Одного разу навіть запросили на вечірку до старших класів. Увага дівчинці лестила, але не більше. "Це їм здається, що попереду в мене суцільні розваги: Нью-Йорк, Діснейленд, американські гірки й подібне. А мені ж там частину літа провести, тоді як я нічого про життя в Америці доладу й не знаю. Не хотілось би зганьбитися":
І старанно взялася за підготовку. Знайомих, які побували в США, ні в неї, ні в її батьків не було. І тому Ксеня звернулася до перевіреного методу — книг. Але що шукати? На очі траплялися переважно підручники з англійської мови...
— Іване Сергійовичу, — звернулася до бібліотекаря. — Ви не могли б мені допомогти? Я влітку іду до Сполучених Штатів Америки, у дитячий табір...
— Знаю-знаю. Чув про нашу знаменитість.
Ксеня зашарілася від таких слів, але продовжила:
— Так ось, я туди іду, але ж ніколи там ще не була! Тому навіть не знаю, як себе правильно поводити. Хотілося б дізнатися про країну більше. Фільми американські дивлюся, але ж у житті, певно не все так, як у кіно? Та й не хочеться виглядати бовдуром — приїхати в країну й навіть не поцікавитися перед тим, як там люди живуть. Ви ж розумієте, про що я?
— Гадаю, розумію... — замислився чоловік. — Знаєш, що? Візьми для початку книжку про міжкультурне спілкування. Вона для таких, як ти, мандрівників якраз і писана. Але мусиш читати й конспектувати тут у залі, бо на руки не видаємо, один екземпляр. А я тим часом підберу, що в нас є про Сполучені Штати.
Правила мандрівника були прості та зрозумілі: уважність до співрозмовника, повага до традицій та культурних особливостей, знання свят і пам'ятних дат, певні уявлення про історію та географію країни, в якій ти є гостем. Найбільше Ксені сподобалась ідея привезти з собою невеличкі подарунки, чи то пак, талісмани. Щось таке дуже національне, українське...
Поверталась додому навантажена десятком книг, старанно підібраних для неї Іваном Сергійовичем. Та все роздумувала, які б такі подарунки підібрати, щоб і цікаві, і національні були.
Дівчинка, котру раніше й не заманиш до жодної ятки з українськими сувенірами, тепер тягла туди матусю сама. Вони перебирали, детально розглядали й обмацували то плетений з колосків вінок, то коралі, то вишивані серветки, то розмальовані ложки чи різьблені картинки. Невдовзі валіза наповнилась різноманітними сувенірами. Там були: чудернацькі глиняні півники, барвисті низки намиста, смішні, схожі на мишенят, дерев'яні свистки, рясно заквітчані хустинки, білосніжні, вишиті гладдю рушники та добра пачка листівок з містами, селами, парками, полями, лісами, озерами України. Ксеня могла говорити про свої знахідки годинами:
— Ну чого нам це раніше не подобалося? Ось, це дерев'яне намисто — сама б носила! А цей глиняний дармовис — трипільський знак сонця! А це, — підіймала вона вишитий рушник, — ти тільки поглянь на візерунки. Це птахи, котрі літають у вищому світі, а це — дерево роду, святе дерево життя, а це...
— Ох, — втручалася Оленка, — гарне то воно гарне, але як же ти повезеш усе? Воно ж тяжке!
— Та довезу вже якось. Так потрібно. І в книжці про те написано, ніби порада така, — почала читати: "Привезіть хоч дріб'язковий, але подарунок".
— Зрозуміло! — кивала Оленка. — А нам щось привезеш?
— Ага, кокосового горіха! — засміялася Ксеня. — А що ти хочеш?
— Навіть не знаю, треба подумати. Знаєш, що? Привези краще сюрприз! Справжній заокеанський сюрприз! — аж підскочила дівчинка на місці. — І мені, і Ваську, і Генику!
— Тобі привезу, а от Ваську і Генику... я ще поміркую... — хитро примружилася Ксеня.
Зазвичай, коли чогось довго чекаєш, час тягнеться поволі. Щоб забавити себе чимось у вільні години, Ксеня вирішила зробити кілька-подарунків власноруч. Колись у журналі з образотворчого мистецтва дівчинка надибала чудову ідею — солом'яних домовиків. Такі пузаті, смішні дядечки: зшиті з рогожі, набиті сіном, замість носа — полотняний гудзик, замість очей — квасоля. А на голові плетений з трави капелюх. У руки можна додати щось за бажанням: або глечик з глини, або засушеного чорнобривця. Сувенір-сюрприз!
Тож довгі зимові вечори Ксеня проводила, майструючи домовиків. А до весни вже кілька іграшок були готові.
Залишилося тільки імена їм подавати. Для цього Ксеня скористалася словником, де можна було відшукати безліч цікавих імен.
До вподоби їй припали Влас і Панас. І от уже всі "власики" та "панасики", а було їх біля десяти, помарширували до валізи.
Однією валізою, звісно ж, не обійшлося. Довелось брати ще й великий спортивний наплічник, куди напхалося безліч потрібних речей: словник, нотатник, ручка, книжка з улюбленими казками народів світу...
Квитки були куплені. Вилітати планувалося двадцятого травня. Оцінки за чверть і за рік отримала раніше за всіх, здаючи контрольні заздалегідь. Залишилося тільки з друзями попрощатися.
Геник, Васько й Оленка чекали Ксеню після уроків на розі піцерії.
Дівчинка вискочила з татового авта й кинулася до друзів.
— Сумуватимеш? — уже сидячи за столом і потягуючи томатний сік через соломинку, запитав Геник.
— За ким — за тобою? — пирхнула Ксеня.
— Ні! — буркнув хлопчик. — За нами — твоїми найкращими друзями!
— Наївний ти, Генику, — встряв у розмову Василько. — Вона собі таких друзів там знайде, чи то пак вони її, що нам і не снилося.
— Не погоджуся, — втрутилась Оленка, — друзі — то назавжди!
— Підтримую! — усміхаючись, додала Ксеня. — Ви мої найкращі, найдорожчі, хоча, — вона хитро глянула на Геника, — хтозна, хтозна?
— А ти присягай, що про нас не забудеш! — знову почав Васько.
— Ну хіба ви мене не знаєте?
— Ну-ну! — дружньо підтримала Оленка подругу.
На стіл подали запашну піцу. Де змусило швидко перервати розмову — узялися до піци.
А за потрійною порцією морозива й зовсім вмовкли, насолоджуючись смакотою.
Нарешті посиденьки скінчилися, і Ксеня нагадала друзям, що вирушає до столиці о шостій ранку.
— Я прийду попрощатися! — виголосив Васько.
— І я! — додав Геник швидко.
— О, які ви, хлопці, — плеснула по столі Оленка, — тоді я прийду найперша!
І от, сказавши друзям останнє "до побачення", Ксеня вирушила в далеку подорож.
Розділ 5
Неочікувана пригода наплічника
В аеропорту дівчинка відразу ж зустріла групу, з котрою летітиме до Нью-Йорка. Куратором виявилася Дарина Косар, струнка, симпатична, з довгим каштановим волоссям і синіми великими очима. Вона привітно усміхнулася Ксені і вручила таку ж футболку, як і в кожного, хто брав участь у програмі.
— Тепер ви як курчатка! Однаковісінькі! А отже, я вас усіх бачитиму та за всіма припильную!
Даринка (так Ксеня вирішила називати про себе куратора) мала славу однієї з найдосвідченіших супроводжуючих. З нею було легко й безпечно. Вона і з батьками встигала переговорити та заспокоїти, і з дітьми час до часу перекидалася слівцем та підбадьорювала схвильованих. І водночас нікого особливо не виділяла, але ніким й не нехтувала. Ксеня захоплено спостерігала, як вправно Даринка проводила збори та орієнтацію:
— Усі зібралися вчасно. Дякую вам! Бо вже за півгодини вирушаємо до літака на Амстердам. Там матимемо пересадку на інший літак, уже до Нью-Йорка. У Нью-Йорку нас зустріне група інтернаціональних досвідчених кураторів. Заночуємо в готелі. А наступного дня діти познайомляться зі своїми керівниками та помандрують далі, до таборів, куди їх призначили.
— А ви куди помандруєте? — запитав хтось із батьків.
— Я — до Північної Кароліни, — відповіла куратор. — Та ви не хвилюйтесь! У нас усі керівники досвідчені та надійні. Усе буде добре! Це не перша та, сподіваюся, не остання наша подорож!
А кілька тижнів пролетять так, що й не помітите. Ми будемо обов'язково телефонувати.
Батьки з розумінням кивали, але хвилювання вже огортало їх, наче море. Та й, по правді, дітей також. Тільки Ксеня тихенько раділа: "Ура! Даринка поїде зі мною до самого табору! Може, навіть потоваришувати вдасться?!" Хоча, звісно, на душі ставало трохи млосно, коли вона озиралася на батьків.
— Час проходити митницю! — скомандувала Дарина.
Діти кинулася хто до тата, хто до мами, а хто обіймав обох одразу.
Одні сміялися, інші кривилися, ніби скуштували кислиць, а ще інші вже й плакали. Однак від подорожі ніхто не відмовився, і вже за кілька хвилин їхня група прямувала на реєстрацію.
Пригоди розпочалися просто відразу. Ксеня, хоч і читала всі вказівки уважно, однак укинула до наплічника кілька шпильок для хвилястого волосся. І щойно вона віддала ручну поклажу на перевірку, відразу ж ненавмисна таємниця відкрилася.
— Ой! Забула! Що ж тепер? — вона перевела наляканий погляд на Дарину. Та спокійно звернулася до митників:
— Ви ж розумієте, дитина вперше іде так далеко. Без батьків. Хвилювалася, напевне, коли збиралась. Так, Ксеню? — Дівчинка швидко-швидко закивала. Вона ледь не плакала: невже її зараз через таку дурницю повернуть назад?!
— Та не тремти так, мала, — зронив працівник аеропорту. — Але шпильки ми все ж вилучимо. Правила такі. Ну, що в нас там знову?! — і повернувся вже до наступного порушника. Хлопчик з їхньої групи поклав до наплічника декілька прозорих скелець. — А вам, пані куратор, я б радив відповідальніше ставитися до своїх обов'язків. У вас що не дитина, то пригода.
Даринка змовчала на ці дошкульні слова та швиденько забрала свою групу подалі від людських потоків.
— Ех, ви, говорили вам, читайте й дотримуйтеся інструкцій. Не можу ж я всі ваші речі перевіряти. Та й не думаю, що ви б захотіли такого мого втручання, — звернулася вона до групи. — Ну що ж, знатимете на майбутнє. А зараз давайте нарешті перезнайомимось! Маємо ще кілька хвилин до посадки, саме час. Бо в Нью-Йорку пороз'їжджаєтесь, а як зустрінетеся, то краще відразу враженнями ділитися, а не знайомитися!
— Я перша скажу! — виступила руденька, схожа на лисичку, дівчинка. — Мене звати Ліза. Я з Черкас. Навчаюся в найкращій гімназії міста. Говорю не тільки англійською, але й німецькою...
— Молодець! — кивнула Дарина.
— Я — Іван Шульга, з Білої Церкви, — зголосився наступним смаглявий хлопчик (саме той, хто скельця до наплічника поклав. І навіщо вони йому взагалі здалися?). — Змалку беру участь у різних конкурсах й олімпіадах і завжди мені щастить! — пихато задер носа.
— Тільки щось на митниці тобі не дуже пощастило, — втрутився високий повненький хлопчик.