закам'янів од неприємної несподіванки. Валянків на місці не було. Всюди був запах нафталіну: валянки сховали у скриню із замком.
План "Вибух" загинув. Єдиний вихід – їхати на ставки, простежити за злодіями під час їхнього побачення.
І ось ми з Сіреньким подалися на "об'єкти". Ми сіли в траві і чекали, поглядаючи на сонце. Коли воно стало на обід, з'явився Пуголовиця. Він прийшов сюди не од ставків, а прямо з висілка, щоб робітники не побачили, що він ходив на шосе. Незабаром з'явився і Ракша, без машини. Вони домовилися на другу годину ночі. Хома дав Ракші дві пляшки горілки.
Раптом у мене виник план "Блискавка". Я кинувся слідом за Ракшею, який простував по шосе. Коли він сідав у свою автомашину, я плигнув у кузов і поїхав з ним. У дорозі я розмірковував, для чого людина п'є горілку.
План "Блискавка"
Ми приїхали на околицю міста і спинилися біля маленького будиночка, в якому жив Ракша. Я попростував за ним у двір і, озираючись на всі боки, причаївся коло паркана. В кімнату я спочатку боявся заходити, але, побачивши, що вікно відчинене, зайшов і сховався під ліжко.
Ракша обідав і говорив жінці кинути листа у скриньку, якщо він не повернеться. Я побачив краєчок синього конверта, що виглядав з-за дзеркала на комоді. Мій лист запакували в скриню, а я візьму Ракшин лист і вкину його до поштової скриньки.
Скориставшись з того, що жінка забігалась, проводжаючи чоловіка, я вислизнув надвір. Коли клацнула клямка хвіртки, я сміливо попростував до хати. "Господи! Яке страховище!" – сплеснула руками жінка, побачивши мене, але я прошмигнув біля її ніг і сховався під ліжко. Там була нора і я зловив мишу, кинув її біля жінки. Все! Стосунки між нами були налагоджені.
Через півгодини я спіймав ще одну мишу, а через годину третю. Захопленню хазяйки не були меж. Увечері, скориставшись з того, що хазяйка вийшла з хати, я витяг листа із-за дзеркала. Я чекав надворі, щоб настав вечір. Швидше б кинути листа в поштову скриньку!
На моє щастя, поштова скринька була недалеко. Я всунув листа в щілину і зітхнув на повні груди. Нарешті! Я повільно повернувся до дому Ракші, щоб простежити, куди він везтиме крадену рибу.
Перед світанком Ракші все ще не було. Я вибіг на вулицю і, стрибнувши на першу автомашину, що йшла в напрямку нашого висілка, поїхав додому.
Коли ми проїздили біля ставка, я сплигнув на землю і подався до садиби нашого рибгоспу.
План "Легенда"? Hі!
У рибгоспі щось сталося, товпилися люди, коло дверей комори стояв вартовий з рушницею. Я пошукав очима Сіренького і, не знайшовши, попростував до кабінету директора, де теж стояв вартовий з рушницею. Мені захопило дух. За столом сидів старшина міліції, перед ним – Ракша.
Директор, старший вартовий і Сіренький сиділи біля старшини і допомагали йому допитувати злодія. Сіренький розповів, як втілив свій план "Легенда": існує легенда, за якою, коли кіт або кішка перейде дорогу людині, то тій не пощастить. Сіренький перебіг дорогу Пуголовиці, а потім – Ракші.
Тим часом міліціонер допитував Ракшу, якого вже раз зловили на крадіжці. Ракша говорив, що це Петренко його намовив на крадіжку риби. Дивним було, що Петренка міліціонер називав Петренком.
Почали допит Хоми, який назвався Петренком Сидором Петровичем. Він сказав, що сам підбив Ракшу на злочин. А його підбив шофер Веремієнко. Привели Веремієнка. Хлопець запитав Хому: "Скажи, а тебе били коли-небудь коропом по пиці?". Всі зареготали, а Пуголовиця буряково почервонів. Всі вже знали, що саме Веремієнко "здав" злочинців.
Тут Пуголовиця почав говорити, що лаборантка заставляла його носити їй коропів зверх того, що потрібно було для аналізів. Щодня три, а то й чотири добрих коропи. Міліціонер наказав викликати лаборантку. Вона з'явилася бліда, злякана, захекавшись. Коли їй прочитали свідчення Петренка, вона мало не знепритомніла і сказала, що він сам приносив рибу. Коли Хома сказав, що ховав у її холодильнику великого коропа, Рабурденко впала непритомна. Нарешті принесли води, і Рабурденко опритомніла. Вона говорила, що Петренко її залякав.
Директор і старший вартовий умовили міліціонера не заарештовувати Рабурденко, бо вони ручаться, що вона нікуди не втече. Лаборантку привели до свідомості, заспокоїли і відпустили.
Слідство закінчувалось. Директор ще згадав, як Ракша одного разу просив бензину, а Петренко виганяв його і навіть записав його номер машини. Та той номер виявився номером машини голови району.
З усього я зрозумів, що Веремієнко про все вчасно розповів директорові, і після того за злодієм стежили. Грабіжників схопили в той момент, коли вони витягли волок, повний риби.
Та раптом привезли ще конверт. Я радів. Але потім побачив, що конверт жовтого кольору. Тепер я пригадав, що за дзеркалом було два конверти – синій, якого добре було видно, і жовтий – засунутий за дзеркало далі. Ракшу знову допитали. Він розповів про Пуголовицю-Петренка. Тоді допитали Пуголовицю, який не признавався про справжнє прізвище. Йому нагадали про першу дружину, яка й досі справляє по ньому панахиди.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Несподівана зустріч
Пуголовицю і Ракшу під вартою повезли з висілка.
Аделаїда Семенівна старанно виконувала свої службові обов'язки. Це змінило моє ставлення до неї. Я частенько навідувався до лабораторії і, з'ївши шматок курятини чи котлету (Аделаїда Семенівна тепер навідріз відмовилась їсти рибу), співав їй свою улюблену пісеньку.
Ця дружба пішла мені на користь. Я був у курсі всіх справ.
Мене дуже цікавило, як почувають себе ті хворі коропи, що ми їх пустили в канал, у текучу воду. Виявилось, що на кожні сто рибин хворих було лише вісім. З кожний днем моя дружба з Аделаїдою Семенівною міцніла, і мені хотілося якось віддячити їй за хороше ставлення до мене. Незабаром така слушна нагода трапилась. Якось, перевіряючи, чи з'їдає риба весь той корм, що їй кидають у воду, ми з Аделаїдою Семенівною підійшли до невеликого ставка з раками. Раки у цій місцевості вивелись, і їх тут розводили.
Через кілька днів вночі на березі я підскочив од болю в нозі... Переді мною, шарудячи клешнями, повільно рухалися раки просто в степ.Спочатку я зрадів, що цих паскудних істот не буде в нашому господарстві. Але потім сповістив Аделаїду про втечу невдячних істот. Я з криком біг, а лаборантка бігла за мною, поки не добігли до раків. Втікачів переловили і пустили в інший ставок, а мені так дякували, що трохи не задушили. Цікаво було з'ясувати, чому раки покинули ставок і куди вони тікали. Та наука була поки що безсила дати відповідь на це питання.
Минав день за днем, кінчилось літо, і настала осінь. Восени розвантажили канал і виявилось, що половина хворих коропів вижила, видужала, і тепер у нас буде аж п'ятсот тисяч коропів, які вже не бояться краснухи. А навесні ж їх хотіли знищити, закопати в землю, бо ж у ставку все одно вони подохли б...
В той день, коли закінчили спускання води, до мене прибіг схвильований Сіренький. Він розповів, що відбувся суд над Ракшею і Пуголовицею. У Пуголовиці знайшли сорок ощадних книжок на два мільйони карбованців! (На старі гроші, звичайно.) Я згадав, як клявся Пуголовиця, що гроші у нього вкрали.
А ще Грей сказав, що від сьогодні він знову Сіренький. Сьогодні йому був рівно рік.
Я, веселий, подався на ставки. Тут уже вибирали з волока рибу, і я здивувався, побачивши червоних карасів. Їх ніхто не розводив, вони залишились з річки, що текла по цій долині до того, як тут побудували ставки. Карасі нагадали мені Письменника, який першим заронив у мене любов до риби. Мої заслуги були в усіх ще на пам'яті, і мені зараз же дали рибину. Я вже хотів їсти, коли загула машина… професора! Але першим з машини вийшов не професор, а... Письменник! "Здрастуйте!" – крикнув я. "Дрл-л-лястуйте!" – перекривив він мене, та я не образився і міцно притулився йому до грудей.
Цілий тиждень Письменник знайомився з людьми, дивився, як працюють рибалки, оглядав ставки і ласував коропами. Я допомагав йому. Нарешті настав час від'їзду. Я поїхав з Письменником. Дружина Письменника зустріла мене без особливого захоплення. Я прожив, байдикуючи, тиждень і відчув докори сумління. Ні, дармоїдом я не можу бути! І тоді я вирішив сісти, як кажуть письменники, за стіл (для мене це означало залізти під стіл) і описати свої пригоди.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.