Ганнуся визначила, що Софія нервова, але наложила на свої чуття сильну упряж. Про мене Софія сказала, що я цілувалася б з кожним хлопцем, коли б хоч трохи був гарний, що я балаклива, як сорока, що обнімала б цілий світ. Згодом сказала, що Софія має нещасливу любов. Я вважала, що Софія була просто нервова після смерті батька, який мав удар серця і помер майже в її руках. Лікарі заборонили Софії навіть займатися якийсь час музикою, але що їй без музики, як казала, нема життя, то не держалася їх приказів, і грала, й грає досхочу. Дівчина знала, що успадкувала від батька нервову систему і його недугу, але смерті вона не боялася.
* * *
Ганнуся залюбилася в Софії, мов мужчина, а я мовчки молилася на неї. Малярка чесала її довге шовкове волосся, укладала. Я прислужувала обидвох. Ганнуся приймала допомогу, не замічаючи навіть, а друга клонилася вдячно за мною, мов цвіт за сонцем.
Софія говорила, що я вроджена жінка і матір, тип тих тисячок звичайних, невтомно працюючих мурашок, що гинуть без нагороди, а родяться на те, щоб любов'ю своєю удержувати лад на світі. Я стидалася її гарних слів, заслонюючи лице руками. Чула, що стояла чимось нижче, далеко нижче від неї; що була супроти неї лише якоюсь простою робітницею.
Ми багато говорили про життя, літературу, про різні питання. У Ганнусі збиралося деколи більше дівчат, і вона вчила їх малювати. Софія (ми звали її "музика") покидала товариство. Дівчата були тому раді. Вона заважала їм своєю присутністю: була найстарша з нас усіх, і в ній було щось, що вимагало тонкості в думках і поведенні супроти неї.
* * *
Одного дня на нашу вулицю прибули нові сусіди навпроти. Це були люди маючі. Софія чомусь страшно змінилася. На лиці була ненависть. Почала грати якийсь вальс. Перша частина була весела, зграбна й елегантна. Друга змінилася – розпучливий неспокій! Спинялася раз по раз на басових тонах, то нижчих, то вищих, відтак окидала їх і переходила шалено скорою болючою гамою до вищих звуків.
Весела гармонія згубилася; остався сам шалений біль, перериваний яснішими звуками, мов хвилевим сміхом. Грала більш як півгодини і урвала акордом несамовитого смутку. Закінчила грати, посиділа в тишині і почала знов те саме грати. У кінці я запитала, що це за мелодія. Софія відповіла, що це Valse mélancolique, її власна композиція, нот не має, бо вони в душі.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
* * *
Одного разу чулася я дуже нещасливою: молодий професор все частіше бував у німочки. А я виразно відчувала, що полюбила його. Ганни не було дома, я кинулася на софу і плакала. Прийшла Софія, і я все їй розповіла.
Тоді Софія призналася, що теж любила чоловіка. Вони ніколи не говорили про любов до себе... вона існувала між ними лише німою музикою… "Я шукала причини тої мовчанки, що мене вбивала, шукала... ні! Шукаю її ще й тепер – і не можу її віднайти! Витрясла йому всі лелії зі своєї душі під ноги, а він не пізнав їх. Думав, що то такі цвіти, котрі в'януть і в воді відживають наново". Одного разу він… втік. Його перенесли на іншу посаду, і він від'їхав. Не прощався, не мав відваги "ломити" їй серця. Він говорив, що Софія була лише до любові, і не належала до тих, що їх береться за жінки. Потім він женився із донькою якогось багатого броварника й живе ось тут. Жінка запанувала над ним так, що стратив цілком первісний характер своєї істоти.
Софія три рази стрілася з ним. Він жалував за Софією, його переслідує прикре прочуття, що чує її плач, тихий, задавлений плач, що стрясає ціле тіло, тому що потайний...
3 неописаною погордою Софія назвала його "мужиком". Дівчина говорила, що не любила більше ніколи. І тепер віддає усю свою душу резонаторові. Коли піде вчитися до консерваторії, заграє з більшою силою.
Я відчула жаль за неї. Я попросила заграти Valse mélancolique. Пішла й грала. Не знаю... просто душа розривалася в грудях при тих звуках, граціозних, заповідаючих найбільше щастя, в закінчених смутком і несамовитим неспокоєм! Я плакала. Що мені вся гордість, про яку мені говорила Софія, що її треба плекати, щоб удержатися на поверхні життя!
* * *
Через два дні Софія поїхала до матері, яка лежала дуже хвора. Я розповіла артистці про любов Софії. Ганнуся була впевнена, що Софія ще чекає чогось, інакше б не грала Valse mélancolique. Вона шукає гармонії, рівноваги.
* * *
Коли вернулася від матері, артистка кинулася до неї з подвійною любов'ю, але Софія була прибита: мати лежала дуже хвора, і вона приїхала, щоб у родичів своїх учениць у музиці просити відпустки на дві неділі, бо мусила вертатися назад. Виїхала знов, віддаючи під особливу опіку свій улюблений інструмент, просила, щоб на ньому ніхто не грав.
Вернулася скоріше, бо мати померла. Пізніше сіла на свій фотель коло коминка. Не можу її забути, як там сиділа: довгу чорну ротонду, обшиту хутром коло шиї і аж до ніг, закинула наопашки, спинаючи її недбало на грудях своєю рукою докупи. Темний вузол волосся її спустився їй аж на шию, а обвита два рази оксамиткою голова була сперта на спинку фотелю, правильне, мов із білого мармуру, личко, з великими смутними очима...
Мати Софії була дуже нещасна по смерті батька. З ранку до вечора читала Біблію. Матері перед смертю Софія пообіцяла не плакати на похороні. Але коли почула препоганий церковний спів і музику, які пригноблювали сміливіші й ясніші почування духу, ридала, мов божевільна. Софія хотіла би, щоб матері грали прегарну величаву симфонію.
Ганнуся була з Софією ніжна й тепла, така добра, якою не бачила я її ще ніколи. Але це нічого не давало.
Софія звернулася до музики з подвійним запалом. Восени мала їхати до Відня, до консерваторії і відразу вступити на третій рік.
* * *
Настав травень. Все було в розквіті. Ми з Ганнусею чекали Софію, що мала вернутися з лекцій, повечеряти, і з нами йти на прогулянку. Ми сиділи в неосвіченій кімнаті, віддаючися кожна своїм думкам.
Ганнуся продала свою велику копію картини Корреджо "Віроломна" і марила вже про подорож до Рима, а я була не менш вдоволена. Я здавала добре екзамени і була нареченою молодого професора. Виявилось, що він ходив до німочки, щоб зробити "рекламу" своєму товаришу.
Двері від кімнати, в якій стояв інструмент Софії, стояли напівотворені. Вікнами лилося місячне світло. Але мені здавалося, що з Софіїної кімнати суне якась гробова тиша.
Ганнуся лежала на отоманці й мовчала, як я. Нараз сказала зачинити двері Софіїної кімнати. Мов одним чуттям ведені, підійшли ми обидві до дверей і закрили їх.
Згодом почулися кроки на сходах. Прийшла Софія. Не привіталася, як звичайно. Пішла просто до замкнених перед хвилею дверей, отворила їх , поставила там капелюх і парасольку і вернулася. Сиділа, мов статуя, нерухомо. Я запалила велику лампу над столом і глянула тривожно на Софію. Вона сиділа бліда, як смерть, а очі сіяли фосфоричним світлом якимсь і видалися мені незвичайно великі...
Ми з Ганнусею просили її щось з'їсти, але вона пішла грати, давши нам перед тим лист від вуйка. Він писав, що оженився і не може її у Відні удержувати. Ми поніміли. Ганнусі закрутилися сльози в очах, а мене пришибло страхом.
Софія грала там, у неосвіченій кімнаті, а двері стояли, як перше, отворені. Грала свій вальс, але так, як ніколи. Перша частина – повна веселості і грації, повна визову до танцю, а друга – неспокій, глядання, розпучливе нишпорення раз коло разу, топлення тонів, бій, – і знов збіг звуків удолину... відтак саме посередині гами смутний акорд-закінчення.
Ганнуся плакала. І я плакала. Обі знали ми, що одно життя зломилося.
Відтак вона скінчила грати і ввійшла. Попросила їсти, а сама потягалася. Однак вона не вспіла ще до кінця простягнутися, коли саме в тій хвилі розлігся з кімнати, в котрій стояв інструмент, страшенний лоскіт, а відтак слабий жалісний зойк струн... Ганнуся крикнула: "Резонатор тріс!", я крикнула: "Струна!". І справді лише струна. Інструмент був цілком відкритий, і ми всі похилилися над ним і бачили ту струну. "А я гадала, що то резонатор спроневірився тобі!" – обізвалася Ганнуся безжурним тоном. Але Софія вже лежала зомліла...
Ми відтерли її, і Ганнуся побігла сама по лікаря. Поки він прийшов, вона заговорила: "Чому Ганнуся казала, що резонатор тріс? Чому?".
* * *
Лікар приступив до її ліжка, як дістала сердечний удар. Не міг їй вже помогти.
* * *
Винесли нашу музику. Ганнуся не дізналася ніколи, як причинилися її без думки кинені слова до сумної події; але вона й без того не могла кілька неділь успокоїтися. Від часу до часу плакала, закинула всі барвні речі і роздерла прекрасний розпочатий малюнок, до якого мала позувати Софія. Через шість тижнів Ганнуся виїхала до Рима...
Фортепіано "музики" забрала я до себе, і на нім грає мій син. Мені здається, що інструмент – понурий, осиротілий і тужить за тими білими дрібними руками, що гладили його по чорній блискучій поверхні рухом, повним любові і ніжності...
Ганнуся переконує мене, що мій син не буде ніколи артистом. Але зате її син буде артистом. Повернула по трьох роках побуту з Італії і привезла з собою прекрасного дволітнього хлопчину, темного, мов із бронзи, з її очима. Батько хлопчика лишився в Італії.
Не можу позбутися до сьогоднішньої днини думки, що музика позбавила Софію життя. Одною-одніською, тоненькою струною вбила її!
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.