У розпачі вона сказала, що коли він хоче тіла її, то хай бере і дасть їй спокій. Завадська почала нестримно ридати. Великий жаль полонив Орловця, він гладив її волосся і просив не плакати…
Такий мир запав йому після того, що інколи здавалося – не з ним все це діялось... Як раніше, приходив він вечорами до неї, для нього стояла карафка – маленький знак великої зміни. Цідив чарку за чаркою, посміхався лагідно і ласкаво до Завадської. Коли лишалися вдвох, теж говорили мало, як люди, що добре одне одного розуміють або ж ніколи зрозуміти не можуть... І ще була зміна – не приходив Звірятин. Вона говорила: "Непотрібний він мені більше".
На роботі, коли Звірятин почав казати Орловцю: "А я, вельмишановний, похвалитись вам хочу... Перегони наші..." – не дав йому скінчити фразу Іван Семенович: "От що, інженере Звірятин, умовимось раз назавжди: тільки про справи говоримо. Зрозуміли?" І так сказав це – немов стер усмішку Звірятину; подививсь на Івана Семеновича вражено і злиняв.
Все це засмутило трохи Івана Семеновича. Чому безсилий тепер проти нього цей щасливий його переможець, чи не тому, що знає тепер Іван Семенович – ні він, ні Звірятин... Третій переміг їх – далекий. Та й не тільки Іван Семенович цього певен, інші теж помічають – нудиться тут Завадська, думками – далеко. "Тільки ви й залишилися, Орлику, – пожурилась вона, як гуляли удвох надвечірніми безлюдними вулицями. – Не зуміли піти..." Завадська говорила, що скоро поїде на Урал до Сквирського. Наступного дня вона сказала, що кохає Сквирського. Орловець спитав, за що ж вона його кохає. "Орлику! Дурню! Та хто ж це знає?" – відповіла жінка. Того вечора пішов він від неї раніш, як звичайно. Прощаючись, спробувала перехопити погляд його: "Ну, а ви, Орлику? Скажіть же мені про себе..." Він мовчав. Нахилився і, взявши руку її, припав до неї ніжним і нечутним цілунком.
XXIII
Довго тягнувся сірий зимовий день, але ввечері скінчилися хмари і показалася блакить. На вулицях міста Іван Семенович почував себе млявим і тихим, таким не підхожим до всіх, самотнім... Назустріч йому йшов Сичов, Іван Семенович гукнув на нього і став йому на дорозі. Сичов сказав, що вони незнайомі, а Орловець почав йому пригадувати пивничку "Mon геро" і біографію, яку він розповідав. "Біографію? – майнув Сичов поглядом уздовж вулиці. – Котру саме?" І посміхнувся поважно: "У кожного їх дві найменше. Одна – для всіх, друга – для самого себе". Сичов вдав, що про ніяку любов не розповідав, і пішов собі далі. Орловець гукнув його і чомусь віддав усю свою чималу зарплатню. Сичов взяв і пішов, аж тоді Іван Семенович згадав, що не лишив собі й копійки: не буде чим за схов одягу в театрі заплатити.
У театрі Мюфке позичив грошей Орловцю і провів його до переодягальні Завадської, яка того вечора давала останні гастролі. На цю подію зійшлося усе місто, Орловець бачив Писаренка, Скорика, Звірятина, Трьохсвятського...
Завадська зустріла Орловця своїм звичним "Орлику!". Іван Семенович побачив, яка вона справді... прекрасна. Жінка говорила, що після цього останнього виступу поїде до Сквирського, а там зрозуміє, чи змогла б кинути музику, дізнається, що для неї дорожче... Завадська сказала, що щаслива. Вона пішла за шовкову завісу закінчувати грим і хотіла продовжити розмову з Орловцем. Але йому чомусь стало нудно, він неуважно слухав її. Чого він тут, в прибиральні цієї співачки? Що йому до її перемог і успіхів? Він тихенько відчинив двері і пішов геть. У фойє він зустрів Писаренка, який повідомив, що остаточно ухвалено дати Івану Семеновичу довгочасну відпустку... "Ну, а недуга як твоя? Не лікуєшся, мабуть? Змарнів..." – спитав Писаренко. "Недуга моя кінчилась", – сказав Орловець і пішов до свого місця в четвертім ряді. Сівши, заплющився і згадав перший раз, коли побачив Завадську. Пригадував все, що сталося з ним після того, аж доки розплющився. "Я це бачив уже", – нудно промовив Іван Семенович і, вставши, попростував до дверей. Черевики йому тихо рипіли.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу