Дарія Олександрівна, чуючи такі розмови, терпла від страху за свою дитину. Скоріш би додому!
А пасажири розмовляли далі. Хтось говорив: "Хто зоставсь, того за дрібничку судять і — в Сибір, в снігу домучити". Інший додає: "Бо це домовлено: вигубити найбільше; дано такий розказ. Викидають людей з хат, в ліси, щоб там мерли. Багато з нашого села там опинилось. Викопували ямки під кущами і тулилися. Або зведуть верхи ліщини докупи і позав'язують, як курінь, і так живуть. На полі вигрібають мерзлу картоплю — торішню, і ще не вмирають. Тоді партійці, а з ними червоні картузи, ловлять людей і приводятьу сільраду, допитуються: "Чому ти не вмер?" Бо їм того треба, щоб люди пропадали: такий план їм дано через Москву, і далі, з сірчаного гнізда, що не при сонці називається".
Дарія Олександрівна не пам'ятає, як доїхала до своєї станції. Шлях до села здавався нескінченним. Ось і хата. Але сина тут немає і не було. Знеможена мати впала і заснула сном гірким, як болість. Вранці прибрала рідні могилки, спекла корж. Виглядала сина, а його все не було. Лихоманка тривоги охопила жінку. Вона написала записку Андрієві, поклала під подушку шматочок хліба, взяла Оленчин зошит і поїхала на розшуки.
Село — як вовчі нетрі — розруйноване, спустошене, заросле і мовчазне.
26
Хлопець розгубився, коли течія внесла його у вагон самого. Кликав маму, але його голос губився, неможливо пробитися й до дверей. Коли поїзд рушив, обдивився — матері не було. Поплакав у кутку, а потім заснув. Прокинувся пізно і вискочив з вагона, знаючи, що уві сні пропустив багато станцій. Причепився на товарний поїзд і зійшов на станції, схожій на Кленоточівську. Пішов до села. Але село було мертве. Здибав якогось діда. Той сказав хлопцеві, щоб не ходив тут: піймають і зварять.
Андрійко побіг на станцію. Причепився на поїзд, що йшов на підйом. На вузловій станції його зігнали. Тоді він, як і інші хлопці, почепився "під
пасажирським вагоном за залізяччя і помандрував. їхав, поки страшенно схотілося їсти. Встав у невеликому місті і пішов на розшуки. Знайшов лушпайки з яблука, потім рештки печива в коробці і підкріпився. Хотів їхати далі. Побачив товарні вагони, намірився вскочити в один, коли сторожа відвернеться. Але з жахом побачив, що там повно мертвих. І почув, як начальник розпорядився скинути все це в шурх, а зверху — нафту і дрова, щоб усі згоріли й не залишилося слідів.
Андрій похолов — і він би згорів, коли б учепився. Хтось викинув із вікна пасажирського поїзда пакунок з об'їдками. Хлопчик схопив усе це й жадібно з'їв. Далі знову мандрував під вагоном. Прокинувся від гамору — ганяли "зайців". Старші подорожні говорили, що тут кордон з Росією і гірко зауважували: "То не чути було, коли наше добро через нього тягли, а тепер об'явився". "Вартові загнали збір в товарові вагони і весь потяг, складений з них, пішов назад від замкнутого кордону. Назустріч, до кордону, вільно бігли з України без числа ешелони, навантажені збіжжям, городиною, м'ясом і всім, всім, що дає на землі невсипуща праця людей. Але їх самих, примерлих від голоднечі, після того, як виробили багатство для сусіда, гнано з пекельною лайкою геть: пропадати в розграбованих руїнах".
Біля Андрія сидів довговидий сивий чоловік зі смутними очима. Він розпитав хлопця, хто той: куди їде. Порадив їхати з ним у Білорусь — там люди значно добріші, і робота є, гілки тягати. Адже ж і дорогу вже згубив, три дні блукає. Та й матері може підсобити, як заробить хліба. Андрій дуже скучав за мамою, але мрія порадувати її заробленим хлібом перемогла. Він обернувся в родича дроворуба Никифора Петровича. Дядько дав хлопцеві поїсти і розповів про свою попередню подорож до столиці на півночі, де повно всякого награбованого селянського добра. Потім сказав, що тепер вони поїдуть у Білорусь: там хороші люди, зберегли правду і по-сусідському помагають.
Коли дізнався, що малий з Кленоточі, зрадів. Йому треба було передати в село вістку про пічників Бережанів — обоє померли. Жінка — від хвороби, а чоловік — упав з висоти на роботі.
Андрієві було жалко добрих людей, од яких завжди віяло спокоєм.
Ось прибули до станції, оточеної лісками. Усіх взяли на роботу, поселили в бараках. Підлітки тягали гілля від досвіту до смерку. Люди голодні і втомлені. Платня за каторжну роботу мала, бо й тут верховодить моско-вин. Якби не давали супу — не вижили б.
Коли дядько Никифор і Андрій поверталися з села, де купили поживи до лісного супу, якийсь шофер підвіз їх. У селі гарно нагодували і відмовилися брати гроші, а городину продали дуже дешево. Дядько сказав: "Дивись, народ великий, коли в нього душа велика і серце добре".
Спочатку Андрієві в таборі було цікаво, а потім занудьгував, бо все — мати перед очима. Може, вона там самітня помирає. І вирішив їхати додому. Никифоров сумно сказав, що не хотів би хлопця відпускати, але раз той так хоче...Дав гроші, торбинку з харчами і листок із накресленою дорогою.
27
Зароблені і подаровані гроші Андрійко беріг для мами на комерційний хліб, сам їхав "зайцем". На одному вокзалі, де поїзд став надовго, хлопець пішов пошукати чогось їстівного. Побачив недалеко схили і нірки ховрахів. Вирішив спробувати щастя. Довго робив приладдя, довго заливав нірку водою з калюжі, поки нарешті не поцілив ломакою звірка, що вискочив.
Долаючи огиду до самого себе, обробив ховрашка, став підсмажувати його на багатті. Коли їв, відчув чийсь погляд. Якась жінка стояла і просто дивилася, як він їв. Андрій забрав їжу і пішов. Потім йому зробилося не по собі, він повернувся, відділив частину м'яса, віддав жінці.
Дорогу додому за допомогою креслення знайшов легко. Але вдома мами не було — лише записка. Хлопчик поклав хліб під мамину подушку і пішов на подвір'я. Могилки і все скрізь заросло бур'яном. Людей майже немає. Андрій пішов до сільради — може, зустріне когось із знайомих. Але всюди пусто. Біля дитячого будинку — живі скелетики ступають. Виніс скибочку хліба жінці, що їла кропиву з дитиною на вулиці, але та вже десь ділась.
Дарія Олександрівна вернулась на станцію, де загубила сина, і вже не могла звідти відійти, все ждала. Потім подумала поїхати додому, але злякалася думки, що розминеться з дитиною. її мучили то напади страху, то коротке безпам'ятство. Розгублена думками, не встереглася: її схоплено і вивезено в степ, добре, хоч недалеко, верст за двадцять. Ледве—ледве добрела з іншими до станції, живлячись то корінцями, то перемерзлими торішніми бурячками чи дрібними соняшниками. Вийняла Оленчин зошит, облила слізьми і поспішила до поїзда.
Люди з вагонів бачили, як висока худа жінка йшла і раптом упала. Пасажири підбігли, побризкали водою, хтось поклав скибочку хліба. Знайшовся і лікар. Попробував пульс і сказав, що вона помирає від надмірного виснаження. Всі постояли мовчки, знявши капелюхи. Тільки один подорожній з викривленими і брезкливими губами сказав: "Чорт з нею, такі, як вона, не хочуть робити!" На нього так похмуро подивилися, що він відметнувся від натовпу, погано лаючись.
Звернули увагу, що в руці у жінки якийсь зошит, взяли, прочитали: "Зошит учениці... Олени Катранник". Той чоловік, що дав хліб, сказав: "Найдорожча річ була в матері від покійної доні, мабуть, остання, вся оплакана: з нею і смерть..."
28
Повертаючись через бур'янисті садиби, Андрій збирав по садках кісточки, розбивав їх і живився зернятами.
Біля садиби помітив лист. Адреса, як у них, лише прізвище інше — Кантарик. Це — старим коло перехрестя. Вирішив однести. По дорозі побачив бородатого чоловіка з торбою, який ніяк не міг хвіртку відчинити — руки не слухалися. Це був Петрун, батько покійного шкільного товариша Дмитрика. Андрійко допоміг дядькові дійти до хати. Вийшла жінка, зраділа, а чоловік каже, що охляв зовсім, пропадає без хліба. Дав гроші і попросив дружину піти щось знайти їстівне. Та попросила хлопчика посидіти поки що біля недужого. Жінки довго не було, потім повернулася, але без хліба, а з пляшкою горілки — нічого іншоге купити немає. Петрун став докоряти — йому не горілка потрібна, а хліб, бо помре. Тоді Андрій вирішив принести голодному хліб. Коли дядько побачив його — аж затрусився. Сказав, що це його врятує і що він колись віддячить хлопцеві.
Андрій поніс листа Кантарикам, але ті тільки—но померли обоє. Хлопець злякався і втік. З того часу боявся підходити до чужих дверей, здичавів зовсім.
Ходив завжди насторожений. Випивав колосся, що вже почало наливатися. Помічав кожну зернинку, кожну кісточку чи торішній бурячок. Не хотів нікуди йти із села, чекав маму, а вона все не йшла.
Коли зерно почало дозрівати, шукачів ставало все більше, а напади сторожі — все лютіші. Спійманим давали десять років таборів. Все частіше хлопець бачить у полі покійників. Він уже змирився з пусткою. Одного разу його побачила тітка Петруниха і покликала до себе. Андрійко дивився недовірливо й розмовляти вже одвик. Жінка дала дитині маленький хлібець. Андрій вимовив "спасибі" і побіг у найдальший закуток їсти. Тепер він знав, що ще є у світі хтось, хто був би до нього добрий. Став спостерігати за хатою Петрунів. Недужий господар ледве молотив снопи, що були, як віник.
Урожай 1933 року видався невиданий: ніби казковий. Важкі колоски ждали женців. Але їх не було, бо народ повимирав. Не допомогли і прислані із заводів та фабрик. Так і догнивав урожай на пні аж до Різдва. Ті хлібороби, що хотіли підживитися сирим зерном на полі, помирали на місці у страшних муках — шлунки не витримували. Схована трупарня ставала дедалі жахливішою; тліла з нестерпною сморідністю.
Коли розгорнулися жнива, то всіх, хто міг косити або в'язати, наймали на роботу. Ходив і дядько Петрун. А для хлопця настала грізніша пора, бо скрізь стояли наглядачі.
Якось вранці Андрій прокинувся від того, що хтось стукав у шибку. Це тітка Петруниха кликала його йти на роботу — дістане хліба. Сусіди запропонували хлопцеві перебратися жити до них. їхній син помер, і не вистачає однієї душі в хаті. Андрій пообіцяв перейти, але спочатку поїде шукати маму.
Першими днями немічні хлібороби ледве здужали працювати. Потім, підгодовані юшкою і кашею, віджили. Хоч робота не пригнічувала тяжкістю, так мучив жах.