Ольга Кобилянська — Некультурна (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Сторінка 2 з 3

Його брат сказав: "Добре ти зробив, Юрій, що привів оцю дівчину!" Всі інші обступили її і намовляли іти за нього. Вона лиш сказала: "Без церкви не буду з ним жити", Юрій відразу за шапку та й до панотця пішов. Він пішов, а Параска ще думала, чи втікати.

Справили весілля. На весілля Параска прилагодила все файно: м'яса, цілого барана, голубців, відро горілки, все, що треба, а сама пішла до шлюбу. Прийшли з шлюбу, а горшки порожні! Кумпанія все з'їла! Тота, що дома лишилася. А Параска закотила рукави і справила другий обід, і аж отогди було все добре.

І прожила з Юрієм 17 років. Добрий був чоловік: не бив її ніколи. Лиш останні три роки пив і роботу ненавидів. Відтак помер. Оцю хатчину, що її тепер має, вони обоє запрацювали.

Пані спитала Параску, чи не важко самій жити. Гуцулка відповіла, що важко лиш з дровами, тяжко їх носити. Вона мала звихнену ногу і ходячи куляла.

Параска розповіла, що нога слаба через Малининого сина і її сестру. Жила вона з тим "Малининим сином", а сестра Текля хотіла молодого гарного волоха до себе притягнути і споганювала її різними видумками. Старалася приподобитися йому, затягаючи його раз у раз до корчми, купувала горілки, давала грошей, забирала крадьком його білля прати, ба навіть деколи і додому ночувати не пускала...

Дійшло до того, що змовилися одного разу збавити Параску життя, щоб засісти опісля в її хаті та розгаздуватися! Він був бідний зарібник, а вона також не мала хати. Він, старої Малини син, котра, щоправда, добра була жінка і дарувала їй карти, з котрих ворожить і до сьогодні – змовився одного разу з Теклею вислати її, Параску, на другий світ. Післав її до "moara dracului" (чортівського млина) коло пасовиська Шандру, щоб довідалася, в котрих днях мелють там дурно. Там мав дуже добрий млин бути, що молов в деяких днях для бідних дурно. Дорога туди мала бути лиха, і тому молов мельник вже і дурно, щоб люди в його млин приходили.

І пішла Параска. Йшла левадами, пасовиськами, дорогою між горами. Ішла довго, нігде ані хатини, нігде людського знаку. З гір, між котрими ішла сама-самісінька, не здибавши і одної душі людської, вийшла в ліс. Він був старий, густий, як сито, а темний... І нема ні дороги, ні стежки, що вела би крізь той ліс, лише потік. Тим потоком мала вона зайти аж до млина. Йшла водою. У воді каміння велике, гостре, годі йти; вода рвуча, розпінена, а зимна! А Параска була боса. Переходила велике дерево, що лежало, і воно трісло під ногами. Так ішла вона довго. Вийшла з лісу і входить між дві височезні кам'яні стіни, що мов ждуть на яку людську душу, аби її таки зараз здушити. Так близько себе стоять. Що се за нещастя? Чи вона заблудила? Що за нечисте провадить її?

Коли скінчилася скалиста стіна, Параска вийшла й остовпіла. Що перед нею? Перед нею знов ліс. Той самий ліс, що його минула, темний, широкий, розрослий навіки. А з лісу вже десь недалеко... перед нею вганяються вгору... дві височенні скали... Сонце уже заходило. Нарешті Параска зрозуміла, що то за "чортівський млин". Чоловік вислав її сюди, щоби заблудила, голову зломила, щоб її дикий звір пірвав або щоб її сам нечистий вхопив... В Парасці розгулялася злість і розперла душу, і вона майже не пам'ятала себе. Де він, щоб його убила. І як стояла коло старої об'ємистої смереки, так і вдарила своєю головою до неї. Най вона згине, най зараз згине, коли вже на таке зійшло!.. Відтак оглянулась. І не знала, чи їй в очах світ потемнів, чи се вже ніч спадала.

Ніч спадала. І прокляла вона його тут. І в добру годину прокляла вона його. Потім Параска вирішила вертати назад. Як має перед собою ще дні і години, перебуде все. Досі мала вона завсігди щастя. Може, не покине її і тепер!

Знову йшла водою. Ноги об гострий камінь обтовкла. Якби вднину, то, може би, і побачила, як її кров закрасила воду. Відтак знов падала по пояс в спорохнявілі дерева. Роздерла собі руку, дотепер є знак, а як видобулася з одного, то по її руці проховзнулося блискавкою щось вогке, холодне. Коли виходила з лісу і обглянулася вперше в його глибінь, заскоботало її щось так міцно, що вона зареготалася вголос, аж рикнула. Їй хотіло щось розум відібрати – тото, що сиділо їй на плечах і скоботало і що вона через цілий ліс несла...

Ну, але відтак як стала вона бігти! Бігла, бігла, цілу дорогу бігла, що тяглася вже межи горами, аж доки не прибігла між пасовиська і левади. Тут стояли десь-не-десь колиби, коло котрих товар, збитий в громадку, ночував, і аж тут їй полегшало. Тут світив місяць ясно, як уднину, і вона увиділа світ.

З її ніг щезла десь сила, мов лишилася десь, і вона ледве могла воліктися. Заночувати не хотіла нігде. Як же їй відтак зранку вертати дорогою, і попри хати знакомих газдинь? Що розказувати за обкривавлені ноги, за пошматовану, замочену одежу, і що вона, мов дівча, без хустки вертає? А її гарна червона хустка, де вона! Може, в чортівських руках! І воліклася вона поволі, поволі, мов сліпа, або збита, або сама стариня, і доволіклася до своєї хати.

Пришкутильгавши до воріт, заздріла у вікні світло. Він був дома. Приступила до вікон, заглянула, видить: на її постелі розкинулася Текля. Параска пішла до шопи, що притикала до хати, і там уснула... Коли пробудилася зранку і встала, ні її, ні його не було. І спала вона ще цілу днину і цілу ніч, а коли на другий ранок встала, була здорова.

Як він прийшов, вона саме давала курям їсти. Кинув на неї очима і сплюнув. А потім спитав: "А що, була в "moara dracului"? Коли будуть молоти?". "Змололи би тебе гріхи твої!" – сказала Параска і не говорила з ним 5 днів. Їсти не варила, світла, коли приходив увечір, не світила, а коли в неділю казав, що не має чистого шмаття, вона лише казала: "Мене нема!"

П'ятого дня іде вона в місто. Він наздогнав її, вхопив за ногу і потягнув додому. Тут гепнув нею на призьбу – гинь! Як пробудилася вона і хотіла встати, видить: встати не може. Нога спухла, болить. І прокляла вона його другий раз.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

За тиждень він вернув, плакав. Цілу ніч переплакав. І на другу днину плакав. Ходив, збирав своє шмаття, наколов їй дров – а все плаче. Скінчилася днина. Ввечір сказав, що йде на роботу до Дорної-Ватри до трачки. Як пішов, так не вернув і до сьогоднішньої днини. Він обікрав одного жида, таки того, де заходили з Теклею пити, та й утік до Молдави. Утікаючи, зломив руку і протратив усі гроші. Стара Малина, його мама, плакала та й казала, що він каліка навіки і ходить по жебрах!

Пані спитала Параску, чи не помирилася з Теклею. Гуцулка розповіла, що згодом прийняла сестру до себе в хату. Сестра, хоч як, чи лиха, чи добра, а все сестра. Потім сестра взяла собі сліпу дитину, трирічну дівчинку, і вибралася. З тої пори Параска жила сама. Раз ще була прийняла до себе одного майстра, волоха. Ні молодий ні старий – вдівець. Спочатку все робив, а потім став приходити п'яний. Тож Параска вифурнула його з хати! Щось з тиждень приходив ще ввечір, добувався до хати, ковтав до дверей, але вона не відчиняла. Забрався. І здибує він її інколи, і каже: "Лелічко, дуже мене за вами серце болить!" А вона відказує: "Вас, бадіко, за мною серце болить, а мене за вами серце не болить!"

Тепер вона живе сама. Працює, має що їсти. А один мошняг (старий дід) казав їй, що при ній дуже велике щастя. Ще як Юрій жив. Одної днини збирали вони вишні. Прийшов мошняг, просить що-небудь. Параска винесла йому миску муки. За те він їй вичитав з грубої книжки, яка в неї доля. Вичитав все, як було і що мало ще бути. Що вона не звідси, і за Юрія, і за слабість, з чого, і все, все... "В тебе таке щастя, що не покине тебе ніколи. В душу поклав тобі бог твоє щастя, щоб не могло тебе ніколи покинути; і так стоїть тобі до смерті: щастя, веселість, радість. Смутку нема. Вікуй здорова!" – сказав мошняг.

Параска сказала пані, що коли їй ще трапиться який добрий чоловік, то прийме в хату. А сестри не хоче.

І досі Параска ще сама. Газдує, вештається по своїй хаті і своїм городі, і гуртом тягнуться за нею її собачка, кури, кіт і дві білі плекані безрога, котрі назвала іменами Іван і Параска. Тварин називає своїми дітьми. Часом ходить на роботу до деяких газдів до сіна. Ся робота наймиліша їй над усе. В неділю прибирається кокетливо і йде до церкви, а по обіді – або відвідає її хто, а як ні, розпирається вигідно на призьбі і пакає люльку... Сусіди кличуть її йти в місто, але не йде.

Одного дня зранку видряпалася вона лісом на самий верх Магури, збираючи малини. Коли мала вже повну коновку, звернулася в сторону полудневу, де було легше сходити. Сіла тут спочивати. Була задоволена: за малини дістане найменше шість шісток – зможе собі що справити.

Параска роздумувала, пригадувала, а коли викурила, згадала поворот додому. Завтра неділя... хоче іти на Рунг, збирати гриби. Насушить собі на зиму з кілька вінків – добре буде; але і дома є робота. Та й з циганами мусить видітися. Старий циган жебрав визичити йому дві шістки, обіцяв за те принести раз дров з лісу, бодай не збрехав!

Однак вона ще втомлена і їй не хочеться рушати з місця. Побачила далеко перед собою на одній леваді колибу і товар. Чи в колибі є хто? Чи порожня? Крикнула з цілої сили дзвінким ясним голосом: "Гей-гей!" З колиби вийшов якийсь чоловік і обглянувся, чи побачив її? Не знала. Зате добилося до неї довге сумовите "гей, гей!", пригадуюче їй щось з давніх літ, як ще була у Гаврісана...

Потім гуцулка кинулася в траву. Таки проспиться: встала так досвіта, а тепер іде до полудня. Коновку з малинами поставила недалеко від себе і, підсунувши кулак під голову, прижмурила очі.

Добре лежиться тут! Бог знає, чому так добре! Перед її замкненими очима міняються різні барви. Пересуваються уривані, неясні думки; відтак стає одна думка виразно: "Хіба візьму його!". Хоче повернути того майстра, що його викинула з хати. Прилазить раз у раз до старої Малини і товче їй голову, щоб намовляла її, Параску, прийняти його знов у хату! Не може без неї жити, – каже. І стара Малина оповіла їй все те і намовляла прийняти його назад. Але вона про те і чути не хоче. Що їй без нього за біда? Хіба що за дрова тяжко...

1 2 3

Інші твори Ольги Кобилянської скорочено:


Дивіться також: