Раптом п'яний Нг ухопив величезний маслак і тріснув ним Ранга. Той заревів, як бугай, і навалився на Нга. Слуги кинулися до них, розтягнули в різні боки.
А Оранг Третій обіймав в цей час за плечі тітку Павлину, щось їй п'яно на вухо ревів. Тітка Павлина аж морщилася, але вирватись не сміла. Раптом Анг підняв повен келих і виголосив тост за фюрера. Він сказав, що їхній ідеал – мозок з однією-єдиною звивиною, по якій надходять лише команди начальства і мудрі гасла великого фюрера.
Скориставшись тим, що майже всі з'юрмились навколо фюрера, покинули бенкетний зал і ми. Тато сказав, що ми повинні розвідати, як далеко оранги просунулися в конструюванні тих воїнів. Ми розійшлися з татом. А до нас прибіг Жорка. Був дуже веселий, бо зустрів у клітці свого тата.
Нас поселили у невеликий двоповерховий будинок, що геть потопав у квітах. Позаду стриміла величезна кубічна споруда з бетону й скла. Це була генна лабораторія, де мала працювати тітка. Жорка мав жити у підвалі. Бідний Жорка, йому набагато зараз важче, ніж нам!
Я ще ніколи не був у генній лабораторії. А другого дня, після сніданку, нас повели до лабораторії. Нас промацували, оглядали, чи не несемо чогось.
Від того дня тітка Павлина з головою поринула в проблеми генної інженерії. І при цьому іноді загадково всміхалася. А якось я підгледів: тітка бігала по кабінету і говорила: "Вам потрібні агресори? Будуть вам агресори". І я зрозумів, що тітка Павлина задоволена результатами своєї роботи.
У вільний час ми знайомилися з країною орангів. Тут було багато фабрик, де вирощуються роботи. Оті безсловесні істоти. Виходять вони з інкубаторів не дітьми, а вже дорослими. Вони нічим не цікавились, крім роботи. Харчуються харчовими покидьками. На сон їм достатньо чотири години. Живуть рівно п'ятнадцять років, а потім їх спалюють. Попіл використовують як добриво. Коли я дізнався це, то дивитися на фрукти й на овочі не міг!
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Другого дня ми вже разом з татком відвідали плантації держи-дерева. В орангів було якесь свято, лабораторія не працювала, і татко зайшов за нами. Він сказав, що держи-дерево сконструйоване тут, на оцих плантаціях. Як біологічна зброя. Плантації держи-дерева були обнесені високими й доволі товстими стінами.
Відвідали і храм держи-дерева. Це була височезна споруда з позолоченою банею. Над нею стирчала гігантська чорна колючка: символ держи-дерева. Нас зустрів натовп жерців. Найстарший жрець сказав, що Жорку і Ван-Гена вони повинні негайно кинути держидереву, якщо зайдуть у храм. Татко показав дозвіл від фюрера, але довелося Жорці і Ван-Гену залишитися надворі і в храм не заходити.
На стінах храму звисали батоги держи-дерева. Перед позолоченим олтарем, була наче нора, виплетена з держи-дерева. Туди пхали тих, у кого перед фюрером була нечиста совість.
Вийшли із храму – старший жрець ув'язався за нами. Він сказав, що скоро настане велике свято цвітіння, коли держи-дерево покривається чорними квітами. Жерці збирають колючки, бо під час цвітіння у них найсильніша отрута. З колючок виготовляють стріли для воїнів храму. На це свято жрець планував згодувати держи-дереву Жорку і Ван-Гена.
Ми поніміли. Татко зблід іще дужче, а тітка Павлина метнулася до Жорки. Жрець сказав, що розуміє тітку, бо Жорка і Ван-Ген її слуги. Але жрець готовий дати їй істот, навіть три штуки. Татко сказав: "Ми прилетіли з планети Земля вп'ятьох, п'ятеро й повинні повернутися на Землю. Такий наш закон".
Після такого тітка ще запопадливіше взялася до роботи. З раннього ранку до пізнього вечора виводила свої формули. Оранги, які працювали з тіткою, боялися її, наче чуми. І от одного разу тітка показала нам з Жоркою формулу, завдяки якій зробить гени агресивності. Вона так завзято працювала, що не їла і не спала. А коли прийшла через кілька днів додому, то прийняла гарячу ванну і проспала добу.
Нарешті тітка зробила детонатор для генів. Досить додати один лише міліграм у розчин, що ним живлять істот, які розвиваються в інкубаторах, і майбутній агресор готовий.
Одного дня у лабораторію набилося безліч орангів. Це були якісь високі чини, всі в коричневій уніформі, із золотими бляхами на грудях. Прибув навіть сам Нг. Були й ми із Жоркою. За наказом тітки було внесено кулю з безліччю трубочок, я якій сиділа згорблена істота. Та коли вона вилізла, стала на голову вища од найбільшого оранга, мала широчезні плечі, з руками-колодами й ногами-стовпами. Істота заревіла і кинулась на орангів. Мене, тітку і Жорку не чіпала. А орангів гризла, кусала, вбивала. Врешті, охорона істоту вбила.
Після цього тітку відразу покликали до Оранга Третього. Ми з Жоркою боялися, щоб з тіткою там не розправилися.
Та ввечері вона повернулася з величезною золотою бляхою. Тітка розповіла, що спочатку Оранг Третій був дуже розгніваний. Ота істота мало того, що вбила зо три десятки орангів, одкрутила голову самому Нг. Фюрер уже хотів кинути її у в'язницю. Але вона сказала, що просто виконала своє завдання. Їй же було сказано створити агресора, вона й створила. Це перший дослідний екземпляр. Тепер треба ще трохи покопатися в генах, щоб спрямувати його в потрібному напрямі. Тут іще несподівано тітку Павлину підтримав Ранг: він не забув, як Нг тріснув його по тім'ю маслаком. Так тітка і викрутилася.
Того дня, коли ми з Жоркою ще чекали на тітку, він запропонував взяти мензурку з генами агресивності і висипати у розчин, яким годують майбутніх істот. Я не погодився, бо довкола була сторожа. Та Жорка сказав, що може пролізти на дерево біля фабрики, пробереться на фабрику і всипле з мензурки в куб із фізіологічним розчином. Там же охорони немає – варта лише зовні! Про цю розмову я забув, коли повернулася тітка.
Вночі я прокинувся, бо Жорка кликав іти по мензурку. Прокралися до тітчиного кабінету, намацали у темряві холодильник. У мене була ще надія, що тітка замкнула його на ключ і тоді нам доведеться повертатись в постелі. Не замкнула! Взяв мензурку, зачинив холодильник.
Спустилися по сходах, вийшли на вулицю. Всюди було тихо, ми пішли дворами. Коли прийшли на місце, Жорка виліз на дерево, проник на територію фабрики. Та раптом його зловили. Жорка закричав: "Тікай, Віть'ю, тікай!".
На щастя, мене ніхто не помітив. Згодом замовкла сирена, погасли прожектори. Я полежав ще трохи й поповз геть од фабрики.
Коли я розповів про все тітці, вона аж за голову вхопилася. Вона враз кудись пішла, а я місця собі не знаходив. Ех, якби оце був махольот! Полетів би до фабрики, ухопив би Жорку – хай стріляють услід!
Повернулася тітка з татком, який був на мене дуже сердитий. Він залишив з нами Ван-Гена і побіг. А коли повернувся, то сказав, що Жорка у клітці і стане жертвою для держи-дерева. В мене аж мороз поза шкірою пішов. Тітка кинулась до Оранга Третього, але тато сказав, що навіть Оранг Третій безсилий перед жерцями. І ми згадали того жерця, що приставав до нас у храмі.
Татко повернувся надвечір і сказав, що ми будемо Жору визволяти силою. У тітки Павлини очі одразу так і загорілися: їй їсти не дай, аби тільки з кимось повоювати! Навіть Ван-Ген – і той ожив. Тато дізнався, що у переддень свята влаштовується бенкет по всій країні. Всі оранги обжираються і впиваються до нестями. А для сторожі ми зробимо стріли з отруйних колючок, які дістав тато. Ван-Ген зробив нам луки, менші, ніж в орангів. Бо їхні ми не піднесли б навіть. Тітка вміла добре стріляти, а я тренувався і теж навчився.
Тим часом надійшло свято. Все місто прикрасили прапорами із свастикою, гаслами, портретами Оранга Третього, зображенням держи-дерева. Тітку Павлину запрошували на бенкет до палацу, але вона прикинулася хворою. Тато не пив, бо мав усе записувати.
Ми вирішили втікати не в той бік, з якого нас привезли, а в протилежний – у гори. Бо в долину годі й думати спуститися: повсюди височезна чотирьохсотметрова стіна, один хід лишень і є, що ним користуються оранги, але він пильно охороняється. І там, у високій траві, причаїлося держи-дерево. Не даремно ж оранги, вирушаючи туди, брали з собою побільше істот: щоб було чим відкупитися.
Тож ми вирішили податися в гори. Там теж була стіна, не нижча од тієї, що спадала в долину, але татко з Ван-Геном, які вже там побували, твердили, що в ній є кілька тріщин, промитих водою. Куди вони ведуть, чи можна по них вибратися аж угору, татко й Ван-Ген не знали, але в нас не лишалося іншого виходу.
Спершу оранги пиячили в будинках. З кожного вікна долинало глухе ревище, тупіт і брязкіт. Потім їм стало тісно в кімнатах – вивалили на вулиці. З бутлями, з куснями м'яса, самці й самиці, дорослі й малі, всі в коричневій формі, пожмаканій, забльованій, подертій. Вони горлали, вищали, стрибали, били порожні бутлі об бруківку, реготали й плакали, обіймалися й билися, падали. Більш огидного видовища мені ще не доводилося бачити.
Лише коли зайшло сонце, на вулицях стало стихати. Оранги лежали покотом: і старі, і малі.
А ми чекали на тата з палацу. У нас були готові рюкзаки і кусень м'яса в плівці, яка зберігатиме його свіжим.
Аж ось і татко. Всі мали по дві стріли. Рушили: Ван-Ген попереду, за ним – татко, тітка Павлина і я. На вулиці темно, хоч в око стрель! Ми перейшли усе поле й зупинилися під дротом. Рюкзаки лишили тут, бо вони нам заважатимуть. Поклали по стрілі на луки, пішли вподовж дроту. Татко з Ван-Геном ледь мріють попереду, так темно довкола. Раптом вони зникли, а ми з тіткою побачили вартового. Тітка вистрелила у нього. Ми вирушили в бік храму, бо ключ від клітки був у старшого жерця. Ми легко його знайшли. Він спав п'яний і геть голий. Тато розбудив його і націлив стрілу прямо в серце. Ключі виявились під подушкою. Ми вийшли, а Ван-Ген розправився із жерцем. Ми звільнили Жорку.
Ми глянули на скелю. Вода, що сотні років падала згори, так її відшліфувала, що в нас не лишається жодної надії вибратись наверх. А під нашими ногами починається вузька ущелина, довга й крута. Кілька годин ми дерлися по ній догори, обходячи величезні валуни, долаючи високі пороги, балансуючи на камінні, що кожної миті могло зірватися й потягнути нас із собою в безодню.