Хранитель збив з мітел не один десяток ворогів. Король буків допомагав йому чарами. Однак через деякий час Спарт уже був єдиним драконом, що тримався в небі. Решта загинули.
Під час одного з карколомних повітряних піруетів Спарта Смарагдова Книга випала з сумки Крива. На Спарта тієї ж миті надійшла страшенна втома. Дракон почав падати. Темрява…
У Крива залишилося ще одне закляття для Нарита. Прийшов якийсь хлопчак (це був Шмигун) і Крив дав йому щоденник.
Гаврик дочитав. Спарт не хотів починати нову війну, бо не був вогнедишним, як і усі дракони. Але тут Джульєтта показала своє нове вміння. Та Спарт все одно відмовився.
Петяку викрадено
Гаврик, Джульєтта, Шмигун, Понтій і Петяка поверталися до Міста. Їм так і не вдалося переконати драконів летіти з ними.
Особливо засмутилася Джульєтта. Вона так хотіла знайти Спарта, так вірила в нього, встигла в нього навіть закохатися. Що діяти далі, ніхто не знав.
Вирішили для початку сховатися в печері Понтія, думати, як дістати з дна Чорного озера Смарагдову Книгу й де шукати нового короля буків, про якого писав Крив. Настрій у мандрівників був пригнічений. До того ж непокоїв Шмигун. Лепрехунові сили танули так само швидко, як роздувався печерний помідор на його нозі.
На березі річки Джульєтта вирішила перепочити. Раптом дракониця сказала, що мусить знову роздобути кілька тих яєчок з Курячого вулкану і повернутися в Долину Драконів! Джульєтта блискавкою шугонула в небо.
Її друзі були просто збиті з пантелику.
Раптом друзі почули писк Петяки, що просив допомоги. Гаврик, Шмигун і Понтій поглянули на вільху, на гілці якої сидів горобчик, і побачили, що вона порожня. А з того боку річки давали драпака двоє крилунів.
Доки всі спостерігали за Джульєттою й намагалися збагнути її вчинок, летючі слуги Нарита підкралися тихцем і схопили Петяку.
Єдиною, хто міг би наздогнати й провчити викрадачів, була Джульєтта. Та вона в цей час уже спускалася на верхівку Курячого вулкана.
Помста
Доки Петяка зміг щось уторопати й став кликати на допомогу, викрадачі були вже на другому березі. Горобчика запроторили до торби. Скільки Петяка пробув з крилунами в повітрі, він не знав. Коли він отямився, був день. Крилуни сиділи на дереві і говорили, що це саме те дерево, де вони з'їли закоханих горобців. Петяка здогадався, що йде мова про його батьків. Петяка готовий був роздерти негідників на шматки. Він вирішив діяти.
Горобчик щосили став клювати стінки крилунової торби. Це не помогло. Він узяв довгу суху галузку, що валялася на дні, просунув її в шпарку між шнурівкою й почав совати нею туди-сюди. Залоскотаний Петякою, бо торбинка була частиною тіла крилуна (як у кенгуру), шпигун і слова не міг мовити, він лише реготав так, що аж тряслася гілка, на якій обидва крилуни сиділи.
Петяка тим часом не припиняв лоскотати свого поневолювача. Другий подумав, що його товариш кепкує з нього. Він кинувся на свого поплічника з кулаками й учепився в нього зубами та пазурами. Крилуни звалилися майже з самої верхівки дерева на землю. Обидві потвори за мить випустили дух.
Петяка трохи оговтався після падіння й почав вибиратися на волю. Він одразу впізнав рідні місця, рідне дерево. Саме тут колись він став свідком загибелі своїх батьків. Горобчик вирушив шукати друзів.
У пастці
Радість Гаврика й Шмигуна не знала меж, коли за три дні важкої подорожі вони зустріли живого і неушкодженого Петяку.
Коли Джульєтта через невідому, можна сказати, загадкову причину залишила їх, а горобець потрапив до лап крилунів, було вирішено продовжувати дорогу додому. Щоправда, Понтія вирядили наздоганяти Джульєтту й з'ясувати її подальші наміри. Бука ж і лепрехун уже четвертий день ішли до Міста лише удвох.
Горобчик розповів Шмигунові з Гавриком про свої пригоди й переживання, про рідне дерево, про торбу-підпахівку, про розмову й останню, смертельну сутичку крилунів. Коли дрібний горобчик подолав двох лютих і підступних почвар, то хто давав їм право опускати руки й сумніватися у своїх силах?!
Очі Гаврика й Шмигуна запалали вогнем рішучості. Увечері наступного дня троє мандрівників дістались околиць Чорного озера. Щомиті їх могли виявити й схопити Наритові посіпаки, тому доводилось бути обережними.
У сутінках Гаврик, Шмигун і Петяка прокралися до Понтієвої печери. їх ніхто не помітив. Простеливши на сиру підлогу свій верхній одяг, Шмигун і Гаврик уклалися спати. Петяка звично вмостився у м'якій вилозі лепрехунового трикутного капелюха.
Вночі почався землетрус. Гаврик кинувся ратувати горобчика, на якого падало каміння. Саме тоді зі страшенним гуркотом склепіння за його спиною розкололось – і гранітна лавина замурувала єдиний вихід з печери.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Малюнок на стіні
Коли Петяка оговтався, Гаврик сказав, що вони у пастці, бо вхід у печеру завалено, а Шмигун з того боку. Бука розпалив багаття. Тепер всередині кам'яної пастки розвиднілося.
Землетрус утворив у одній стіні чималу темну пройму. Друзі пішли до розколини. Вона виявилася входом до тунелю, який був широким і високим.
На кам'яній стіні був якийсь малюнок: звивиста лінія, що вела до зображення замку Нарита. Виявилося, що друзі надибали таємний підземний хід, про який читали в Кривовому щоденнику. Він мав привести драконів і короля в самісіньке кубло чаклуна. Але землетрус перед вирішальним нападом порушив їхні плани, і вони мусили вступити в нерівний бій над Чорним озером.
Друзі пересувалися підземеллям кілька годин. Подекуди на заваді їм ставали гори каміння, і Гаврик з Петякою шукали невеликі шпари, щоб іти далі. Пізніше кам'яна утроба тунелю перетворилася на глиняну. За якийсь час друзі відчули, що йдуть угору: тунель наближався до поверхні.
Пройшовши ще трохи, бука об щось спіткнувся. Це були сходи, так само, як і тунель, вирубані в глині. Вони вивели Гаврика й Петяку в підвал Чорної вежі замку. Трохи поблукавши підвальними лабіринтами, підземні мандрівники піднялися одним із коридорів до чималої порожньої зали. Раптом перед друзями став Геліус – Наритів блазень.
"Клянуся своїм черевиком…"
Шмигун був у розпачі. Страшний завал розлучив його з друзями. Як допомогти їм вибратися? Через товщу каміння голос Шмигуна не міг долинути в печеру. Але лепрехун поклявся своїм черевиком, що визволить друзів. Він уперто працював кілька годин поспіль. Деякі камінці були такими великими, що зрушити їх з місця виснаженому Шмигунові було не під силу. Він сердився, хвильку відпочивав і знову брався до роботи.
Знесилений, Шмигун приліг на траві й задрімав. А коли прокинувся, побачив песиголовця. Він зловив Шмигуна.
Шмигун раптом згадав про сіль та перець, які недавно на березі річки віддала йому Джульєтта, бо тепер не мала печії, адже дихала вже вогнем. Лепрехун витрусив вміст просто в очі песиголовцю.
Песиголовець люто замотав головою, з його очей градом покотилися сльози. Раптом хтось чхнув так, що песиголовець і Шмигун розлетілися в боки. Це був перший і останній політ песиголовця, бо він впав на каміння і загинув.
А в Шмигуна уже не було помідора на нозі. То ось хто чхав! Так, чхав помідор. Виявляється, він не міг терпіти перцю і почав чхати, від чого вибухнув. Усе довкола було червоне, наче в крові.
Понтій передбачав вибух – і він стався. А на шиї песиголовця був, прив'язаний мотузкою, рідний черевик Шмигуна! Лепрехун радів.
Геліус
Геліус признався Гаврику і Петяці, що зрадив Крива, але тепер він говорив, що хоче допомогти. Люд розповів, що багато років тому, коли почалася вся та історія з Оберегами та драконами, він став на бік короля буків і Спарта в боротьбі з Наритом. Та якось в одній сутичці люд потрапив у полон до чаклуна, який хотів знати, де Смарагдова Книга. Люда залякували й били, але він не знав, де Крив зберігає те, чого так жадав Нарит. Ціною зради стало продовження життя Геліуса, бо порівняно з мешканцями Міста люди живуть лише мить. Нарит пообіцяв люду за Смарагдову Книгу майже вічне життя. Він повинен був повернутися до Крива й викрасти її. А ще мусив допомогти зневогнити драконів. Для цього чаклун вимагав частину Спартового тіла. У бою дракона зачепила стріла. Люд зголосився перев'язати подряпину на кінчику його хвоста й просто відірвав одну лусочку, зчесану стрілою. Залишалося ще дізнатися дещо про Книгу. Та Крив не втаємничував люда у сховок Книги. Геліус шукав Оберіг буків, але, не знайшовши, мусив утікати. Тієї ж ночі драконів було зневоднено і розбито. Мало кому пощастило втекти.
Тепер люд говорив, що вже більше двохсот років карається за зраду. Він розповів, що Крив живий і у Карликовій вежі. Але йому потрібна Книга, щоб стати сильним.
Потвора з Чорного озера
Гаврик і Петяка вночі вийшли із замку і пішли до Чорного озера. Біля печери темніло щось велике, і від нього долинали бридкі звуки, від яких у жилах холола кров.
Гаврик пішов прямо на щось невідоме, що темніло біля печери. Там був Шмигун. Він голосно хропів і час від часу плямкав губами. Тільки тепер Гаврик зрозумів, що це велике і страшне – купа каміння, яку розбирав Шмигун.
До ранку друзі обмінювалися розповідями про пригоди. Про сон ніхто й не згадав…
Смарагдова Книга
Зранку Гаврик, Шмигун і Петяка стали досліджувати Чорне озеро. Вони мусили знайти спосіб дістати з його дна Смарагдову Книгу. Чорне озеро було заповнене магічною смолою, що вбиває будь-яке живе створіння. Про пірнання і не йшлося. Раптом до друзів прилетів Понтій. Він сказав, що заблукав і не знайшов дракониці. А ще – він зараз летів над озером, і в одному місці смола видалася йому не чорною, як скрізь, а зеленкуватою. Можливо, Книга там.
Гаврик швидко пояснив птахові, що слід робити. Понтій набрав повні груди повітря і каменем ринув донизу. Озеро вкрилося пухирями й вистрелило. Понтію було несолодко. Він метався з боку в бік поміж смертоносними струменями й бризками смоли. Варто було схибити хоча б на сантиметр, і пугача було б збито. Але він настирливо провокував озеро на нові й нові постріли, намагаючись кружляти там, де здіймалася велика зеленувата смоляна бульбашка.
Нарешті зелений пухир переповнився й вибухнув. Із нього простісінько в напрямку Понтія вирвався потужний зеленкуватий струмінь.