— Я — Толя! А це, — він потягнув за руку дівчинку, дуже схожу на нього, — моя сестра Тоня!
— Я й сама про себе сказати можу, — обурилася Тоня. — А ти завжди...
— Ну то кажи ти! Яка різниця? Ще встигнеш наговоритись! — і Толя замовк. А Тоня не знітилась, а поважно почала:
— Ми — зі столиці. Досвідчені туристи. Подорожі випадають нам постійно. Хочемо — не хочемо, а батьки наполягають. До Франції кожного літа їздимо. Правда, в Америці ще не бували...
— Ага... — таки перебив сестру Толя. — Франція — це супер!
Наша мама — історик. І ми теж любимо французьку історію. Королі, королеви, принци, принцеси, графи... Захват! Мама працює над дисертацією, а ми всі їй допомагаємо! Правда, Тонько? — і легенько штовхнув сестру у бік. — Навіть у великому лицарському кінному турнірі участь брали, аби підійти до історії ближче. Щоправда, і лише спостерігали...
— Зрозуміло! — засміялася Дарина й повернулася до Ксені. — Розкажи тепер ти про себе!
Ксеня почувалася ніяково. Вона ні іноземних мов, крім англійської, не знала, ні до інших країн, як Толя і Тоня, не їздила, і в серйозній олімпіаді тільки оце раз і взяла участь. Як "представитись?
Що сказати?
— Ну... — зацікавлено подивилася на неї вожата.
— Я Ксеня Іваненко... — дівчинка зашарілася. — 3 маленького містечка такої-то області...
Хтось з дітей пирхнув.
— Ти, напевне, у школі гарно навчаєшся? — Дарина хотіла підтримати Ксеню.
— Ні, тобто так... моя тітонька — вчителька англійської мови.
І я змалку займаюся в неї.
— От молодчина! — вожата перевела погляд на дітей. — Чуєте, оголошують нашу посадку?
Ксені випало сісти з руденькою Лізою біля вікна. Екіпаж привітав пасажирів на борту літака.
— Почалося! — тихо сказала Ліза. — Я так боюся літаків! Знаєш, мені постійно недобре: голова крутиться, вуха закладає, в очах сильно паморочиться... А тобі?
— А мені нічого, нормально! — відповіла Ксеня, хоча сама ще не знала.
Літак зрушив, Ліза зойкнула, голосно вдихнула-втягнула повітря й схопилася міцно за сусідчину руку.
— Нічого собі! — голова на якусь хвилину пішла обертом, тож Ксеня міцно замружила очі, а коли розплющила, не повірила побаченому: літак летів поміж пухких білих хмар, а збоку — хоч рукою тягнися — велике сонце.
— Минулося! — Ліза відпустила руку Ксені.
— Дивись, яка краса! — показала дівчинка на хмари.
— Е-е-е, нічого особливого! — і почала щось шукати по кишенях. — Хочеш гумку? Кажуть, допомагає від хитавиці.
— Ні... — тихо шепнула Ксеня.
— Ти що, вперше подорожуєш літаком?
— Так...
— Тоді з тобою все ясно! — Ліза заговорила досвідченим тоном. — Я теж уперше з відкритим ротом летіла, а зараз... Утомлюють ці хмарні краєвиди. От побачиш! Це зараз тобі подобається!
— Можливо... — кивнула Ксеня.
Вона дивилася крізь віконечко. Хмари були такими різними: ось кінь проскакав; ось лебідь проплив; а далі — зграя антилоп; за ними — ведмідь почалапав.
У літаку пожвавішало. Стюардеси почали розносити напої. Звідусіль лунали різні мови. Гуділо, мов у вулику.
— Дівчатка, візьміть собі соку! — підійшла до них Дарина. — Бо їсти будемо тільки через години три, а то й чотири!
— Добре! — погодилася Ксеня й замовила помаранчевий сік. Ліза зробила те саме. Сиділи мовчки. Розмова між дівчатками чомусь не клеїлася: чи то Ксеня надто хвилювалася, чи Ліза погано себе почувала. Натомість Тоня, Толя і Іван, які сиділи через прохід, голосно вели дискусію, де краще: в Україні, Франції чи Америці.
"Побачимо..." — казала сама собі Ксеня, слухаючи їх, але в роз мову не втручалася.
Розділ 6
За мною!
Літак наближався до Амстердама. Відстань між небом і землею видавалася незначною: було видно червоні дахи, різнокольорові будиночки й навіть відомі на весь світ тюльпанові клумби.
— Дарино, — вигукнув Толя, — а до Амстердама нас пустять?
— Ні, на жаль! Милуйтеся зараз!
— А чого? — занудила Тоня. — Ми ж так хочемо!
— Тонго, ти ж не вперше їздиш за кордон. Мала б знати: для в'їзду до більшості країн потрібно мати візу. А в нас віза тільки до США:
— Шкода! — скривився незадоволено Толя.
Літак почав опускатися. Можна було розгледіти кожну дамбу.
— Класно? — Ліза нарешті відкрила рота.
— Авжеж! — радісно повернулася до неї Ксеня.
— А ми з батьками туди опісля поїдемо! — хизуючись, втулив Толя.
— Ага! Ми теж! — вискочило саме по собі в Ксені. Ліза хмикнула, але нічого не сказала. Ксеня й не хотіла обманювати, але чому так сталося, пояснити не могла. Певно, краса міста таки надто вразила її.
Літак нарешті сів. Ліза знову зойкнула й ухопилася за Ксеню.
У розкішному амстердамському аеровокзалі Дарина взялася перевіряти квитки щасливої п'ятірки. Діти ж тим часом оглядалися довкола. З усіх сторін поспішали люди, тягнучи різноманітні валізи. Хтось ніс подарунки, хтось стояв, чекаючи... Натовп зливався в галасливому шумі.
— Ворота "Б"! — оголосила Дарина. — За мною! Швидко, у нас небагато часу!
Вона, знаючи аеровокзал як свої п'ять пальців, заскочила на швидкісну доріжку. Діти стежили за кожним її рухом — боялись загубитися. Перед очима миготіли різноманітні крамнички з голландськими сувенірами.
— Ото б мамі тюльпанів! — обізвалася Тоня.
— По дорозі додому! — Дарина обернулась до них. — Обіцяю! Ось, — вона вказала, — ми на місці.
— Ці всі люди з нами? — Іван уважно оглянув натовп. — Невже літак вмістить нас усіх?
— Це трансатлантичний політ, Іване! — посміхнулась Дарина. — Величезний "Боїнг", місця вистачить усім.
"Хоч би сісти не поруч із Лізою", — думала Ксеня. На щастя, усі мали сидіти в одному ряду. Дарина сіла посередині, що полегшувало ситуацію між дітьми, котрі почувалися дещо скуто.
— Діставайте книжки, плеєри, — сказала куратор, — а захочете, то спіть. Шлях довгий, але будуть кіно показувати.
— А їсти? — озвався Толя.
— Скоро!
Ксеня занурилася в читання. Толя, Тоня й Іван знову взялися за гучну дискусію, а Ліза, котра все ж сіла біля Ксені, гучно чмакала жуйкою.
Невдовзі подали обід. Уважні стюардеси ставили те саме запитання кожному пасажирові: "Курку чи рибу?".
— Мені б і те, і те! — голодними очима Толя спостерігав за наближенням жаданого обіду.
Але Дарина замовила всім курку, щоб не створювати непотрібної метушні. Вона сумнівалася, що діти одразу ж упораються з правильною відповіддю. Усе ж літак американський, а отже, мовна практика розпочалася!
По обіді розморені й утомлені довгим перельотом діти поснули.
— Будете чай? — спитала усміхнена стюардеса.
— Ми що, вже прилетіли? — сонно буркнув Іван.
— Майже!
— Оце то так! — Толя почав тормосити Тоню. Прокинулися і Ліза, і Ксеня.
— Прилетіли, Тоню! — радісно кричав Толя.
— Чаю? — перепитала Дарина.
А діти вже ледве стримували неймовірне бажання опинитись назовні. Скоро літак почав опускатися, відкриваючи величний вид на Нью-Йорк. Місто виблискувало, світилось, мерехтіло різноманітними кольорами. На яскраво освітлених широких проспектах можливо було навіть розгледіти машини: одні швидко рухалися, а інші довгою змією стояли в заторах.
— Ов-ва-а! — вигукував Толя.
Дарина намагалася триматися серйозно, але й сама раділа, що вони таки щасливо подолали таку значну відстань і вже скоро матимуть нагоду відпочити.
Розділ 7
Ласкаво просимо!
Забравши багаж, група дітей на чолі з Дариною попрямували до виходу, де на них уже чекали представники молодіжної спілки. Двоє молодих чоловіків у синіх футболках з вишитими великими зображеннями земної кулі стояли, тримаючи плакат. "Ласкаво просимо!" — було написало на ньому кількома мовами: англійською, іспанською, російською, китайською... і українською.
— Дарино! — гукнув один із них, вимахуючи плакатом. — Сюди!
— Ох! — радісно заусміхалася та й поспішила назустріч.
Ксеня, Ліза, Толя, Тоня та Іван познайомилися з Майком та Лукашем, їхніми новими провідниками. Як виявилося, перший був з Великої Британії, а другий — із Польщі. Хлопці приязно потисли їм руки на знак дружби й пірнули в людське море, ведучи дітей до жаданого виходу.
Неймовірний натовп навколо вражав: люди різних рас та національностей метушилися, штовхалися валізами та вискакували аж до дороги, закликаючи таксистів. Одні вже сідали до авта, а менш спритні незадоволено галасували й лаяли щасливчиків.
Задушливе повітря вдаряло в ніздрі так, що, здавалося, не вистачить подиху. Було спекотно й волого.
— Тут так завжди? — буркнув Толя, втираючи чоло.
— Ну, майже! — відповів Лукаш. — Але сьогодні ще й грозу обіцяли!
Усі нарешті розмістились у невеликому автобусі, Майк завів двигун, тихо увімкнув музику, повернувся до дітей і сказав:
— Перед вами надвечірній Нью-Йорк — найкраще видовище! Упевнений, у вас таки перехопить подих!
— Що-що він сказав? — перепитала Ліза у Ксені. — Ти зрозуміла? Не сказав, а ніби випалив слова, як ракета. Вони що, усі так тут розмовляють?
— Ні, от побачиш, — зауважила Дарина.
Вони мчали так швидко, що вогні зливалися в одне велике сяйво. Що далі їхали, то кращі краєвиди відкривалися: мости, мости... Ось розлилася на півміста ріка Гудзон. Далі з'явилися багатоповерхові будинки, що, мов титани, підпирали край неба, а декотрі хмарочоси дійсно сягали хмар. Вікна будинків миготіли різноманітними вогнями: неначе ялинкові гірлянди — саме такими видавалися вони здалеку. Обабіч дороги миготіли реклами, плакати, оголошення — але таких розмірів, що Ксеня навіть не мала з чим їх зрівняти, хіба що з тими ж хмарочосами.
— А де ми житимемо? — позіхаючи, поцікавився Толя.
— Наш готель розташований у самому Мангеттені — центральйому районі Нью-Йорка.
— Ти про таке, мабуть, і не мріяв?! — відвів захоплений погляд від вікна Іван.
— Мені б уже в ліжко... — ще ширше позіхнув Толя, — А ще б з'їсти чогось смачненького!
"Місто "Велике яблуко", ось воно, переді мною, — думала Ксеня, — і справді, як те яблуко, повне дрібних зерен! Відкушуй по шматочку й смакуй помаленьку, щоб насолодитися..." .
— А чому Нью-Йорк називають "Великим яблуком"? — не втрималася й запитала у старших.
— Гарне запитання! — відреагував Лукаш.
Усі глянули на чоловіка.
— Так чому ж? — додала Ліза, підтримуючи Ксеню.
— Кажуть, є кілька версій, — розпочав той, — колись "великим яблуком" назвав місто один із журналістів спортивної газети, а ще, опісля, музиканти, що грають джаз...
— Джаз! — повторив услід Майк.