Біль ставав усе дошкульнішим.
Коли німців поблизу не було видно, пораненого капітана винесли з бліндажа. Політрук лежав недалеко мертвий. Капітан витяг свої документи і попросив передати комбатові. Потім наказав хлопцям, що залишилися йти за ворогом. Свою зброю він теж віддав хлопцям, а собі лишив один набій. Один і той же страшний здогад пронизав усіх. Побачивши, що в Толі поранена рука, капітан наказав Вано Баташвілі, якого призначив старшим, підв'язати йому руку до шиї. Потім капітан дав Толі гранату. Хлопець притиснув дужку до ребристого боку гранати, і командир роти висмикнув запобіжник і закинув його у траву… Досі Толя лише вдавав, що стискає гранату. Тепер же стиснув її так, що аж хрумкнуло в пальцях. Він боявся, що от–от пролунає вибух. Командир наказав йти. Вано сказав: "Товаришу капітан, ми вас понесемо". Та той знову сказав йти, і коли хлопці трохи відійшли, позаду ляснув постріл.
За спиною лишилося село, а попереду слалась пшениця. Десь попереду був порятунок − їхні війська.
* * *
Сонце палило немилосердно, йти пшеницею було дуже важко. Мучила спрага. А Толю, як і його пораненого товариша, до того ж іще палило вогнем. Через деякий час, коли бачили німців, падали в пшеницю і прислухалися, бо годі було щось угледіти. Врешті хлопці зовсім вибилися із сил. Вано говорив, що вдень їм звідси не вибратися.
Несподівано появився ворожий літак. Це був винищувач. Вано, нап'явши шолом на голову, метнувся убік, а слідом за ним побігли всі решта. Літак заходив по колу. Хлопці бігли і падали, бігли і падали, ковтаючи гаряче повітря, і все йшло обертом, і серце, здавалося, ось-ось розлетиться на шмаття. Врешті хлопці впали у пшеницю і більше не могли бігти. Літак падав прямо на Толю, а по обидва боки націленого носа, на крилах, танцювали гострі вогняні язички…
Та хлопцеві таки вдалося вижити. Коли літак полетів, він звівся. Спершу побачив мертвого Вано. Другий товариш лежав трохи далі. Толя обернувся і пішов. Куди − не знав і сам. Скинув шолом, йому було байдуже, побачать його німці чи ні, уб'ють зараз чи трохи пізніше. Він волікся й волікся, а полю не було кінця-краю.
* * *
Ввечері не хотілося вже навіть пити. Натомість хотілося спати. Але Толя не смів навіть заснути, бо у лівій долоні ворушилася граната. Іноді було бажання розмахнутися і пожбурити гранату подалі од себе. Хай летить, хай вибухає, але щось було сильніше од того бажання, і Толя уже знав, що нестиме її до кінця.
Тієї ночі Толя не знав, скільки пройшов. Він не дозволяв собі зупинитися, присісти хоча б на хвилину. А на світанку сталося чудо: пшениця скінчилася, попереду зеленіла конюшина. Хлопець упав на коліна, занурився обличчям, і на нього враз бризнуло вологою. Він повзав і повзав, купаючи обличчя в росі, хапав її, спивав, злизував, полоскав потріскані губи, поки весь став мокрий як хлющ. Підвівшись, він побачив солдатів. То були свої. Толя назвав свою частину. Почувши назву: "Садківці", військові заворушилися, загомоніли. Толі наказали кинути гранату, потім його мали відвести у санбат, але він сказав, що граната без запобіжника. Якийсь лейтенант відвів Толю до балки і наказав кинути гранату туди. Та хлопець не міг розвести пальців. Тоді лейтенант став сам розгинати його пальці. Один по одному, аж поки вивільнив гранату. Розмахнувся, пожбурив, упав. Толя не впав на землю, і аж коли граната вибухнула, а лейтенант почав його сварити, ноги підкосилися і він сів прямо на землю. Тремтів усім тілом і плакав. І то були Толині перші й останні за всю війну сльози.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу