— Джаз — то хороша музика!
— Еге ж, — продовжив Лукаш, — у музикантів було прислів'я: "На дереві успіху багато яблук, але коли тобі вдалося полонити Нью-Йорк, то вважай, що вдалося зірвати найбільше з них". А ще доволі довго була популярною пісня під назвою "Велике яблуко".
А надалі так почали називати один із найкращих районів Бродвею...
— Ну й туристичні агенції попрацювали, розкручуючи назву! — додала Дарина.
— Так і пішло, поїхало... — гучно засміявся Лукаш.
— А я думав, що тут яблук багато! — обізвався Толя.
— Мовчи! Не сміши людей! — штурхонула брата Тоня.
Зупинившись на світлофорі, Майк вимкнув музику.
— Зверніть увагу, — він вказав рукою на краєвид за вікном, — це Центральний Парк, одне з визначних місць нашого міста.
А там, — кивнув головою, — наш готель! За хвилину виходимо! Готові?
— Готові! — голосно вигукнули в один голос.
Мангеттен вражав строкатістю розкішних крамниць. В одних вітринах пишалися тонконогі манекени, ювелірні прикраси, сонцезахисні окуляри, в інших — листівки, марки, м'які іграшки, ще далі — різноманітні солодощі. Всі захоплено розглядалися довкола, але, на жаль, вечірня прогулянка уздовж найвизначнішої вулиці, П'ятої Авеню, до їхнього розкладу аж ніяк не входила. Тож вони дістали свої валізи й увійшли до приймальні готелю. Дарина зібрала документи й попередила, що спершу всі розходяться по своїх кімнатах, миються-переодягаються (але швидко!), а за півгодини збираються на вечерю, щоб заодно обговорити плани. Лукаш повів дітей по їхніх кімнатах, роздаючи кожному картки-ключі.
— Отак, — показував він, — проводиш карткою швидко й смикаєш ручку донизу.
— Теж мені складність, — почав Толя, — можна подумати, ми в готелях ніколи не зупинялись.
— От і добре! Тоді чекаємо вас у лоббі, себто у вестибюлі готелю.
Ксеня, Ліза і Тоня потрапили до однієї кімнати.
— Моє ліжко біля вікна, — відразу ж зарезервувала Тоня. — Я буду бачити всеньке місто!
Від утоми вже ніхто й не сперечався. Вона підбігла до вікна, смикнула штору, але відразу ж її й закрила. Дівчатка здивовано переглянулись.
— Що там? — підскочила за мить Ліза.
— Гидота!
— Та ти що?
— Подивись сама, коли не віриш! — Тоня знову відвела штору. Навпроти височів інший багатоповерховий будинок. А неохайна вузька вуличка внизу могла похизуватись хіба кількома сміттєвими контейнерами.
— Оце тобі й супермісто! — повільно вимовила Ліза. — І знаєш, — обернулась до Тоні, — я рада, що саме ти обрала ліжко біля вікна. Мені було б моторошно!
Тоня змовчала, почуваючись не дуже зручно.
— Дівчатка, час іти! — долинуло згодом крізь двері.
У лоббі на них чекали куратори та ще кілька дітей з Іспанії.
— Ми теж до таборів! — втомлено вимовила смаглява дівчинка.
— Тож раді знайомитися... — підійшла друга із заплетеним у дві косички чорним волоссям...
Розділ 8.
На розі П'ятої Авеню
Велика зала, де учасників вітали керівники програми юнацького обміну, була завішана різноманітними кольоровими плакатами.
У ній купчилися діти з різних країн. Ксеня, Ліза та Іван трималися поблизу Лукаша та Дарини. А от Тоня з Толею вже пробивалися в перші ряди, де роздавали вечерю. Невдовзі вони приєдналися до своїх — кожен із запашним пакунком у руках.
— Хе-хе! Хто не встиг, — підколював скромніших товаришів Толя, — той може запізнитися!
— Т-с-с-с-с-с, Толю, так не ввічливо! — намагалась зупинити брата Тоня, але вже й сама тягнула з пакунка шматок смаженої картоплі!
Трійка менш нахабних з осудом та трохи заздрісно дивилися на брата з сестрою, ковтаючи слину. Нарешті й рони дочекалися своєї черги та, отримавши пакунки із соковитим гамбургером та хрумкою картоплею, примостилися на стільчиках, утворивши невеличке коло.
Поруч сиділа така ж несмілива група дітлахів з Англії.
По вечері головний представник програми взяв мікрофон і став посеред зали.
— Усі ми тут, — розпочав він, — зібралися для того, аби дізнатися більше не тільки про інших, але й про себе. Програма культурного обміну — це насамперед досвід спілкування, зміцнення характеру, обмін не тільки культурними цінностями, але й духовними...
Чоловік говорив швидко й натхненно. Далі вийшов наступний і запропонував для розрядки зіграти в гру.
— Руки — широко, ноги — зігнуті, — почала давати вказівки Дарина своїй групі, але враз змовкла, озираючись на всі боки. Потім перевела занепокоєний погляд на дітей і спитала:
— Ви бачили Толю і Тоню?
Діти оглянулися.
— Вони ж щойно були тут! — втрутився Лукаш.
— Були та зникли! — різко відповіла Дарина. — Ще тільки цього нам бракувало! Марш усі за мною! Не відходити ні на крок! Але уважно, щоб керівництво нас не помітило.
Вона обережно пішла поміж гравців, удаючи, що й сама активно бере участь у запропонованій забаві. Добре, що гра була помірно рухлива, а то б номер із виходом з зали не вдався.
За кілька хвилин Дарина, Лукаш, Ксеня, Ліза та Іван оглянули кімнати — близнюків не було. Спустилися в лоббі. Виявилося, що швейцар бачив, як Толя з Тонею вийшли з гателю.
— Ото халепа! — стисла кулаки вожата. — Вони здуріли чи що? За них відповідаєш головою, а вони... Ділимося на дві команди. Далеко вони піти не могли. Я, Ліза і Ксеня йдемо цим боком П'ятої Авеню, а Лукаш з Іваном — іншим. Зустрічаємося за квартал, на наступному перехресті.
— Може, краще поліцію викликати? — схвильовано запропонував Лукаш.
— Слушно! — Дарина кивнула. — Якщо не знайдемо за кілька хвилин, то викличемо. Добре, хоч не стемніло ще. Лиш сутеніє...
Ксеня і Ліза поспішали за Дариною, котра роззиралася на всі боки та час від часу сповіщала по рації Лукашу те саме: "У мене нічого". Дівчатка хвилювалися за Толю і Тонго не менше за старших: лише одна ця авеню видавалася такою великою, що на ній можна було загубитися назавжди. А що вже й казати про інші вулички та відгалуження?
Вони пробігали повз ресторанчики, кав'ярні, книжкові крамниці.
Куди не глянь — усе чуже. Місто вабило, але водночас і відштовхувало. Жовті таксі підбирали людей, де тим хотілося. Світлофори змінювали кольори, але пішоходи йшли, не зважаючи ні на них, ні на дорожній рух.
Стояв неймовірний гул від транспорту; люди штовхалися, поспішали. Жодних правил!
— Ой, — здивовано зойкнула Ліза, бо назустріч їм ішов справжнісінький банан.
— Нове морозиво! Дивовижний смак! — викрикував чоловік у яскравому костюмі.
— Може, сфоткаємося з ним? — Ліза уповільнила крок.
— За мною! — скомандувала Дарина. — Ще тільки вас залишилося загубити і буде нам "до побачення, Америко"!
Ліза зніяковіла й заховала фотокамеру.
— Перший-перший! Є об'єкт! — з помітним полегшенням донісся голос із рації.
— Ой, — аж втерла чоло Дарина. — Де?
— На розі П'ятої Авеню і...
— Я вже бачу — біжимо!
А Тоня з Толею і не хвилювалися. Хто б міг подумати, що їхню відсутність помітять одразу ж?! Вони стояли біля входу до Центрального парку й фотографували білок. Як тільки Тоня побачила, що до них, вимахуючи руками, наближається розлючена Дарина з дівчатами, то щосили штурхонула Толю.
— Усе, попали! Я тобі казала, що нам добряче перепаде за таке! — зашипіла вона злюще. — Ще й додому відішлють першим рейсом, от побачиш!
— Можна подумати, я тебе силоміць витягував з готелю. Сиділа б собі там з усіма, — відгавкувався Толя.
Дарина вже стояла — руки в боки, пильно вдивляючись їм у вічі.
— У вас совість є? — спитала, намагаючись триматися спокійно.
— Он, вже поліція за вами іде! — додав Лукаш. Вони з Іваном щойно приєднались.
І тут Тоня голосно, аж захлинаючись, розплакалася:
— Не віддавайте нас їм, будь ласочка! І додому нас не відсилайте!
Толя мовчав, переступаючи з ноги на ногу. Його щоки пашіли.
— Ми більше так не будемо! Ми тільки хотіли білочок сфотографувати. Ми думали, що обернемось, поки ви там у гру бавитесь, і швиденько повернемося, ніби й нікуди не ходили.
— Саме так, — тихесенько додав Толя.
Перехожі оглядалися на мальовничу групку: заплакана дівчинка, переляканий хлопчик, знервовані дорослі...
— Годі! не витримала Дарина. — Швидко назад до готелю!
Зараз там здіймуть бучу, і ми всі отримаємо по повній. А ви, — вона повернулася до винуватців, — ні погляду, ні слова, ні кроку без мого дозволу!
— Оце тобі й Нью-Йорк! — ні сіло ні впало втулила Ліза.
На щастя, обійшлося — ніхто не помітив відсутності української групи. Притихлі, вони чемно досиділи до закінчення вечора та нарешті отримали свої призначення до таборів: Іван та Ліза в супроводі Лукаша їхали до Флориди; Тоня з Толею та ще кількома дітьми прямували разом із Майком у Техас; а Ксеня з Дариною, як і планувалось, до Північної Кароліни. Розійшлися по кімнатах.
Цей довжелезний та переповнений подіями день таки скінчився.