Після того цілий день кашляв і хрипів.
Якось йому стрівся той білявий художник, що оформляв його книжку. Городовський заявив, що збирався їхати до Сочі, але передумав і вирішив пожити місяць у Києві, щоб опрацювати деякі матеріали у Всенародній бібліотеці. Почувши, що Городовский живе в готелі, художник сказав, що його знайомий виїхав з родиною на дачу і просив знайти когось, хто б пожив у нього цей місяць. У них там лишився, правда, квартирант, але дивак, на якого вони не хотіли б звірятись.
Городовський радо схопився за пропозицію. Він не раз уже подумував, що треба вибратися з цього нещасливого готелю в якийсь інший, тому, одержавши тут же від послужливого художника рекомендаційного листа, поспішив другого ранку переселитися на нове помешкання, де передусім вирішив відіспатися.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
8
Він прокинувся вже давно, але нерухомо лежав на канапі. Андрій лежав і думав про те, що його життя змінило домінанту.
Городовський віддавна привчав себе дивитися на самого себе здалека, з якоїсь фінальної точки. Він міг простити собі будь-які вагання, зриви й стрибки, але ніколи не простив би моменту нерухомості. Культ мети проймав його так глибоко, що зміст самої мети якось непомітно ніби відходив на другий план, ставав лише необхідним додатком до неї. Тепер у нього "домінантою" було жадання жінки. І коли він віддався зараз цьому бажанню, то тільки тому, що воно пройняло його наскрізь. Він відчував якусь чистоту, ніжне піднесення. Справді, він же не любив ще ніколи. І йому здавалося зараз, що через свої брудні й ниці зносини з жінками, він підготувався до справжньої любові.
Кінець кінцем, домінанта в його житті змінилася вже не вперше. Його юнацькою мрією було інженерство – не для чого іншого він подався юнаком із свого містечка до Москви, де працював несамовито чотири роки в інституті. Але тоді перелом був менш раптовий: кінчаючи інститут, він відчув, що обрана професія не може задовольнити його цілком. Городовський вирішив не бути інженером. Як людина обережна, він усе-таки здав дипломну роботу, але робота над нею була вже тільки інерцією. Вернувшись з дипломом до рідного Гадяча, він вступив до редакції тамішнього органу й через два роки переїхав до Харкова. Отже, в житті з погляду свого прагнення він був досі інженером, потім журналістом, тепер став закоханим. І все це з однаковою силою пристрасті.
Лишалося все-таки знайти її. Він підвівся, вмився, опорядив свій костюм, бо спав одягнений. Їсти йому хотілося страшенно – вперше після довгого часу.
Городовський вирішив, що треба скласти план, бо хаотичні пошуки нічого не дадуть. Але для розрахунку потрібні дані! Їх він мав до смішного мало: по-перше, він був зараз певним, що незнайома, зустрінута ним, несла в правій руці портфель – отже, вона десь працює; по-друге, лишається незаперечним, що вона надзвичайно цікава і, як така, конче повинна мати певне коло знайомих, прихильників, може, чоловіка чи коханця (це його не турбувало зовсім), з якими вона не може не відвідувати кіно, концертів і театрів. Установи й видовища – ось куди мусить бути скерована його увага.
Для початку він вирішив цього вечора відвідати один з театрів. Найближчий: це був театр ім. І. Франка. Коли він з'явився, дзвонив другий сигнал, зал був повний. Оглянувши його вмить увесь згори донизу, вздовж і впоперек якимсь одним суцільним поглядом, Городовський переконався, що тут немає.
9
У Франка він просидів, звичайно, тільки першу дію, після якої покинув театр. По дорозі йому трапився цирк, де гастролювала оперета, але квитків більше не продавали; отже, йому залишалося тільки кіно. Побувавши в одному, він устиг ще на останній сеанс другого. Наслідків він тим часом не досяг жодних. Але принаймні для нього став ясний план щовечірньої роботи: один театр і два кіно.
Тепер Городовський з усією свідомістю виконаного обов'язку міг спокійно вернутися додому, але він ще якусь годину поблукав – уже тільки для розваги й спочинку.
Десь тільки на початку другої Городовський вернувся додому. Ні, спати він сьогодні не буде! Тепер він міг би навіть змалювати жінку, яку так пристрасно заповзявся шукати. З ледве помітних уривків він відновив поволі повне, всебічне уявлення. Він уже знав тепер не тільки її лице і постать, а й одяг, взуття, навіть форму годинника на її руці. Сьогодні до її зовнішніх ознак раптово додався ще портфель. Її образ став абсолютно викінченим і близьким, майже належним йому неподільно.
У кімнату Андрія зайшов Пащенко. Він сказав Городовському, що того дня коли вони познайомилися, він спав, вранці і ввечері теж, сьогодні вранці так само. Пащенко навіть боявся, чи це не летаргійний сон. Андрій відразу згадав, що в театрі йшла п'єса за наступний день. Отже, він проспав добу.
Пащенко розповів, що на лекції і школу витрачає дві-три години щодня, не більше, бо він не один з тих йолопів, що з головою навантажуються працею, лізуть із шкури, щоб висунутись, заробити грошей, одно слово – досягти становища й заможності. Такі люди нагадували Пащенку жуків, що з поважним виглядом качають гнойові кульки. Хто більше наробить таких кульок, той славетніший жук. Городовський сказав, що людьми рухають не лише гроші, становище. "Тобто кульки духовного гною? Всі так звані вищі пориви душі?", – спитав Пащенко. А потім додав: "Вам можна голову продовбати якоюсь мораллю та правилами, та коли вам буде треба, справді треба, ви не тільки вб'єте й пограбуєте, а ще й прикриєте це високими мотивами, якщо це можливо, – бо треба, ось що вами керує, а не якась мораль".
Пащенко говорив, що він один з рідкісних винятків з цієї маси, що з поривами, завданнями й пристрастями. Він відкинув від себе статевий голод. Навіть шлунковий голод обмежив, бо на день їсть лиш один раз. Пащенко говорив: "Я не роблю в житті нічого понад те, що доконечне для підтримки мого існування: кімната, сяке-таке опалення, обід, дещо з одягу, дуже рідко. Для цього всього, я вирахував, мені вистачило б півтори години лекцій на день. Але умови шкільного розкладу примушують мене витрачати щодня дві й три години, на превеликий жаль. Через це, як ви можете зрозуміти, у мене за багато років зібралося, може, кілька тисяч заощаджень – вони валяються там у моїй шухляді. Якщо хочете, я подарую їх вам".
"Людина не те, що вона читає лекції, не те, що вона сидить в установі, не те, що вона говорить і робить на людях. Вона те, що вона для самої себе, в неофіційній частині своєї програми. Отам її справжнє пізнання. Поворушіть її самотні, затаєні думки, зазирніть у її родину, у її пристрасті – і тоді ви побачите людину: голу, без комірця, без полови слів, якими вона так спритно навчилася прикривати своє життя", – вважав Пащенко. Він казав, що обминає людей, готовий плюнути на них. "Чому ж у такому разі ви приходите до мене?" – спитав Андрій. "Ви мені потрібні. Людей я зневажаю, а вас люблю... любов'ю смерті", – похмуро сказав Пащенко і додав: "Ви знаєте, чому я так пізно вернувся сьогодні? Тому що я боявся йти додому, боявся застати вас знову сплячим або... мертвим".
Пащенко почав розповідати, що кожного вечора їздить на Печерськ з саперною військовою лопаткою. Іде потім туди, де не ходять люди, де яри, провалля, кручі. І там копає…
Андрій попросив пояснити.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
10
ДЕКЛАРАЦІЯ РЕЗОНЕРА
Пащенко почав розповідати, що перший кардинальний випадок, який трапився з ним – його народження. Його брат і дві сестри були зовсім відмінні від нього (вони вже всі померли). Дитиною він був недовірливий і нерухливий: брат і сестри обминали його й боялися.
Минуло 30 років, і одну з його сестер на смерть переїхав трамвай. Ця загибель справила на Анатолія велике враження. Коли сестру привезли додому з потрощеними ногами, розчавлену, закривавлену, він ридав, бився на підлозі, кричав, ревів. Пащенко говорив, що плакав не так від втрати сестри, а від певності, наочності нікчемності людини: досить трамваєві переїхати людину, яка жила, сміялася, ходила, і вона робиться трупом. Відтоді люди стали для нього ще дальшими і, головне, дрібними, крихкими, жалюгідними, як мухи. І страшенно марними...
Анатолій вчився, батько брав його з собою до суду, бо був адвокат. У хлопця зовсім не прокинувся спадковий нахил до юридистики, як це міг подумати батько. Анатолеві здавалося, що в суді справи розглядали зовсім диким, несподіваним чином! Замість того, як це було б природно, нормально для розумних людей, щоб один обізнався з справою, вдумався в неї і розв'язав її, потрібен цілий синедріон, де один говорить одне, другий зовсім протилежне, потрібні всі ці промови, докази, напади і оборона, ніби це футбольна гра, де комусь треба забити гол! Хлопець збагнув у судовій залі хисткість людського розуму так само, як зрозумів хисткість людського тіла після смерті першої сестри. Для нього людина стала ясна: квола, недолуга істота, що пробирається у всесвіті з блимаючим каганчиком свого розуміння.
У 16 років він пізнав і жінку, але зразу ж відштовхнув її з огидою, як прилад, що найяскравіше здатен показати, яка кожен з них тварюка. Ці зчеплені тіла, цей вираз обличчя, слина, нарешті, запах... Анатолій почав читати і читав, як хронічний алкоголік. Він бачив, яка кривава й ница людська минувшина, яка сліпа й безпорадна історична дія людини. Всі ці смішні держави, війни, розбрати, ями й багновища, в які систематично провалюється людський рід. Це ж не історія розумних істот, це історія недоумків, йолопів, маніяків!
Пащенко вважав, що всі люди в основному негідники, лицеміри, неймовірні себелюби. А всіх людей ненавидить через їхнє вдавання. Адже звір не соромиться своєї дії, а людина соромиться; звір прямо й чесно виявляє себе, а людина боягузливо ховається за бундючними чуттями, за високими спонуками, за ідеями: вона підліша за звіра. І найогидніше те, що це людське вдавання ввійшло в плоть і кров, що людина битися лізе, коли почнете доводити їй, що вона просто мізерний блазень.
"Я часточка, що випала з загального руху, діставши тим самим змогу побачити збоку весь процес.