Деякий час проживала з дітьми в хаті Франка. Незважаючи на похилий вік, вона робила імпозантне враження: висока і повна, з дивним чаром і одночасно несамовитим холодом в очах. Замолоду мала незвичайний колір волосся: попелястий. Держалась просто, хід мала маєстатичний, українською мовою не хотіла розмовляти, тільки польскою мовою переписувалась з Іваном Франком. Окремі її листи до Франка збереглись. Своїх дітей виховувала в польськім патріотичнім дусі. Син Здісь загинув на фронті.
В музеї Івана Франка збереглась скромна фотографія Целіни. Вона сфотографована в претензійно-кокетливім профілю".
По Целіні Зпгмунтовській залишилось лише вісім листів до Франка та невеличкий портретик.
Михайло Возняк бачив листи Целіни Журовської-Зигмунтовської до Франка, але завжди і всюди обминав це питання мовчанкою. Він читав лекції у Львівському університеті, і, коли студенти, котрі вже десь щось чули про Целіну Зигмунтовську, запитували про неї, він відповідав, що це була знайома Франка, звичайна жінка, як і більшість жінок. Чому Михайло Возняк з такою пристрастю розшукував сліди Ольги Рошкевич, а про Целіну Зигмунтовську, про яку від знав набагато більше, ніж хто-небудь, мовчав? Ніби навмисне викреслював це ім'я з біографії Франка. Напевно, його відштовхнула обмеженість Целіни, байдужість до Франка і до його пам'яті. Найкращі твори Іван Франко присвятив або написав під впливом байдужої до нього міщанки.
Байдужість Целіни до Франка була вражаюча. Вона навіть не читала і не мала наміру читати "Зів'яле листя". Їй прочитали, запитали, що її найбільше вразило у тій збірці і вона преспокійно відповіла, що з усього їй найбільше сподобався опис квартири в одному вірші, бо подібну квартиру вона мала на вулиці Вронських у Львові. І більше нічого.
Виявилось, що Іван Франко біографію Целіни використав у повісті "Лель і Полель". Ця повість писалася на конкурс, який на початку 1887 року оголосила редакція газети "Кур'єр Варшавський". Франко надіявся на премію, але не отримав. Повість Франка не була надрукована. Сам же ж Франко дуже цінив її. Коли виникла можливість надрукувати її в "Зорі", а редактор висловив ряд зауважень, Франко не хотів її змінювати.
Франко надсилав рукопис Целіні, та вона навіть не захотіла його читати. Вона пише: "…Дивує мене лише, і не можу зрозуміти, що дало підставу помістити мене у Вашій повісті, бо я нічим не дала причини у бажанні виявити неповагу до мене…". В цей час Франко пише Драгоманову, що ще працює над повістю. Можливо, він ще раз переробляв повість, адже писав Целіні подати про себе якісь відомості. Але Целіна нічого не хоче писати, а якщо вже Франко так хоче, то може звернутись до дирекції пошт та телеграфів у Львові, де вона зараз працює, і там йому дадуть відповідну інформацію. Така інформація надто скупа, і він отримує лист від невідомого адресата з Дрогобича або з Трускавця. В листі говорилось, що пан Журовський шукав нафту, стратив маєток і виїхав. Його син помер, а дочка одружилась з якимось урядником поштовим. Франко дізнався дещо про родичів Целіни і використав, коли переробляв повість.
Можна допустити, що минуле героїні повісті – Регіни – в багатьох моментах співпадає з минулим Целіни.
Архіви підтвердили, що батько Целіни з жінкою і дітьми вирушив у пошуки нафти і стратив усі гроші. Целіну врятувала її тітка, львівська матрона, котра хотіла вигідно видати дівчину заміж.
Свою кар'єру Целіна Зигмунтовська починає на львівській пошті. Франко тоді жив поруч пошти. Щоб працювати на пошті, довелося вчитися. Від цього в Целіни прекрасне волосся почало випадати. Залишалось підстригтись. Саме такою, коротко обстриженою, з хлоп'ячою голівкою, і описує її Франко в повісті.
В обов'язки панни Журовської входило, крім видавання листів до запитань, ще й обслуговування військових полків. Зі всього видно, що нова співробітниця добре репрезентує пошту, бо біля її віконечка крутяться хлопці. Одному з молодих художників Целіна дозволила намалювати себе. Це і був той акварельний портретик (його Тарас Франко чомусь назвав фотографією), котрий Целіна Зигмунтовська принесла в музей у 1940 році.
Видаючи кореспонденцію, панна Журовська бачила часто Івана Франка. На її адресу надходять листи від якогось невідомого, що підписувався Стефаном Маєвським. Целіні подобалися ті листи, гарно написані. Одного дня Франко підійшов до її віконця і запитав, чи буде відповідь на листи Стефана Маєвського. Тепер панна Журовська близько придивилась до Франка. Ні, він їй абсолютно не подобався. І вона сказала, щоб він не сподівався і не надіявся на якусь відповідь.
Коли потім Целіну Зигмунтовську запитають, чому вона не відповіла взаємністю Франку, вона відверто, спокійно, не видумуючи різних причин, відповіла: він їй просто не подобався. Був рудий, а їй подобались брюнети, з синіми очима. Вона й не пам'ятала, що писав Франко у листах.
У 1888 році була надрукована нова повість Івана Франка "Маніпулянтка". В польському варіанті головна героїня названа Зосею, в українському – Целею. Але тут цікава доля листів безнадійно закоханого в маніпулянтку Андрія Стоколоса. Він писав, як і Франко, листи, а Целя рвала їх на кусники і пускала за вітром зі свого балкона.
Целіна твердила, що Франко буквально її переслідував. Вона йде з роботи, а він слідом. Вона зупиниться, — зупиниться й він. То тривало місяцями. Він, як школяр, боявся промовити до неї й слово, вистоював перед її вікнами. Панну Журовську це смішило і злило одночасно.
Потім він зник. Аж одного дня знову з'явився на пошті в супроводі якоїсь гарної брюнетки. Вони стали збоку і, поглядаючи на Целіну, щось говорили. Товаришки по праці сказали, що то дружина Івана Франка. Панна Целя полегшено зітхнула: нарешті буде мати спокій.
Франко писав: "Ви, пані, не любите мене, не хочете й знати про мене і були настільки щирі, що дали мені пізнати се зовсім недвозначно. Спасибі Вам за се! І богу дякувати, що так воно сталося. Тільки сьогодні…пізнав, що ми не створені для себе, що коли б навіть Ви, пані, з такої чи іншої причини згодилися бути моєю, то се було би, може, для Вас і для мене найбільшим нещастям. Так, панно Целіно, любов моя справді така, що затроїла би Вам життя. Гаряча, пристрастна і заздрісна любов чоловіка з великим засобом фантазії, гарячої крові і самолюбства, чоловіка, якому доля в дотеперішнім житті поскупилася на все, що можна назвати взаємністю і особистим щастям, — така любов не знайшла би границь, швидко перемінилась би на шпіона, на скупаря, на тюремного сторожа і тирана…".
III
На початку 1890 року Целіна Журовська виїхала зі Львова. Тітка померла, вийти заміж у Львові не вдалось.
Відтак настав довгожданий спокій. Рана ніби загоїлась. Зовнішньо він став спокійний, тільки час від часу у його записнику з'являються вірші, подібні тому:
Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні...
І несподівано на початку 1896 року Целіна знову з'являється у Львові. Сама, без чоловіка. А він думав, що Целіна вже вийшла заміж.
Приїзд Целіни у Львів знову викликає у Франка неспокій. Але він тепер жонатий мужчина, якого обсіли діти.
Целіна виходить заміж, її чоловіком стає Здіслав Зигмунтовський, старший на 14 років. Зі Здіславом Зигмунтовським Целіна винайняла невеличке помешкання. Кімната складалась з покоїка, кухні. А тепер пригадаємо вірш з третього жмутку "Зів'ялого листя":
Покоїк і кухня, два вікна в партері,
На вікнах з квітками вазонки,
В покою два ліжка, відхилені двері,
Над вікнами білі заслонки.
На стінах годинник, п'ять-шість фотографій,
Простенька комода під муром,
Насеред покою стіл круглий, накритий
І лампа на нім з абажуром.
На кріслі при ньому сидить моє щастя,
Само у тужливій задумі:
Когось дожидає, чийсь хід, мабуть, ловить
У вуличнім гаморі й шумі.
Когось дожидає... Та вже ж не для мене
В очах її світло то блима!
Я, сумерком вкритий, на вулиці стою,
У рай той закрався очима.
Ось тут моє щастя! Як близько! Як близько!
Та як же ж далеко навіки!
І крається серце, та висохли сльози,
Огнем лиш пашіють повіки.
Гаряче чоло я в долоні зціпивши,
Втікаю від тихої хати,
Мов ранений звір той тікає у нетрі,
Щоб в своїй берлозі здихати.
В цей час Франко і Знгмунтовська познайомились ближче. Одного дня він прислав їй листа, в якому просив бути хресною мамою його дітей. Целіна відмовилась, бо сама на цей час чекала дитину.
Всі вірші, що ввійшли до третього жмутку, написані у 1896 році. І відкривається цей цикл майже вбивчо і незвично. Після плачу і туги відразу вдаряє дзвін похорону:
Вона умерла! Слухай! Бам! Бам-бам!
Се в моїм серці дзвін посмертний дзвонить.
Вона умерла! Мов тяжезннй трам,
Мене цілого щось додолу клонить...
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
IV
Збірка поезій "Зів'яле листя" вийшла у Львові у 1896 році. У передмові Франко писав: "Герой отсих віршів той, що в них виявляє своє "я", небіжчик. Був се чоловік слабої волі та буйної фантазії, з глибоким чуттям, та мало спосібний до практичного життя…Герой отсих віршів скінчив трохи щасливіше: раз у своїм житті здобувся на рішучий крок і пустив собі кульку в лоб... Пощо? Чи варто було трудитися, щоб пустити в світ пару жмутків зів'ялого листя, вкинути в круговорот нашого сучасного життя кілька крапель, затроєних песимізмом, а радше безнадійністю, розпукою та безрадністю?.. Може, образ мук і горя хорої душі вздоровить деяку хору душу в нашій суспільності?..".
Василь Щурат збірку назвав об'явом декадентизму в українсько-руській літературі. Збірка "Зів'яле листя" викликала гучний резонанс серед широких верств читача і не тільки тим, що була вершиною майстерності Франка, не тільки тим, що дехто, як В. Щурат, добачав у ній ознаки декадентизму.
Для всіх Франко був лише каменярем, котрий мусив лупити важким кайлом по скалі і більше про ніщо не думати. Ніби йому заборонялось страждати, любити, закохуватись, плакати. Відхід убік, в особисте, для нього вважалось не тільки гріхом, але й злочином.
Відповідь Франка Василю Щуратові з приводу декадентизму збірки якось не дуже привернула до себе увагу, а сам вірш "Декадент", хоч і став надзвичайно популярним і пізніше увійшов у шкільні підручники, тлумачився як "життєва платформа" Франка-борця.