Вона згадує, як лущила кукурудзу, а Дмитрик під горіхом з останніх сил махає їй жовтою долонькою.
Петруня розмотує сорочку. Ховає її на дно скрині. Так на дно пам'яті вона забила цвяхами своє серце, заплативши за короткочасну радість життям невинної душі. Бере свічку і вперше за багато років виходить за браму без Іванового дозволу. Вона вперше за всі роки приходить на Дмитрикову могилу. Петруня припадає обличчям до могили і, плачучи, цілує суху землю.
А неподалік стоїть згорблена Доцька і на всі очі пантрує, чи назирці не йде Іван. Вона дрижить, бо їй здається, що по стількох роках Варварчук іще не розквитався з їхнім Дмитриком за свою Петруню. Така він людина, Іван. "Та, зрештою, люди ніколи й нікому не встигають ані подякувати за добро, ані відплатити за свої образи. Нікому. Навіть собі. І майже ніколи не є навпаки".
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
НОВЕЛА ТРЕТЯ. ГОЙДАНКА ЖИТТЯ
Маринька гойдає порожню хітанку (гойданку), прив'язану до старезної груші мотуззям. Гойданка саморобна і стара. "Хі-та-а-а… хі-та-а-а…" – муркоче собі під ніс Маринька й щосили розгойдує хітанку під самий верх груші.
Для Мариньки щоденне гойдання – корисніше, ніж вранішнє вмивання-снідання. Вона встає до схід сонця, плесне непочатої води в заспане обличчя, пожує зірваний вишневий лист, стебельце м'яти чи роздушить у роті примерзлі ягоди калини – та й тихо всядеться на гойданку, незмінно застеливши її перед тим старою вовняною хусткою, яка дісталася їй від материної бабці Федори.
Брешуть люди, що її прабабця Федора знала мольфарство, і воно Мариньці передалося. У Мариньки знаття, а не ворожба. І тільки в час гойдання на хітанці, і тільки, коли з нею прабабусина хустка. Тільки тоді Бог їй відкриває.
Скільки в неї було хітанок по всіх їхніх безмежних горах – а говорить з нею одна, оця, що тепер коло хати.
Колись Кирило робив Мариньці гойданки в Бочкові мало не коло кожної стежки. Стеше три-чотири яворові чи ясенові стовбурці, зв'яже їх між собою, тоді з двох боків приладнає мотуззя чи пагони дикого винограду, зачепить у смерічку чи бучок – і гойдає свою Мариньку. А потім всядеться на землю, припаде до Мариньчиних колін обличчям – і щось шепче їй… А коли вже награються обоє до змори, коли віддихаються та трішки подрімають у тіні, Кирило плете їй хітанку з самого дикого винограду.
Найбільше любила тоді гойданку за Іванцевою колибою, де Кирило розпинав її гарячими руками. На тій гойданці в Бочкові Маринька й вішалася, але обірвалася виноградна мотузка. Кирило оженився з Василиною. Говорив Мариньці, що жениться на Василининих ґрунтах і полонинах, повних овець. А за тиждень до свого весілля Кирило позрубував, постинав, поспалював по горах усі до одної Мариньчині хітанки. Вона тоді ніби розум втратила. У ній самій умерло серце. Отак із тих пір і живе без серця. Може, тому інших чує, що своє не заважає?
…Тоді почорніла з лиця Маринька, з посинілою міткою дикої виноградної лози круг шиї знову вернулася в гори – і за два дні зібрала в хустинку попілець зі своїх хітанок та й поховала його під стіною в Іванцевій колибі. Там, де ще недавно попеліло її серце коло Кирилового. А жменьку сивого попелу закопала в своєму саду під грушею.
В якімсь часі зробила сама собі хітанку. І коли вперше на неї сіла, відчула страх, на неї війнуло холодом. Самий ляк, а не оніміла рука, зірвав із плечей прабабусину вовняну хустку й підстелив на дощечки гойданки. І тоді Мариньці вперше відкрилося. По тілу розійшовся жар, вона почала бачити людей. Живі люди, яких вона знала, нараз ставали мертвими…
Дивні видіння не відпустили й наступного дня. Маринька зрозуміла, що має великий гріх, бо хотіла позбавити себе життя.
Спершу сердилися на неї сусіди. Думали, навіки попрощалася з розумом їхня Маринька. Але вона вийде, було, на дорогу, постоїть і попросить стрічного вернутися додому, бо дома, мовляв, його чекає добра вістка, а в дорозі – зла. Чи прийде до чиєїсь хати нібито води напитися, а сама намовить господиню не пускати сьогодні дитину в луг корови пасти. А на вечір рознесеться селом, що бугай побив на пасовищі пастухів, а чийогось хлопця забив на смерть. А якогось-то разу відкрилося Мариньці найголовніше: вона знала, що чекає будь-яку людину з їхнього села на день наперед. Але ці знання якимсь дивним чином не стосувалися Кирила і його родини. І відтоді їй стало добре.
…Якось Маринька гойдала гойданку, але самій не хотілося гойдатись. Від самого ранку чула тривогу. Вона вже знає, що на Тисову Рівню насувається пожар…
…А перед полуднем вдарили церковні дзвони, які повідомляли про пожежу. Грицько Кейван видряпався в горіх поза стайнею, звідки проглядалася вся рівнинна частина села. Та ніде він не побачив диму. Люди збіглися до церкви. А там війт і начальникк рівнянського поста крайової жандармерії повідомили, що почалася війна між австрійською короною й Сербією. Було оголошено загальну мобілізацію.
…Кейванова жінка Теофіла садила на зиму часник, коли прибігла сусідка і сказала, що чоловіки вертаються з війни додому. Сусідка помовчала, а потім порадила Теофілі відвести дітей до мами.
Теофіла не знала, що робити. Що тепер битися? Що голосити? Не могла думати ні про що інше: ні дітей, ні людський осуд, ні про гріх, ні про совість. Вона загріла води, всипала жменю солі й жменю сливової золи для прання. Жінка почала митися. Рясні сльози стікали по її білому обличчі. Вона купалася, наче вперше в житті. Має бути чиста. Її не покидала думка, що має вмерти чиста. Коли скупалася, стала перед образом. Жінка пильно розглядала себе, бо такого досі не робила. Потім впала перед образами. Але все одно подумала, що не є найбільшою грішницею на світі.
…Старшенький Амбросій крикнув мамі, що йде тато з війни. Грицько влетів знадвору – й нараз зупинився коло порогу, вгледівши Теофілу й дитину. Жінка стояла посеред хати, стискаючи руку старшого сина. Теофіла була у довгій, не підперезаній сорочці, з розплетеним волоссям. На долівці біля її ніг лежала сокира, батіг і мотуз, яким припинають на паші корову. На столі горіла свічка. Під стіною, коло постелі, прив'язана до сволока, повільно гойдалася стара колиска.
Усе, як до війни. Але щось було й не так. Жінка впала перед чоловіком на коліна. "Убий мене, Грицьку! Зітни мені голову або задуши… але я не вборонилася… не вборонилася я, Грицьку…" – та з тими словами й простягнула йому до рук сокиру. Не роздумуючи, Грицько вовком шугнув до колиски. Там сопіло двійко діточок. З виду було їм десь рочків до двох. Пополотнілий Грицько, не проронивши жодного слова, одним рухом зірвав колиску з прив'язі й щосили гепнув нею об підлогу. Колінкуюча Теофіла миттєво зірвалася на ноги й усім тілом упала на розгойдану колиску, затуляючи собою дітей. Амбросій, прикривши обома долонями рот, забився за припічок, і тільки тонко хрипів ізвідти: "Тату, не вбивайте маму… тату… не вбивайте…" Жінка лежала долілиць на колисці – а чоловік бив її залізними руками. Вона, намертво обвивши дітей руками, лише підставляла під удари голову, і збожеволілий Грицько несамовито рвав її розплетене волосся. Кров ішла Теофілі ротом і носом – і вона харкала кров'ю в рукав сорочки, не приймаючи рук від колиски.
Нарешті, втомившись від побоїв, Грицько сів на припічку й притягнув до себе старшого сина. Амбросій сказав, що Маковій, Хризонт, Танасій і Прокіп у вуйни Анни. Кейван вдарив дитину і підійшов до жінки: "Вставай! Я хочу знати!"
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
…Коли в червні 1916 року російське військо прийшло у Тисову Рівню втретє, його сахнулися навіть діти. Теофіла з сестрою Анною саме підгортала в городі картоплю, трійко її старшеньких хлопчиків неподалік пасли корови, а меншенькі бавилися поруч. Коли у село вступили чужинці, Теофіла, Анна і діти кинулися ховатися у пивницю.
Поки всі семеро прибігли на подвір'я, там уже напували коней двоє вояків. Один з них дивився на Анну. Він був молодий. Побіліла на вишневий цвіт Анна дрижала позаду старшої сестри. Коли чоловік кинувся на Анну, Теофіла ударила чужинця в груди, а тоді в лице: "Не руш! Вона чекає з війни хлопця. Анно, тікай, Анно! Тікай із дітьми!" – кричала сестрі, а сама тримала чужинця за поли і билася головою об його коліна: "Не руш її! Вона дівчина!" Так Теофіла врятувала сестру. Чоловік заштовхнув її в прочинені двері стодоли.
…Про те, що було далі, Теофіла намагалася ніколи не признаватися навіть самій собі. Не було ні думки… ні страху... Бо той клятий черкес із чорними очима палав їй у очі й одною рукою пестив стегна, а другою перебирав пругкі груди. І вона подалася йому назустріч. Та так відкрито, що навіть черкес з несподіванки на мить одірвався від неї, щоб потім припасти…
Одна-єдина мить нелюдської боротьби й короткочасної покори, дала їй несамовиту й незнану досі мить насолоди. Опісля, по всьому, зів'яла було її рука знову щосили вдарила нападника в обличчя. Та вояк на те лиш м'яко і вдячно потерся лицем об її руку, а тоді відкинувся на сіні, ніби хотів спочити. Тоді вона могла розтрощити черкесові голову: в стодолі не було хіба лише зброї, а так серпи, коси, сокири, лопати, вила. Однак втихомирена жінка чомусь не відважилася тоді розправити зледачілу руку…
А коли зрозуміла, що понесла, хотіла топитися. Та ріка була дрібна, а діти – ще дрібніші. Думала зіллям витравити з себе чорне сім'я… із стайні стрибала… тяжке піднімала… а туге її черево ставало тугішим і круглішим. А коли Теофіла вчула в собі плід, тоді здалася на волю Божу. В селі вона така не перша й не остання.
…Коли двійко діток із її лона випросилося на білий світ, вона цілу добу не повела й очима в їхній бік, не запитала, кого привела на світ і цицьки їм не дала. Знала, що двоє. І що мають руки-ноги. Чекала, коли самі виздихають з голоду.
Стара рівнянська повитуха Марфа поглядала на Теофілу мовчки. Знала: чоловік – не гівняк, щоби не зм'як. І Кейвановій попустить. Лише не зразу. Бо діти не винні. І Теофіла не винна. Клясти треба війну і Цісаря. І згодом Теофіла почала годувати дітей.
…Отож, коли Іван Варварчук попросив Грицька помогти йому в чоловічій справі, Кейван здивувався мало.