карамазову свою рукавичку, але він сказав, що запах йому не подобається. Дівчина сказала, що знає, що йому подобається цей запах, і що йому не подобається Ганна. Вона попросила познайомити її з Ганною. Дмитрій подумав, що Аглая чудна дівчина, а дружина мала рацію назвати її нетактовною. Це ж некрасиво так поспішати в його інтимні закутки. Невже цього Аглая не розуміє?.. І потім, відкіля це вона дізналась, що йому не подобається Ганна? Словом, Карамазов знову незадоволений.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

IV

Вони підійшли до кручі. Аглая лягла на траву. Вона крикнула своїй компаньйонці, щоб та взяла з неї приклад і теж посиділа десь там зі своїм кавалером. Тьотя Клава й Вовчик погодились.

Аглая запитала Дмитрія, чи Вовчик теж поділяє його ідею відродження нації. Карамазов покривився: мовляв, він нічого не має спільного з тим, про що говорить вона, це їй він уже декілька разів говорив, і, значить, треба бути більш обережним із такими термінами. Він сказав, що Вовчик взагалі далеко стоїть від усякої політики.

Дівчина не розуміла, як Дмитрій може дружити з таким куском м'яса, як Вовчик. Адже треба бути послідовним навіть у дрібницях. Толстой говорив колись, що найважче полюбити ближніх. Дівчина вважала, що багато важче їх же таки зненавидіти справжньою ненавистю. "Ти гадаєш, що мені бракує волі і я не можу бути відважним?" – спитав Дмитрій. "Ти маєш волю і ти відважний! – упевнено й навіть з деяким захопленням відзначила Аглая. – Саме за це ти так скоро й подобався мені... Подобався, звичайно, як людина."

Йому підлестило її захоплення ним як відважною й вольовою людиною, але він не зовсім вірив їй (відкіля вона знає, що він саме така людина?). Його раптом якось образила її самовпевненість і її батьківський тон. Нарешті він заспокоївся й сказав: "А ти, знаєш, цілком правильно підмітила: я говорю про ближніх. Мені це твердження дуже подобається. Здається, мій однофамілець – Альоша Карамазов – ставив якось там наголос на любов до дальніх. А я от теж думаю, що цей наголос треба перенести на ненависть до ближніх". Він говорив, що не може зненавидіти їх справжньою ненавистю. У кожного з ближніх – навіть найбільших його ворогів – буває така людська усмішка й таке миле й гарне обличчя, наче на тебе прекрасна Богоматір дивиться. Щоб творити якесь діло й боротись, треба надягати машкару Мізантропа і в ній ховати, перш за все, очі... Очі – найлютіший ворог усякого прогресу, бо очима бачиш Богоматір і саме в очах ховається Богоматір.

Тільки в останні роки його так сильно затривожила Богоматір. Раніш це багато легше було. Раніш ідея майже зовсім засліплювала його і для нього не було ближніх.

Аглая сказала, що є дві ненависті: справжня і його недоношена. Перша – велика ненависть, і вона творить життя. Ця ненависть не знає ближніх. Друга, недоношена, є тільки тінь від першої. "Думаю, що твоя недоношена ненависть уже є справжня ненависть і ти здібний зненавидіти своїх ближніх... "Ти розповідав мені, як колись, у часи громадянської війни, ти розстріляв когось із ближніх біля якогось монастиря..." – говорила Аглая. Дмитрій сказав, що то було во ім'я великої ідеї. Дівчина запитала, хіба він залишився зараз без ідеї? Хіба його не захоплює сьогодні хоч би ідея відродження його нації? "Звичайно, захоплює, – непевним голосом сказав він. – Але..." "Без усяких "але", – рішуче одрубала Аглая. – Щось одне: або це ідея, або нова примара". Карамазов раптом зареготав і сказав, що йому здається іноді, що Богоматір коригує в ньому, так би мовити, людину. "Не Богоматір тебе турбує, а звичайна невпевненість", – сказала дівчина. Він раптом відчув, як ним запановує якась страшна туга. Він уже не бачить перед собою ні Аглаї, ні Дніпра, ні прекрасної південної ночі. Він уже забув, як він високо ставить себе за відвагу й волю, і відчуває себе зараз страшенно нікчемною людиною. Він навіть хоче, щоб хтось плював йому в обличчя.

Аглая поспішила йому на допомогу і сказала, що він глибоко помиляється, коли думає, що його довго буде тривожити невпевненість. Це – коротке, тимчасове явище, й воно скоро зникне, бо "хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собі невпевненість".

Вже стояла глибока південна ніч. На Славуті кожної хвилини прокидались якісь неясні звуки. Дмитрій погодився з дівчиною і сказав, що вже поборов свою невпевненість. Він не може не побороти, бо майбутнє за його молодою нацією і за його молодим класом. Він узяв її руку й міцно стиснув. Жива людина знову прокидалась у нім, і він ще раз перетворювався. Він навіть не помітив, як Аглая іронічно посміхнулась, коли він майбутнє своєї нації зв'язував з "якимось там" класом.

Аглая раділа за нього, але їй було неприємно, що він ще плутається в ідеології. Карамазов сказав, що відродження нації він не може інакше мислити, як засіб, не як мету, як фактор, що допомагає йому розв'язати основну соціальну проблему. Відродження його нації – це є шлях до чіткої диференціації в їхньому суспільстві й, значить, крок до соціалізму. Інакше на це відродження він дивитись не має охоти. "Значить, із твого відродження ні чорта й не вийде!" – грубо кинула Аглая. Її самовпевненість і захоплювала, і в той же час нервувала його, бо що ближче він сходився з нею, то сильніш відчував її впливи на свій світогляд.

Згодом тьотя Клава сказала, що Вовчик, виявляється, зовсім не комунар. Лінгвіст заметушився і сказав, що Дмитрій член Компартії. Аглая сказала, що комуністи хоч і непогані люди, але в більшості страшенно нудні. Світорозуміння їхнє не сягає далі Чемберлена з моноклем і чергової партячейки. Карамазову пересмикнуло обличчя. Його карючило, що ці випадкові позапартійні дачниці так неохайно ставляться до його партії.

Коли дами пішли, Дмитрій згадав Ганну і вже не відчував до неї тієї злоби, що її пізнав увечері. Він сказав Вовчику не говорити Ганні, де і з ким вони блукали сьогодні. Вовчик запитав, як це так трапилось, що московські дами зробились українками. Дмитрій сказав, що й сам не розуміє, і що цю загадковість дами нарочито утворюють для, так би мовити, пікантності. Вовчику це сподобалося.

V

Тепер вони зустрічались кожного вечора. На шостий день над дачним посьолком раптом розірвалась гроза, тому зустрічі не було. Дмитрій переживав і думав про Аглаю. Його поганий настрій відбився на Ганні: вони почали сваритися. Вовчик намагався заспокоїти Дмитрія і говорив, що він не комуніст, а деспот. Лінгвіст сказав, що донесе на нього в... контрольну комісію. Карамазов зареготав і порадив зразу доносити на мільйон комуністів, нарешті, на всі сто п'ятдесят мільйонів будівників соціалізму, на самого себе… "Дімі, – сказала Ганна, – ти себе не поважаєш і не поважаєш ту партію, що до неї належиш". Карамазов визнав, що погарячився, і попросив пробачення.

1 2 3 4 5

Дивіться також: