Та так, що зв’язався із бакшишниками. Довелося йому збирати речі — немає чого соромити моральний облік радянського металурга. А через кілька днів ввели в роботу нову піч. Основу поставлено, процес пішов. Інколи доводилося по 18 годин біля печі стояли. Та й шанували в Індії радянських металургів, бо ті усе робили. Немає кастовості, як щось треба, то й сам візьме.
А потім сталася із Іваном пригода, що наробила переполоху. Одного вихідного виїхали компанією за місто. Весело посиділи і, розуміється, випили теж. Проте Іван п’яним не був. От просто в голову ніби стукло щось: став на березі величезного озера, а той бік Дніпрову кручу нагадує. Кинувся вплав туди, ніби щось підштовхує.
Проплив уже більшу половину, коли впали сутінки — думав уже, що там і втоне, але якось доплив. Став на березі в одних плавках. Темно, хащі густі, а під ногами гадюки шумлять. А тут баче — вогник в далині. Та й давай через зарості пробиратися. Вибрів Іван до вогню, а це рибалки із місцевих племен. Глянули на нього із таким співчуттям, з бажанням допомогти, що Іван аж здивувався. І хоч був голий, лементував на чужій для чоловіків мові, але ті таки зрозуміли Баглая. Показали жестами, що вночі рушати не можна. Посадили до себе у коло, вийшло так, що опинився він поруч з їхнім ватагом — на почесному місці. І спати рибалки його теж із собою поклали. Та який тут сон.
"…терзали мене в ту безсонну тривожну ніч думки про наших, про учасників гуляння, бо стільки ж завдав я їм клопоту, прикрощів і тривог. НП!* Пропала людина! Зник один з металургів! Втопився, чи заблукався, чи де він щез? Але нема! Та про таку подію негайно мусять сповіщати посольство! За цей випадок не одного там спитають, комусь припечуть так, що аж в Союзі оглянеться! Каятьба мене мучила, терзала совість перед товаришами. Хвилинний настрій наліг, щось тобі намарилось, вдарило в прихмелену твою голову, і ти, ні про кого не подумавши, пустився, як хлопчак, навмання на оте міражне, синювате… Серйозний чоловік, а піддався бісові безконтрольності, в безвість якусь потягло, на волю стихії…"
Ніч була довга, аж зрадів, коли сонце зійшло. Рибалки разом з Іваном покинули курінь, повели його кудись в обхід озера. Перейшли через якісь протоки та потічки, аж поки зустрів Іван своїх. А тут уже хто радий, бо товариша знайшли, а хто сумний, бо зіпсував Баглай їм усі вихідні Та ще давай кричати металургу, що для чогось він аж до племен забрів.
Після того хотіли Баглая, як і Таруту, відправити в Союз, проте на зборах товариші за нього заступилися — залишився Іван на підмозі братньому народу. "Думаючи про нічну свою пригоду, зрозумів я одне: не можна будувати життя на підозрах та недовірі, не можна жити на догмах ненависті. Живе в людях щось вище за це — потреба єдності, підтримки, братерства."
Розділ ХХV
Посеред річки плине човник, а в ньому — сидяча постать: дід Нечуйвітер свої ятері стереже. По документах все ще Лобода Ізот, а тут усі його звуть Нечуйвітром: і в пансіонаті пенсіонери, і браконьєри. Він — громадський доглядач Скарбного. Старий не має страху ні перед ким: сам налітає на "веселі компанії", і вони змушені під його натиском відступати.
Дід має звичку вставати із самого ранку, коли найкраще збирати зілля й корінці. В Будинку металургів Нечуйвітер не одномухворому допоміг. Сидить собі старий, ніби спить, проте у голові його думки так і сновигають. "Молодим себе бачить, парубком буйночубим на бронепоїзді у степах. На одному з тих червоних пролетарських бронепоїздів, що завод сам собі викував… Ганявся за тими, що серед них і Катратий Ягор гасав на тачанці, — аж потім, пізніше, домна їх обох помирила… Друзяка Ягор і тепер Нечуйвітра не забув, днями провідав; посиділи разом у скарбнянському курені, погомоніли про давнє…"
Повертався думками і до свого сина. Все думав, як у такого трудяги як він виріс браконьєр. Все б старе понищив, лише б прорватися вперед. І все ж хотів би бачити Володьку. "…і враз вогняним списом пронизало йому груди, все небо спалахнуло криваво, і в подиві страшного болю старий відчув, як важко поринає у якийсь червоний в'язкий туман…"
І понесла човен течія вільно. Аж уранці дніпровсі рибалки випадково натрапили на цюшлюпку, що несламертвого свого господаря. Сповістили про скорботу і цілим заводом ховали Ізота Івановича Лободу, навіть назвали на його честь заводський профілакторій.
Розділ ХХVΙ
Ця компанія була із тих, що виходила із ресторану останніми. Таратута гуляв із рижоволосою Жанночкою — жінкою нахабною, першою дружиною Лободи, що все про любов розпитувала у молоденького Вітька — підлітка, що плентався за компанією. Друга жінка — такаж струнка, але темноволоса — розмірковувала куди ж піти. Найкраща думка — до Дніпра. Купатися.
Побрели вниз проспектом. Позаду пленталася ще якась компанія, що голосно відзначала струнконогість Жанни і Ери. Їх швидко заткнули. "У нас сьогодні свято. Відзначаємо двомісячний ювілей повернення одного з нас звідти, де дюдя. Де під носом у таких шмаркачів, як ви, замерзає. Отже, не псуйте нам цієї шикарної неонової ночі. Радимо зберігати дистанцію." Напевно "товариші" упізнали знаменитого Обруча, що справді нещодавно повернувся із колимських країв.
Коло вітрини гастроному до них ув’язався іще один кадр. Незнайомий, проте із зім’ятою купкою грошей, вже добре п’яний чоловік цікавився, де ж можна випити ще? У розмові згадав і про те, що працює реставратором-верхолазом. І хоч був настільки п’яним, що плів дурню, жмуток грошей привлік Таратуту, тому він згадав про ресторанчик на вокзалі, вякому вони могли б випити.
"Проте до ресторану не дійшли. На привокзальнім майдані увагу Жанни привернула нова-новісінька "Волга" вишневого кольору, антена стирчала нікельована, — Жанна, ради розваги, бренькнула по ній. В машині нікого. Таратура товстим пальцем з каблучкою натиснув кнопку дверцят, і вони легко, мовби самі собою, відчинились. Ключик стирчав на місці, радіо тихенько гомоніло, господар, схоже, лиш на хвилину залишив свій лімузин, побіг на перон, либонь, когось зустрічати"
Швидко всілися, лише Вітя не сідав. Подався від проблем подалі. А "Волгу" в ту ніч бачили у робітничих передмістях, де вона витворяла різні кульбіти. Врешті верхолаз подав ідею їхати до собору. Пропозиція усім сподобалася і машина рвонула вперед. Пововтузившись трохи із замком компанія швидко зайшла в собор. "Обруч ввімкнув свій транзистор і вперше за всю історію храму під високим склепінням його дико ударив джаз." Ніби хвилею усіх підхопило і вони затряслися у твісті.
А Єлька із Миколою того вечора допізна блукали коло Радути. Так і опинилися біля собору, де почули дику музику. "Мигцем змайнула Миколі давно чута зачіплянська історія про те, як професор Яворницький вигнав махновців із собору; це ще більш піддало йому духу, навіть не встиг подумати про можливі наслідки, тільки встиг кинути Єльці: "Зажди", — а сам уже в три скоки рвонувся в розчахнуті двері, в оту круговерть дикого, гидкого, цинічного, що опоганювало йому душу, прекрасну поему його життя…"
Почувся крик у соборі, грубі образи. Тоді із будівлі одна за одною стали вилітати патлаті постаті. Микола уже стояв на порозі, коли біля нього змигнув ніж. Хлопець впав на підлогу, а Єлька, кинувшись до нього, чула лише як кров витікала із відкритих ран. Єлька закричала так, що підняла на ноги усю Зачіплянку. Люди позбігалися, стали ловити по кущах компанію, яка не встигла від’їхати. "Відправивши Миколу з каретою "швидкої допомоги", зачіплянці все ще не розходились: наглядаючи затриманих, сердитим юрмиськом темніли коло собору; потім зосталась тільки варта із добровольців, котрі, ждучи приїзду міліції, розташувались попід собором, облягли його, ніби надовго. Курили, мовчали. Тільки вчитель Хома Романович кинув у бік затриманих: "Оце ті, що без соборів у душі… А він, як той біблейський юнак, що вигнав сквернителів з храму."
Жде Зачіплянка свого Баглая. Жде матір’ю, що сумно збирає вишні у саду. Жде галасливою дітворою, яка носить своєму кумиру передачі. І жде чорнявою Єлькою, яка щодня чекає поки Микола вигляне із вікна та усміхнеться їй. Слабкий та знекровлений, проте її Микола.
А собор мовчить. Навкруги вирують пристрасті, а він стоїть. Думає свою одвічну думу.