Олесь Гончар — Берег любові (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Сторінка 3 з 5

Зайшла і в книгарню, купила книги. Бродила містом і шукала Віктора, чула від дівчат в селі, що він працює дорожником. І таки знайшла його. Дорожники саме обідали. Їхні погляди зустрілися, Віктор скинув робочу оранжеву безрукавку і рішуче вирушив до Інни.

Він їй здався іншим: холоднуватим, жорстким, був худющий, стрижений. Вхопив Інну за лікоть, здавив. Сіли на лавку біля пристані, під старезною вербою, розімлілою від спеки. Не знали, про що говорити. Хотіла розпитати про в'язницю, але на цю темо йому не хотілося говорити. Взяла його за руку і довго мовчали. Віктор сказав, що чув по радіо її пісню. Дівчина все допитувалась, коли ж він у Кураївку повернеться, раптом попросила: повертайся. "Повернусь" – сказав твердо. І хотів би ще додати: "…вернусь, щоб кохати!".

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

X

Надвечір Інну підхопили в одну з машин хлопці-зерновози. Вони не докучали їй, бо бачили, що вона стривожена.

У цій куряві від зерна жити Інні, це її золота Бенгалія. Але ніде не страшно жити, якщо ти не в самотності. Інна любить цей степ – незрадливий, стійкий. Хлопці у машині пожвавішали, коли побачили в небі чайок-кигиток, білокрилих перевісників моря.

Вдома Інна застала веселу компанію, адже дядько Ягнич Андрон Гурійович прибув у відпустку. Дівчата у подарованих ним косинках, діти з чудернацькими черепашками. І на мамі нова хустка, весь рід зібрався. Коли дядько побачив Інну, то звернувся до сестри: "Ганно, вона ж у нас просто красуня". Коли обійняла дядька, стало його шкода, бо вловила його стужений погляд. Батько Федір теж вирвався з поля і сидить тут . Дядько-оріонець усе мовчав, хоч навколо було дуже весело. Приїхав сюди і голова Чередниченко. А ближче до вечора Ягнич і Чередниченко залишились удвох. Дядько зізнається, що вже вернувся доки й дух із грудей, списали його. "Кура, брат, кура!". Інна чула цю розмову, і оте слово "кура" було ніби шифрограма. (Був колись у них дід-чабан на прізвище Лебідь. Коли вертався зі степу в негоду, з гирлигою, в мокрому одязі, мав звичку казати: "Кура, брати, кура". Тлумачити можна по-різному: "повіяло пронизливими вітрами", або "ноги крутить", або "вік наближається до межі").

Голова навіть пропонує Ягничу йти працювати сторожем на полі: вдень можна спати, а вночі рахувати кураївські зорі.

XI

Лишився Андрон жити у сестри, в хаті жити не хотів, попросив розкладайку, прилаштував під грушею. Сестра боялася, щоб брат не думав, що всім завдасть клопоту, порушить їхнє звичне життя.

Ввечері, коли дядько лягав спати, Інна підбадьорила його і сказала, що для всіх він є символом мужності і витримки, людиною, яка носить у собі "Оріон". Це слово було цілющим для Ягнича.

Зранку Інна накинула на себе подаровану дядьком хустину. Дядько міркував, звідки така краса береться? Інна – кураївська смаглява краса, очі мала чисті, а коли сміється, то й сміх чистий. Має вроджену, абрикосову смагу, рухи її плавкі, погляд – глибокий, непустий, волосся – витке, смолянистого блиску.

Коли Інна пішла на роботу, мама жаліється братові, що дівчина закохана у Віктора, а він їй не пара. Розповіла про суд, про те, що він в Кураївку не спішить. А потім Ганна побігла на роботу в дитсадок.

Ягнич теж вдома не сидить, причепурився і йде селом. Приходить до обеліска, потім розшукує могилу батька-матері. Звідси і побачив море. Коли повертався зустрів на порозі пекарні Нельку – родичку, син якої хотів піти в моряки.

ХІІ

По дорозі додому Ягнич заходить у Палац культури, де зустрічає батька Віктора – Панаса Омеляновича. Старий Веремієнко робив тут музей старожитностей. Сам він ледве впізнав Ягнича, бо втрачає зір. Двоє старих розглядають старі фотографії і згадують минуле.

Заговорили і про Віктора. Його батькові було соромно за сина, готовий був у могилу піти, лиш би син став інакшим.

Блукаючи Кураївкою, Ягнич опинився біля дитсадка, сестра побачила його, запросила. Дітлахи здивовано дивилися на представленого їм "морського вовка". Ягнича виховательки просять приходити частіше. Коли згодом поглянув на сонні дитячі усмішки, побачив щось від усмішок дельфінів. Така ж довірливість, яснота, незахищеність і щось загадкове. Так йому всміхалися дельфіни під час рейсів.

ХІІІ

Чередниченко обходить тік, жнива закінчуються.

Інна згортає свій медпункт на тоці.

Жінки просять голову влаштувати обжинки, бо декому вже й потанцювати хочеться. Голова відмовляє.

Інна захоплено дивиться на Чередниченка і розуміє, що люблять його всі за нефальшивий демократизм, за відчуття самоцінності людини. В критичну хвилину він ніколи не кине в біді, ніколи не втрачає совісті.

Тік відшумів, голова закликає усіх разом на обід. Адже комбайнери мали відправлятися на підмогу в Казахстан.

ХІV

Ягнич сидить на веранді і дивить на старезну грушу. Колись, у дитинстві, маленькі груші були для нього ласощами. Днями прибігають до нього діти з усього села. Показує їм свою грамоту, голки для парусів. Діти розпитують, яких риб бачив дядько, просять показати різні вузли: подвійний, рибальський штик, калмицький вузол. Інна бачила, що найкращими ліками для дядька була людська увага.

Усе більше подобається Ягничеві ходити у дитсадок. Зі стебелець соломи робить дітям кораблики. Згадує своїх маленьких синів, які загинули в морі.

Одного разу прийшов до Ягнича сумний Чередниченко. В його друга стався інфаркт. Давні друзі розмовляють про життя. Ягнич розказує, що кличуть його за старшу няньку в садочок, а йому потрібна якнайгірша робота.

XV

Серед відкритого моря йде "Оріон". Його проводжають дельфіни. Курсанти нудьгують на палубі: пішов дід Ягнич і вітер забрав з собою. Капітана теж хвилює, що третю добу немає вітру.

Капітан згадує, як ходив у свій перший найдальший рейс з Ягничем. Курсанти у цей час говорять про Ягнича, якого і не бачили ніколи, але історії про нього мандрують судном. Дивно, що цим курсантам, які мають найсучасніші пристрої, потрібен ще вигаданий, нафантазований Ягнич, майстер нестаріючих сорока літ (адже коли його запитували, скільки йому років, завжди казав, що сорок). Ягнич – людина-легенда.

XVI

Тільки стемніло, як біля двору Ягничів чути свист. Мати Інни здогадалася – це той. Додумався таким старосвітським методом викликати дівчину. Інна мала скоро прийти, тому мама почала говорити з хлопцем. Господиня прискіпливо розглядала його. Він був сухолицим, виголеним, мав скромну усмішку. Ніс мав материн, брови теж її. Сам собою був статурний, довгобразий, сидів тихо, стиснувши руки колінами. Ганна питає Віктора доки він галайдакуватиме. Жінка взялася за санобробку цього хлопця, що набивався в зяті. Хлопець обіцяв змінитися, через місяць, казав, не впізнають його. Збадьорена цим, почала Ганна вихваляти свою дочку. Казала, що сватались до дочки і льотчики, і підводники (хоч це була явна брехня), але чекала лиш свого судженого та засудженого, тому Віктор має це оцінити.

Хлопець справжнім, невдаваним голосом відповів, що оцінив, і Інна для нього все, заради неї переламає себе, поборе свою непослідовність, розхристаність. Віктор розповідає, що з мореходки його відрахували лише за те, що на два дні пішов у самоволку, а там усе строго. Ганна почала згадувати й про свого брата, хвалила його. Та про Ягнича Віктор був іншої думки. Вважав його крутої вдачі, амбітним, невживчивим, і хотів триматись подалі від старого (бо теж почне душу драїти).

Веремієнко слухав майбутню тещу з удаваною уважністю. Він думав про Інну, яка бачить його кращим, покладає на нього великі надії. Він її любить, інакше не нудився б отут, в той час, коли десь йде кіно, а пансіонатні дівчата липнули б до нього на танцях. Раптом в нього вирвалося: "В ній моє щастя! І цим дорожу. Не проміняю ні на одну з отих пансіонатних химочок". Це вже дуже обурило маму Інни. Через мить мовчання попросила хлопця: відступись від дочки. Вона навіть пропонує купити для нього машину "Жигулі". Хлопець, як здалося Ганні, уже почав вагатися. Але потім він відмовляється. Прийшла незабаром Інна, разом з Віктором йдуть гуляти.

XVII

Інна зараз пісень не складала, більше читала, особливо поезію. Писати не наважувалася, боялася насмішок.

Віктор почав частіше бувати у Кураївці, перейшов працювати у "Сільгосптехніку". Хлопець явно змінювався, але вдачею – як вітер. Коли того вечора Інна сіла у його газик, і він прокатав дівчину, більше не хотіла. Раз у раз вона кричала не гнати. А промчавшись узбережжям, Віктор з розгону загальмував над самим обривом, де ще метр – і вони пішли б сторч головою у море. Віктор казав, що живе, лише коли розжене машину на сто.

Хлопець скептично ставився до Інчиних "високих матерій", він – людина земна. Віктор відчував, що може втратити Інну, тож вирішив тримати всіма способами, з усіх сил.

ХVІІІ

Обідньої пори Ягнич вирішив провідати Нельку. Старий дізнається, що син Нельки все-таки поступив у морехідку, хоча й збрехав матері, що їде вступати в торговельне. Незабаром з'явився й Сашко, він показує Ягничеві глобус зоряного неба, який десь роздобув, щоб уже починати вчитися.

ХІХ

Вийшло так, що робота сама знайшла Ягнича. На шахтарському комплексі ним зацікавилися. Начальник будівництва сам примчався машиною і, нічого не пояснивши, вмовив Ягнича поїхати на комплекс. Хоч і Андрон виправдовувався, що він лише морський вовк, чоловік, що приїхав сказав, що Ягнич саме та людина, яка їм потрібна. Коли приїхали і чоловік-інженер зайшов у вагончик, Ягнич залишився на дворі і роздумував, що ж це за робота. Було цікаво.

Інженер з Ягничем згодом рушили до моря. Тут теж був розгардіяш, будівельні матеріали, одним словом – будівництво. Власник зоряного глобуса теж тут! Ягнич думав, що його поросять наглядати за берегом. А натомість – стара, облуплена лайба сидить у маленькім лиманчику (колись тут хотіли збудувати порт, а лиман і досі називають Залізним). Інженер і Ягнич обстежили лайбу, вона потребувала ремонту. Прийшов і начальник – начбуд, і нарешті пояснив: треба лайбу випотрошити, докорінно переобладнати і буде… літнє кафе для шахтарів – із столиками і морським краєвидом. Помічником Ягнича призначили Оксена – юнака стрункого, підтягнутого, з темними вусиками, столяра на всі руки.

1 2 3 4 5

Інші твори Олеся Гончара скорочено:


Дивіться також: