Лицарська смерть козакові дорожча".
На долоні чорнявого козака серед дрібних монет блиснув срібний перстеник, козак на хвильку його затримав, певно, згадав ту русяву, карооку, для якої придбав його, проте зсунув суворіше брови, і перстень плюснув у воду.
Старий січовик просив молодого прорватися до Богуна і передати корогву, яку в паніці збили на переправі через річку. Отже, старий підняв і заховав її. Молодий козак сховав малиновий шовк.
Бій на острові довершувався. Козаків ставало все менше. Один за одним падали вбиті. Аж ось лишився єдиний січовик. Невже битиметься сам? Один проти цілого війська? Він озирнувся, метнувся до берега й ускочив у човен, прихований в очереті. Не сідаючи, відштовхнув його, виплив серед плеса; гордо взявшись у боки, окинув оком ворогів, мовляв, наступайте, чого ви баритесь. Король знову щось сказав своєму наближеному, той квапливо передав наказ. Поляки, брьохаючись у баговинні, оточили озерце, серед якого плавав козак, та не могли здолати героя. Він сік їх, як капусту, він сміявся їм в очі, рани йому не шкодили, кулі його не брали. Троє насідало на нього спереду, якийсь мазур закрався ззаду, націлився в плечі списом...
Наталочка затулила очі. Почула, як радісно заґелґотали поляки...
Дівчинка збагнула: козаків перемогли, але не покорили!
...Знову гомонів святковий майдан. Пластуни верталися ні з чим. Учорашній чолов'яга зник, мов крізь землю провалився. Радилися, що робити і не помічали хлопця, що прислухався до їхньої розмови, а далі гучно розреготався. Наталочка впізнала Антипа. Василько сказав: "Чортик Антипко". Вітер дмухнув на Антипове прилизане волосся, і з-під нього показалися два округлі, як у молодого бичка, ріжечки. Він сказав Наталочці, що його старі прочули, що привид хоче врятувати якусь реліквію, але довго не могли вивідати нічого конкретного. Вирішили навмання поїхати в Берестечко і по дорозі про все дізналися у Наталочки. "Падлюка!" – скрикнула дівчинка. Антип сказав, що знайшов власника шаблі і дав йому адресу покупця. Так що шабелька поїде за кордон. Чортик хотів дещо підказати: шаблю продаватимуть завтра ввечері далеченько звідси, якщо Наталочка не врятує шаблю, муситиме брехати кожного дня. Дівчинка погодилась, навіть вколола пальця і скріпила угоду кров'ю. Антипко сказав загадку: не горіх, а тверде; не панни, а в узорах жупани; стрілець їх сватав, та й голову склав, і щез.
Северин сердився, що дівчинка погодилася. Василько розмірковував над загадкою, можливо йдеться про Олеський замок.
Дівчинка мусила бігти до батьків.
Розділ 8. У якому відбувається шалена гонитва і ще шаленіший бенкет
Батьки випливли із святкового тлуму, обоє на рідкість задоволені життям. Тато донесхочу наговорився про автомобілі, уряд, зовнішню політику і знову про автомобілі. А мама находилася, наспівалася, в одної пані побачила несказанно гарну вишиванку й домовилася, що та вишле їй узір поштою, в іншої записала слова стародавньої пісні про облогу Почаєва.
Наталочка розповіла все, що сталося, обійшовши мовчанкою лише свою скріплену кров'ю угоду. Руснаки сіли у машину і швидко поїхали. Раптом з Машкою порівнявся чорний джип із затемненими вікнами і зі свистом вирвався вперед. Наталя скрикнула, щоб тато доганяв їх.
Джип віддалявся. Наталочка просила машину їхати швидше. І враз вона помітила, що їхнє авто мчало швидше і швидше. У Машку мовби вселився реактивний двигун! Постовий міліціонер з дива отетерів. Мимо нього проскочив джип, який наздоганяла вітчизняна тарадайка. "Що то значить наш товаровиробник, – прошепотів міліціонер. – Віднині куплятиму тільки все українське!". Він навіть забув оштрафувати водіїв за перевищення швидкості і ще довго стояв з відкритим ротом, дивлячись їм услід.
Джип пригальмував, пропустив Машку вперед, а тоді, набавивши швидкість, почав притискати її до краю дороги. Машка зїхала на обочину. А Джип звернув до села Бовдури. Наталочці відлягло від серця. Мабуть, у ньому сидів не Антипко, просто не в міру запальний водій, житель названого населеного пункту.
Проминули гарне містечко Броди, тоді села, які чомусь називалися Гаї. Тато побачив дорожній покажчик до Олеського і повернув на ліво. Мамі було дивно, бо на карті поворот не був зазначений. Коли машина проїхала, покажчик повалився додолу, а з трави встав Антипко й радо потер руки.
Машина приїхала до елегантного замоку-палацу. Тато сказав, що це не Олесько.Ччоловіка, що гнав з пасовища корову, сказав, що це Підгірці. Вони звернули з траси наліво, а до Олеська було прямо.
Нічого не лишалося, як ставати на ночівлю. Наталочка протестувала, але тато з мамою мали серйозні аргументи. Вони вибрали місце під старезними липами, повечеряли рештками ще київських пирогів та й повлягалися.
Знадвору вчувалася дивна старовинна музика, ніби в замку грав клавесин. Наталочка підвелася. Стояла вже пізня година; тато з мамою солодко посапували. Дівчинка вийшла. Вікна замку світилися. Що в ньому діялося пізно серед ночі?
В'їзна брама замку, звечора наглухо замкнута, тепер стояла відчинена навстіж. До неї під'їхала карета з вороними кіньми, проторохтіла кам'яним містком і пірнула у вузький проїзд. Наталочка думала, що там кінозйомки.
Проминувши браму, опинилася у лункому дворі. Карета стояла перед сходами палацу; до неї підскочило двоє парубків у фраках, один відчинив дверцята, другий подав руку гарній панянці в чорному платті й діамантовому віночку. Ніжкою в блискучому черевичку вона ступила на сходи й побігла ними, поволочивши довгий шлейф. Наталочці здалося, що на шлейфі сиділа жаба, але що не привидиться поночі? Під'їхала ще одна карета, і парубки, не глянувши на дівчинку, заспішили туди. Тож вона, рада, що не спиняють, тихенько піднялася слідом за панянкою й увійшла до розкішної зали.
Залу заливало примарне синювате світло; сотні вогників, схожих на нічні світляки, мерехтіли в люстрах. З усього було видно, що тут зібралося добірне товариство: пані у вечірніх сукнях аж ряхтіли коштовними прикрасами, пани в оксамитових жупанах начіпляли на себе важкі золоті медальйони й численні перстені. Пани називалися Обжорський, Жебрацький, Забіяцький! Почалися скажені танці. Пан Обжорський хвицав ногами, пан Жебрацький виписував кренделі, а пан Забіяцький бігав навкарачки і радісно кувікав.
Тут Наталочка помітила, що інше панство теж мало дивні прикраси.
В тої на шиї теліпався золотий скелетик, в іншої голову обвивав вуж, в того на зап'ясті зблискував череп, а замість ґудзиків біліли кістки.
Наталочці стало моторошно, і вона збиралася втекти. Її перепинив офіціант, припрошуючи випити вина. Вона взяла чарку з крюшоном і пригубила її. Виявилось, що на бенкеті були чорти, відьми й відьмаки. Виступив козак Щур, який зрадив козаків. Він сказав, що став щурем.
Подали величезний торт для панів. Тож Наталочка вельми втішилася, коли їй подали чималий шмат полунично-вершкового дива.
Раптом вона помітила, що хлопчина в чорному фраку щось шепотів на вухо панові Обжорському, показуючи на неї рукою. Наталочка похолола: то був Антипко. Похапцем загорнувши торт у серветку, вона всунула його в кишеню й стала пробиратися до виходу. Але – надто пізно! Пан Обжорський постукав перснем по келиху, вимагаючи тиші.
Він сказав, що сьогодні до них прокралася дівчинка, яка хоче врятувати козацьку шаблю. Що з нею зробити? Почулися викрики: "Вхопити її! Задушити! Розірвати!".
Наталочка метнулася до дверей, але їй заступили дорогу, рвонула до інших, мало не збивши з ніг офіціанта; з його таці посипалися чарки, і відьмаки завили, обминаючи осколки. Ця мить врятувала її; вона промчала сусідньою залою, тоді ще одною, заставленою череватими китайськими божками, вискочила в якісь двері й замалим не скотилася донизу крутими гвинтовими сходами.
Хтось кинувся їй навперейми, але вона ухилилася, хтось ухопив за плече, але вона вирвалася, притьмом, наче з полум'я, вихопилася з палацу, пронеслася через двір й опинилася перед замком. Тут зміркувала, що до намету бігти не можна, щоб бодай тато з мамою вціліли, і гайнула в темряву навмання.
Тільки що це? Обабіч двома рядами стояли жахливі примари, простягаючи до неї покручені руки. А позаду гупотіли, доганяючи, відьмаки, хтось уже ловив її за кофтину...
Наталочка спіткнулася і, падаючи стрімголов додолу, щосили закричала. І враз щось сталося. Гуділа Машка! За кермом нікого не було. Машка їхала сама собою! Відьомське кодло сахалося яскравого світла, прожогом тікало в темряву.
З намету вилізли сонні мама й тато. Тато побачив, що Машка покотилася, хоч ставив на ручне гальмо.
Він сів за кермо і підігнав автомобіль назад до намету.
Після всього пережитого Наталочці страшенно захотілося їсти. Вона сягнула рукою в кишеню, вийняла торт... Ой леле! Замість полунично-вершкового дива вона тримала шмат свіжого коров'ячого гнояка, загорнутий у лопух.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Розділ 9. У якому Олеський замок перетворюється на пасту
Зранку Наталочка почувалася препогано. Вона не виспалася, її нудило. Дівчинка думала, що це через крюшон на нічному бенкеті.
Мама побачила плями від коров'ячого гнояка і сварила дочку.
Замок стояв тихий і безлюдний, із зачиненою брамою, на якій видніла табличка з надписом, що іде ремонт.
Наталочка заходилася коло Машки: витерла пилюку з приладної дошки, витрусила килимки з-під ніг, до сліпучого блиску начистила лобове скло. Дівчинка була вдячна за нічну допомогу.
Та найгірше було те, що бідна Машка вночі проколола й другу шину. Тато подався шукати вулканізацію. Поки він її шукав та ремонтував колеса, мама назбирала в лісі хмизу, розпалила вогнище і зготувала сніданок.
Нарешті вони зібралися. Наталочка востаннє оглянулася на палац. Машка вискочила на трасу і приїхала до сліпучо-білого Олеського замку.
Руснаки приїхали рано: замок ще не відчинили. Біля входу юрмилося чимало туристів, і автобуси ще прибували. Тато подзвонив до пана Євгена, і той розповів, що привид більше не шаленів, але був засмучений.
Нарешті увійшли до замку. Знову, як і в Дубні, Руснаки ретельно розпитали музейних працівників про шаблю, але усі розводили руками.
На додачу до всього стало ясно, що загадка не про Олесько.