Ліна Костенко — Берестечко (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Сторінка 2 з 4

Найбільше йому соромно зараз перед Богуном:

"Я все спізнав, усі закони вовчі.

І чорту – на, і Богу – на.

Та найстрашніше – очі, очі! –

скажені очі Богуна.

Чоло і вічі – справи чоловічі.

А на Страшному стрінемось Суді,

Богун мені подивиться у вічі, –

що я скажу йому тоді?!"

"…Бо правда що? Поможеться, якраз.

Недарма кажуть: "щирі українці".

Ця клята щирість погубляє нас.

Отак скажу я на Суді Страшному.

Умру в багні, воскресну в Богуні.

Бо він – Іван. Іван – то є син Грому.

Він брат всього святого у мені.

А ви, що звикли продавати

слова і славу, хром і храм, –

мої слова ревидувати

не вам, паскудники, не вам!"

Гетьман роздумує, що міг вибрати спокійне життя: жити собі в Суботові, бути хуторянцем, домодержавцем, доскочити похвали у панства:

"Якби я тільки захотів продатись,

мені б за мене дорого дали..."

Тоді б Чаплинський не відібрав у нього хутір, Потоцький не хотів би відрубати Хмельницькому голову…

Гетьман дізнається, що замість нього військо очолив Богун, який вночі через болото і річку Пляшеву перевів тридцятитисячне військо. Щоб загатити болота, козаки використовували хмиз, жупани, вози, повсть:

"Богун останній увійшов у ліс.

А сторопілим після сну гусарам

лишив болото з греблею взаміс!"

"Ось я тут п'ю горілку-запридуху.

А може, хай вже гетьманує він?

Той вміє так розколихати духа,

що Україна загуде як дзвін.

О, той не стане політикувати

і під мечем не всидить, як Дамокл.

Той буде сам мечі собі кувати.

Не старчить сталі – викує з думок".

Гетьман бачить, що його джура закоханий у ту дівчину, яку вони викупили у хана. Хмельницький згадує свою молодість, коли теж кохав:

"Я теж кохав. Та доленьки і дива

в житті у мене так і не було.

Було у мене щастя полинове.

Красуня, пані, жінка, не дівча.

На неї задивлялися панове

усього чигиринського ключа

Була як чад. В любові невтоленна.

Була як опік серця і чола.

Ото колись одна така Гелена

і до війни троянців довела".

Повз очі Хмельницького проходить усе життя: батько, матір, їхній дім на Замковій горі, походи з батьком, полон, у якому Богдан провів 2 роки у Стамбулі.

Шрамко повідомляє гетьману, що за його голову король дає 10 000 золотих, і Богдан думає:

"Чи ми вже й справді прогнівили Бога?

Чи ми вже здобич для чужих сваволь?

То хану дай за себе відкупного,

то голову оцінює король!"

Згадує гетьман і Гелену – свою дружину. Син Тиміш, якому Гелена доводилась мачухою, повісив її саме перед боєм. Батько згадує слова сина:

"Батьку, я покарав оту шльоху!

Ти був сліпий. То душа блудодійська

Вона не варта твоєї любові.

Коли я додому заскочив – для війська

в коморі взяти ті гроші скарбові, –

їх не було вже. Бо пані дому

ключ віддала своєму коханцю".

За наказом Тимоша коханців повісили. Син назвав мачуху "зеленою гадиною". Гетьман теж називає Гелену змією зеленою, і згадує:

"Ходила, наче королева.

А як мінилася в лиці,

коли сорочка перкалева згорала в мене у руці!

Шляхтянка пишна і лукава,

щоб я достоту скаженів,

тремкою цнотою лякала,

то скаже: мій,

то скаже: ні!

В гарячці губ, в нестямі тіла,

В шалу розчахнутих колін

які слова ти шепотіла

шовковим голосом своїм!

Як незагнуздана лошиця

несла крізь ніч мою жагу.

Та я ж без тебе тут лишився

як пожарище на снігу!.."

Він признається, що кохав не одну, але саме з Геленою був щасливий. Вона мала незвичайну, гордовиту красу. Та вона зрадила його з "метким панком":

"Таке нікчемне – кидик, сухоребрик,

ще й зачіска не наська – левержет.

Улестив пані, спритний на підмову.

Нагледів гроші і звивавсь як вуж.

А я в походах. І ключі від схову

довірив гетьмановій, а кому ж?"

З горя Хмельницький п'є:

"Та я нап'юся,

та я заллюся,

та я на камені постелюся!

Та я ж не в Суботові,

я ж тут в Паволочі".

Гетьман навіть роздумує, що одна з причин поразки – Гелена і її вчинок.

"Одне, що в Бога я просив –

щоб дав мені забуть цю жінку.

Вона була як слід змії

Як гріх з отрутою надпитий.

Я не ненавидів її.

Я був понижений і вбитий.

Я пив. Я мучився. Не спав.

Боявся посміху, як пастки.

Ось я такий і воював.

В мені було зерно поразки".

"В ніч перед боєм щоб така наруга!

З таким лицем як стать під корогви?!

Та щоб якась там жінка недолуга! –

ти гетьман чи ти хто? Та викинь з голови!

Ти ж не якийсь розніжений паночок,

щоб тільки й думать, люб ти чи не люб

Ти маєш двох синів. Дорослих маєш дочок.

Це їм пора любитись, брати шлюб

А ти, не встигла вмерти їхня мати

привів у дім ненависну чужу.

То що ж ти хочеш з того всього мати?

Ну от і маєш зраду та олжу.

Тепер твій син од горя бешкетує.

Квітучі села спалює орда.

А ти сидиш без війська, без шкатули.

Та ще й про жінку думаєш. Біда."

У наступних роздумах Хмельницький винуватить вже не жінку, а себе, ба мало приділяв їй уваги:

"…Було, заскочу до свої хати,

щоб до півночі тебе кохати.

Та й знов на ляха або на хана.

Це я винуватий, це я, кохана!

Бо що ж півночі, що ж ті півночі

тобі, розкішній, до ласк охочій?

Недоголублю,

лиш кров тобі збурю.

Прийду до жінки – залишу бурю.

І це ж роками, не день, не тиждень,

я все в поході, все наодлуці..."

Та потім Хмельницький думає:

"А може, матері твоїй осичина,

була ти мною вже пересичена?

Та з доброго харчу, ледачу й тлусту,

тебе потягло на таку капусту?!

Бриджусь тобою, тля лопушана!

Яка єси – така тобі й шана".

Гетьман п'є вино і кається перед народом:

"Є в мене тут і келишок, і кварта.

Я п'ю до вас! А ви десь там, десь там –

Настав мій час сказати свою правду.

Кому скажу? Оцим старим хрестам?

Хрести, хрести! Послухайте, я п'яний.

Візьміть мене, я смерті не боюсь.

Як Святополк, що звався Окаянний,

я в цій фортеці об каміння б'юсь!

Та я ж не вартий мідної пиняжки.

Щоб так страждати через ту змію!

Призвів людей до прірви, до поразки,

то хоч покайся!.. Каюся і п'ю."

Від роздумів про Гелену Хмельницький переходить до роздумів про бій:

"Усі держави б'ються між собою.

Ми ж за державу билися свою".

"Чи справді вірив я у перемогу

в такій тяжкій нерівній боротьбі?

Так, вірив я. Найперше вірив – Богу.

І вірив людям. Людям і собі."

На гетьмана йшло до двіста тисяч війська, йшов весь "охочий світ служити королям":

"І наймані полки. І навіть німець Страус

мені у саме центро поціляв.

Там був француз, розчесаний на проділь.

І влох, і угрин, і литвин, і сакс".

Козакам навіть дивно було, коли побачили важко озброєних ворогів, у латах, у обладунках:

"…в залізо геть закуте одоробло,

є тільки те, чим сісти на коня.

Вгорі перо, на грудях Божа Мати.

На ліктях сяють срібні маслаки.

Таке залізо спробуй проламати.

Оце вояк! – не те що козаки.

Шолом, нагрудник, все на нім як влито.

У нього й кінь захищений як слід.

А ми – у свитах. Куці чорні свити.

Рукава – й ті, щоб вільно, – навідліт..."

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Гетьману було прикро, що з нього насміхалися поляки: Вишневецький, Конєцпольський, князь Єремія, Фірлей, Чарнецький, Страус, Хубальд, Пшепюрський, Потоцький, Лянцкоронський. Хмельницький зізнається, що любив Польщу, жив би з нею в мирі, "якби не безголові". Єдиним мудрим правителем він вважав Володислава:

"…Коли дійшло до зброї, до нього я подався.

Мене вночі до нього таємно увели.

І я сказав: – Королю, вгамуй своїх підданців.

Вони ж мені до розпачу народ мій довели!

Король мені сказав: – Ти ждеш моєї згоди?

Чи дозволу питаєш? За шаблю сам берись.

Ти хто, дитя чи гетьман? Я дав тобі клейноди.

Мені самому скрутно. Вони такі. Борись..."

Але Володислав помер:

"…Володислав був мій патрон.

Ян-Казимір від нього нижчий.

Я підсадив його на трон,

тепер він хоче мене знищить".

Згадуючи битву під Зборовом, Хмельницький розуміє, що міг тоді знищити панів, але в ньому тоді "підданець гетьмана презміг". І Богдан відвів свої полки, "повернув їм гонор і свободу". Та на другий день король уже поводився гордо, а Хмельницький мусив зігнути перед ним коліна:

"Я дав їм вийти звідтіля.

Я не хотів принизить короля!

От і живу, як цурка в смолоскипі.

Себе картаю в пам'яті живій. –

Чого ж ти їх не вистріпав на Стрипі?

Тепер би не програв на Пляшовій!"

Була у гетьмана і можливість взяти "шапку Мономаха", коли він вступав у Київ після Пиляви, після Жовтих Вод, коли народ називав його Мойсеєм, але він цього не зробив.

Шрамко повідомляє гетьману, що бачив, як повели полонених. Серед них Шрамко шукав сина. Роздумуючи про долю рідної землі, Хмельницький робить висновок:

"Розп'ято нас між Заходом і Сходом

Що не орел – печінку нам довбе.

Зласкався, доле, над моїм народом,

щоб він не дався знівечить себе!

Бо хто б там що про волю не курникав,

свою темноту називавши сном,

бува народ маленький, а – великий.

А ми давно розбовтані багном."

І ще роздумує, що народ мусить мати своїх речників, піїтів:

"…ми такі і є в очах всії Європи –

козакко, чернь, поспільство для ярма.

Ізгої, бидло, мужики і хлопи,

В яких для світу речників нема".

"А що у нас робить всесвітньому піїту?

Ні світського письма, ні людяних понять.

Піїти всіх земель говорять всі до світу.

А наші все до себе гомонять.

Ну, а якби нам матінка Оранта

підкинула Верґілія чи Данта?

То й був би він тут за приблуду

і невідомий на весь світ

неодукованого люду

неошанований піїт."

"Ми – лірники. Ми любимо вертеп.

Нам головне – співати про калину."

Весь час свобода чомусь втікає з наших рук:

"Боролись ми. Боролись наші предки.

Вже наших втрат неміряне число.

А знов свободу починай з абетки.

А знову скрізь те саме, що й було".

"Все як у прірву. Корсунь, Жовті Води.

І що не шлях, то вічний манівець.

От тільки схопим дещицю свободи,

і знову, знову все іде в нівець!

І знов на нас якась лиха година.

І знов свобода зрубана на пні.

Ох, у житті свобода лиш єдина,

одна свобода – та, що у мені!"

Хмельницький згадує своїх дочок, синів: Тимоша, малого Юрія та ще одного, якого "Чаплинський до смерті запоров" у Суботові. Та гетьман вважає, що повстав не тільки тому, що Чаплинський вбив сина, забрав Гелену і знищив хутір, а тому, що поляк:

"…все одніме – і не тільки в мене.

У всіх одніме – і не тільки він.

І треба гнати всю оту ватагу.

Звільнятись треба від того звір'я.

Якщо вже я дізнав таку зневагу,

то як живуть безправніші, ніж я?!"

Спочатку Хмельницький був вдався до суду, але його посадили в тюрму. Але:

"Воно з-за ґрат свободу краще видно.

То добрий вишкіл іноді – тюрма."

Гелена, уже дружина Чаплинського, приходила до Хмельницького у тюрму, а шляхтич, що стеріг, випустив його, і Богдан пішов на Січ.

1 2 3 4

Дивіться також: