Не опівночі, а в обід! Сіренький вважав, що за Петренком стежать, тому Ракша призначив побачення на денні години. Адже вдень, коли по шосе проходять сотні автомашин, їхнього побачення ніхто не помітить.
Коти умовились, що завтра вранці Лапченко закінчить листа, а покаже його директору Костеві після того, як побуває з Сіреньким на побаченні Ракші з Пуголовицею. Та коли кіт по обіді пішов до валянків, то закам'янів од неприємної несподіванки. Валянків на місці не було. Всюди був запах нафталіну: валянки сховали у скриню із замком. План "Вибух" загинув.
Лапченко з Сіреньким подалися на "об'єкти". Вони сіли в траві і чекали, поглядаючи на сонце. Коли воно стало на обід, з'явився Пуголовиця. Незабаром з'явився і Ракша, без машини. Вони домовилися на другу годину ночі. Раптом у Лапченка виник план "Блискавка". Він кинувся слідом за Ракшею, який простував по шосе. Коли він сідав у свою автомашину, кіт плигнув у кузов і поїхав з ним.
Скорочений переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Вони приїхали на околицю міста і спинилися біля маленького будиночка. Ракша обідав і наказав жінці кинути листа у скриньку, якщо він не повернеться. У цьому листі він написав про всі "брудні" справи Пуголовиці (щоб перестрахуватися від зради). Кіт побачив краєчок синього конверта, що виглядав з-за дзеркала на комоді, і вирішив вкрасти цей лист і кинути до поштової скриньки.
Коли Ракша пішов, Лапченко завоював любов жінки тим, що зловив у хаті три миші. Увечері, скориставшись з того, що хазяйка вийшла з хати, кіт витяг листа із-за дзеркала. Він хотів якнайшвидше кинути листа в поштову скриньку! На щастя, вона була недалеко. Лапченко всунув листа в щілину і зітхнув на повні груди.
Перед світанком Ракші все ще не було. Кіт вибіг на вулицю і, стрибнувши на першу автомашину, що йшла в напрямку його висілка, поїхав додому. Коли проїжджав біля ставка, сплигнув на землю і подався до садиби рибгоспу. А там уже товпилися люди, коло дверей комори стояв вартовий з рушницею. Не знайшовши Сіренького, Лапченко попростував до кабінету директора, де теж стояв вартовий з рушницею. За столом сидів старшина міліції, перед ним – Ракша.
Директор, старший вартовий і Сіренький сиділи біля старшини і допомагали йому допитувати злодія. Сіренький розповів другу, що перебіг дорогу Пуголовиці, а потім – Ракші, і толу злодіїв зловили.
Тим часом міліціонер допитував Ракшу, якого вже раз зловили на крадіжці. Ракша говорив, що це Петренко його намовив на крадіжку риби. Почали допит Хоми, який назвався Петренком Сидором Петровичем. Він сказав, що сам підбив Ракшу на злочин. А його підбив шофер Веремієнко. Привели Веремієнка. Хлопець запитав Хому: "Скажи, а тебе били коли-небудь коропом по пиці?". Всі зареготали, а Пуголовиця буряково почервонів. Всі вже знали, що саме Веремієнко "здав" злочинців.
Тут Пуголовиця почав говорити, що лаборантка заставляла його носити їй коропів зверх того, що потрібно було для аналізів. Міліціонер наказав викликати лаборантку. Вона з'явилася бліда, злякана, захекавшись. Коли їй прочитали свідчення Петренка, вона мало не знепритомніла і сказала, що він сам приносив рибу. Коли Хома сказав, що ховав у її холодильнику великого коропа, лаборантка впала непритомна. Лаборантку привели до свідомості, заспокоїли і відпустили, бо за неї ручався директор.
З усього цього Лапченко зрозумів, що Веремієнко про все вчасно розповів директорові, і після того за злодієм стежили. Грабіжників схопили в той момент, коли вони витягли волок, повний риби.
Та раптом принесли ще й конверт, який Лапченко кинув у скриньку. Чомусь конверт був жовтого кольору. Тепер кіт пригадав, що за дзеркалом було два конверти – синій, якого добре було видно, і жовтий – засунутий за дзеркало далі. Ракшу знову допитали. Він розповів про Пуголовицю-Петренка. Тоді допитали Пуголовицю, який не признавався про справжнє прізвище. Обох злочинців під вартою повезли з висілка.
Лаборантка старанно виконувала свої службові обов'язки. Лапченко частенько навідувався до лабораторії і, з'ївши шматок курятини чи котлету (Аделаїда Семенівна тепер навідріз відмовилась їсти рибу), співав їй свою улюблену пісеньку.
Більшість коропів у проточній воді одужали. А Лапченко якось вночі виявив втечу раків, що поспішали у степ. Кіт сповістив Аделаїду про втечу невдячних істот. Втікачів переловили і пустили в інший ставок, а котові так дякували, що трохи не задушили.
Минав день за днем, скінчилось літо, і настала осінь. Восени розвантажили канал і виявилось, що половина хворих коропів вижила, видужала, і тепер буде аж 500 000 коропів, які вже не бояться краснухи. А навесні ж їх хотіли знищити.
В той день, коли закінчили спускання води, до Лапченка прибіг схвильований Сіренький. Він розповів, що відбувся суд над Ракшею і Пуголовицею. У Пуголовиці знайшли сорок ощадних книжок на два мільйони карбованців! (На старі гроші, звичайно.) А ще Грей сказав, що від сьогодні він знову Сіренький.
Веселий Лапченко подався на ставки. Тут уже вибирали з волока рибу, і він здивувався, побачивши червоних карасів. Їх ніхто не розводив, вони залишились з річки, що текла по цій долині до того, як тут побудували ставки. Карасі нагадали котові Письменника, який першим заронив у нього любов до риби. Раптом загула машина… професора! Але першим з машини вийшов не професор, а... Письменник! "Здрастуйте!" – крикнув Лапченко. "Дрл-л-лястуйте!" – перекривив він кота, та Лапченко не образився і міцно притулився йому до грудей.
Цілий тиждень Письменник знайомився з людьми, дивився, як працюють рибалки, оглядав ставки і ласував коропами. Кіт допомагав йому. Нарешті настав час від'їзду. І Лапченко поїхав з Письменником. Дружина Письменника зустріла кота без особливого захоплення. Лапченко прожив, байдикуючи, тиждень і відчув докори сумління. Ні, дармоїдом він не міг бути! І тоді вирішив сісти, як кажуть письменники, за стіл (для кота це означало залізти під стіл) і описати свої пригоди.
Скорочений переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.