А тим, хто звик боятися, все життя треба боротися з власним переляком. Тому в кожного боягуза є свої засоби подолання страху…
Розділ 11. Паганіні стає Чаком Норрісом
Зранку мене розбудила бабуся: я запізнювався до школи. Те, про що я довідався вчора ввечері, не вміщалося в голові. Намагаючись розібратися у вчорашніх неймовірних подіях, я вибіг із квартири і ніс до носа зіткнувся з Кактусом – Сашком Смиком. Я знав, що зараз шкереберть полечу по сходах вниз. Але замість того, щоб тікати, якась незнана сила змусила мене підскочити, а потім з несамовитим криком, від якого мені самому позакладало вуха, мов лавина звалитися на свого ворога. І сталося диво. Сашко Смик осів, затулив руками обличчя й почав плакати: "Відпусти мене! Мені наказали тебе відлупцювати. Хазяїн мене покарає!". Але розбиратися із зарюмсаним Кактусом було ніколи. Я спішив. Щоб скоротити дорогу, побіг під залізні ворота сусіднього будівельного майданчика. Але там чиясь липка лапа міцно вхопила мене за руку й потягла до піщаного кар'єру, на краю якого працював екскаватор.
Розділ 12. Міраж на будмайданчику
На моїх очах піщаний кар'єр зник разом з екскаватором. Я не раз чув від своїх батьків розповіді про міражі у пустелі. Переді мною була рівна земля, без жодної травинки. Земля мала дивний іржаво-коричневий колір, її вкривали глибокі тріщини. Посеред цієї пустелі сиділо потворне банькате створіння. Я не міг рухатися, бо мене обмазали липким тягучим клеєм. Синьопикий широко роззявив пащу, і з неї вирвалися пронизливі звуки: свист, гуркіт, дзижчання і… кумкання. І тут у голові моїй залунали слова. Істота говорила, що вміє передавати думки на відстані. І сьогодні вночі, рівно о третій, на нашу планету прибуває основний десант могутньої цивілізації блакитних жаб. Останньою перепоною на їхньому шляху залишалося ТТБ. Я мав показати жабі секретну лабораторію.
Блакитна тварюка висолопила довжелезного язика, на льоту вхопила якусь необачну муху та з апетитом схрумала її. Споживання сердешної комахи захопило синьопикого цілком і повністю. Мабуть, земні комахи впливали на прибульців ще і як снодійне. Бо думки потвори почали плутатися, і вона, сама того не усвідомлюючи, вибовкала зайве про те, що істоти підкорять нашу планету.
Велетенська синя ропуха захропла, але я встиг підслухати останню думку перед тим, як пожирач мух остаточно відключився: "Цей людський екземпляр ще не до кінця приборканий. Щеплення переляку, напевно, не подіяло. Гаразд, прокинусь і вкушу його як слід, тоді він стане моїм рабом назавжди і зробить усе, що я звелю".
Я, напруживши всі м'язи, почав звиватися, як вуж, і сантиметр за сантиметром рухатися у бік паркану, що оточував цей фальшивий будівельний майданчик. Нарешті я виповз і шубовснувся у досить глибоку калюжу: липка речовина почала розчинятися. Я проліз крізь дірку в паркані й опинився на гамірній вулиці. Побіг до знайомого перехрестя, наступив на металевий люк, що був входом до підпільної лабораторії ТТБ.
Розділ 13. Я шукаю допомоги
Завернувши за ріг, я не вагаючись став на кришку люка, але нічого не сталося. Коли я вже зовсім втратив будь-яку надію, до мене прийшла допомога з неба: мені на плече вмостився велетенський метелик, крила мав жовтогарячого кольору, в лівій передній лапці він мав послання від Жука. Кутик аркуша, де було написано, хто ж урешті допоможе мені врятувати людство був відірваний. Я кинувся до свого будинку.
Розділ 14. Послання від бабусі
Вдома бабусі не було. У кімнаті стояла моторошна тиша. На столі я побачив невеличкий предмет, схожий на комп'ютерну флешку. Та це був звичайнісінький спортивний свисток на мотузці. Я розгублено покрутив свисток у руках, аж раптом щось всередині клацнуло, і звідти почувся… голос моєї бабусі. Виявилося, що її захопили синьомордики. Далі були інструкції: витягнути з вазона ключ, знайти у дворі жовтий автомобіль. Я не міг повірити, що моя лагідна й завжди усміхнена бабуся якимось чином пов'язана з Таємним Товариством Боягузів. Жовта машина у дворі виявилася обшарпаним жовтим "Запорожцем".
Розділ 15. Найкращий у світі автомобіль – це…
Я сів у "Запорожець", раптом на мене почав швидко їхати екскаватор. Що робити далі, я не знав. Я ніколи в житті не водив машини. Але почувся механічний голос, який давав інструкції. Машина немов ракета вистрибнула з-під самісіньких залізних зубців гігантського ковша екскаватора, яким керував синьомордий прибулець, який нещодавно захопив мене на будмайданчику. Мій автомобіль спритно підстрибнув і опинився позаду неповороткої машини. Прибулець намагався розвернутися, але його машина перевернулася. Всередині скаженів блакитний прибулець, марно намагаючись вилізти з перевернутої машини. На лобі в нього росла величезна синя ґуля. Я зрозумів, що "Запорожець" – найнадійніший і найдосконаліший автомобіль у світі.
Розділ 16. Загадкова пані Соломія
Механічний голос повідомив, що в екскаваторі був ватажок істот. А сьогодні прибуває основний десант космічних хижаків. Десант прибуде о третій годині ночі, там, де проводять розкопки мої батьки. Про все потурбувалася пані Соломія. Я зрозумів, що це моя бабуся. Ніхто не називає її Соломія. Вдома і на роботі вона просто бабуся Соля. Голос сказав, що пані Соломія – видатний учений, яка винайшла протиотруту від вірусу страху. А цим вірусом уже заражена більшість мешканців Землі. На жаль, синьоморди вистежили пані Соломію й зненацька захопили її. Та у неї, про всяк випадок, було підготовлено запасний план. І виконати його мав я!
Машина привезла мене до сільської садиби моєї бабусі. Коли я вийшов, до мене підлетів жовтий метелик із запискою: "Третій помідорний кущ ліворуч від паркану". Під цим кущем відкрилася металева поверхня, схожа на дитячу гірку, по якій так люблять спускатися малюки.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Розділ 17. Машина часу існує?
Я сів на доріжку і полетів у безвість. За кілька хвилин сидів на сіні, опинившись у підземній кімнатці. На стіні було наше сімейне фото. А ось… Цю гарну молоду жінку я впізнав одразу – це її голос я вперше почув у таємній лабораторії ТТБ, це на її вимогу я заприсягнувся, що візьму участь у секретному експерименті. Це з нею я зустрівся за брамою, що вела у сад, де відпрацьовували прийоми мої нові друзі – Жук і Заєць. Очі у жінки були точнісінько такі, як у бабусі Солі, тільки обличчя зовсім молоде. Втративши надію відгадати бабусині секрети, я опустився у крісло, що стояло перед столом, і поклав долоню на кришку загадкової скриньки. Тієї ж миті з'явився екран з обличчям жінки, яку я не міг назвати бабусею. Але це таки була бабуся, просто молода. Виявилось, що вона сконструювала машину часу, за допомогою якої можна переміщуватися у часі й просторі. І перше, що зробила, – вирушила на тридцять років уперед, щоб дізнатися, що станеться з нащадками.
І зараз треба визволяти її, стареньку. Бо без неї порятувати світ не вдасться.
Розділ 18. Я відчуваю смак пригод
Я мав перенестися на часольоті в те місце, де батьки зараз ведуть розкопки. Саме туди прибудуть головні сили космічних хижаків. Мав перенестися у вчорашній день. Тоді ще синьоморди не знали, що їх викрито.
Раптом я усвідомив, що найбільше хочу, щоб мене залишили у спокої. Хіба моя бабуся така? Вона лагідна й добра. Вона вишиває рушники й серветки, наспівуючи сумну пісню про коня з сивою гривонькою. Я її дуже люблю, але що я можу зробити?! Адже існує ТТБ, Жук і Заєць,
Я мав налаштувати часоліт на першу годину ночі. Ключ від часольота – свисток, який я знайшов у квартирі, і який висів у мене на шиї. А часольотом виявився "Запорожець".
Я сів на залізну стрічку, і вона підняла мене нагору. З собою прихопив фото батьків.
Розділ 19. Політ крізь часопростір
У машині я зняв зі свистка кришку і побачив маленький дисплей, де писало витягнути фото з рамки, прикласти до нього руку і набрати на дисплеї потрібний час. Я все виконав. Мені не залишалося нічого іншого, як відкинутися на зручному сидінні, пристебнутися, заплющити очі й сподіватися на те, що часоліт не провалиться у якусь часову яму чи не заблукає на манівцях часу і простору.
Коли розплющив очі, то побачив, що авто стоїть на вершечку височенної піраміди. Добре, що піраміда завершувалася не гострою верхівкою, а була стесана. Колись батьки розповіли мені, що саме через дивну стесану верхівку вибрали цю піраміду для розкопок.
Раптом я почув характерні звуки. То ляскали по холодному, вкритому нічною росою камінні жаб'ячі лапи з перетинками. Здається, синьоморди все ж випередили мене. Вони приклеювались до каміння і лізли пірамідою.
Розділ 20. Абетка мандрівника
Виявилось, що я опинився на один день пізніше (машина була експериментальним зразком і могла мати дрібні похибки).
Ляскання жаб'ячих лап ставало дедалі голоснішим. Треба було діяти швидко й впевнено. Я вхопив кермо і машина підскочила й полетіла по прямовисній стіні піраміди донизу. Я знав, що машина уміє стрибати, мов гумовий м'яч. Надворі була ніч. З порозкиданих черепків, я зрозумів, що табір моїх батьків захопили зненацька.
Несподівано із середини піраміди я почув звуки. Батьки були там і подавали сигнал Абеткою Мандрівника, яку вигадав тато. Ми часто мандрували і вивчили, що "стук-стук-стук – тиша" означало найбільшу небезпеку. За допомогою універсального ключа я зробив у піраміді отвір.
Розділ 21. У Всесвіті дрібниць не буває
Я ускочив до автомобільчика, скомандував "Уперед!" – і за якусь мить опинився всередині старовинної усипальниці, а шматок стіни став на місце. Батьки раділи, що я добрався до них. За ті півроку, що ми не бачилися з батьками, мама й тато мали засмагу бедуїнів. Попід стінами піраміди було безліч скручених трубочками папірусів. Батьки колись розповідали, що до наших днів папіруси майже не дійшли. Навіть коли їх знаходили, вони, потрапивши на повітря, розсипалися, мов порох.
Батьки призналися, що це вони пограбували банкіра, щоб ми з Жуком і Зайцем змогли пробратися у лігвисько синьомордів. Батько був радий, бо, як виявилось, я майже вилікувався від страху! А таких людей на Землі тепер дуже мало. Майже всі мешканці нашої планети заражені вірусом страху.