Один з бійців, рядовий Ягідка, усі вісімнадцять років свого життя витратив на найми. Почуваючи себе відповідальним за долі ввірених йому людей, Черниш намагався підняти дух кожного окремого воїна. Він наголошував на необхідності збереження фронтової дружби. Наприклад, Ягідка вважав себе самотнім і нікому не потрібним. Черниш розвіяв його песимістичний настрій, довівши значущість кожної людини не тільки на війні.
IX—X
У Воронцова з Самієвим тривала коротка суперечка щодо того, де мають знаходитись прапороносці. Самієв доводив, що без прапора немає полку, тому прапороносців слід поберегти. Воронцов же хотів переправити їх першими, щоб підтримати дух солдатів підчас наступу.
Бійці одержували останні вказівки щодо бою. На переправі найголовнішими знаряддями будуть не кулемети, а весла, хоча передбачалася зустріч з ворожими танками.
Аж ось надійшов наказ виступати в бій за Мораву.
Десанти швидко кинулися у човни. Вони досить уміло орудували веслами, але вороги почали обстрілювати їх із мінометів та гармат. Люди опинились у воді. Черниш наказав їм хапатись за його човен. Він плив повільніше, щоб солдати могли врятуватись. Аж ось після вибуху човен пішов на дно. На щастя, всі бійці виринули — берег був близько. Черниш подивився на своїх новачків як на рідних — зрадів, що всі живі.
XI—XIV
Хаєцький не міг чекати. На його підводах були боєприпаси, а за Мора-вою кипів бій.
Начальник переправи їх не пропустив. Треба було шукати інший міст. Хома хитрощами іншим шляхом переправив підводи.
Довелось довго шукати свою роту. Коли дісталися до місця призначення, дізналися, що Івана Антоновича вже вбито, доповідати треба Чер-нишеві.
Бій був такий запеклий, що Маковей не міг вискочити зі своєї ями, щоб полагодити розірваний зв'язок.
Поранені кликали на допомогу, боячись, що їх залишать. Майор Во-ронцов заспокоював їх, хоча полк повинен рухатись тільки вперед.
Командири і рядові бійці розуміли, що для багатьох із них це буде останній рубіж. Підкріплення не було. Можна було зайняти оборону в лісі ліворуч, але тоді б оголився увесь правий фланг. У той момент, коли було особливо важко, Воронцов викликав прапороносців. Самієв спочатку розлютився, але потім виструнчився і віддав честь прапорові. Цей прапор відразу підняв дух бійців у полку.
Фашисти пішли у наступ танками. Підкріплення нашим військам не надходило. Аж ось нарешті прибіг солдат і повідомив, що прийшла підтримка — винищувальний протитанковий артилерійський полк. Воїни піднялися в атаку...
XV
Смерть Івана Антоновича приголомшила бійців. Завжди розсудливий, він користувався особливою повагою. Нікому не спадало навіть на думку, що Кармазін може загинути. Коли його не стало, бійці почали звертатись зі своїми проблемами до Черниша. Євген за короткий строк завоював довіру і повагу у своїх товаришів.
Незабаром прийшов і наказ на призначення Черниша командиром роти.
Минуло кілька днів. Наші війська увійшли на територію Австрії. Атаки стали короткими і, більшою мірою, нічними. Бункери, в яких колись розливалось вино, стали схованками для фашистів. Здавалось, що все навколо дихало війною.
XVI—XVII
Підчас штурму великої залізничної станції Хаєцький вирішив будь-що дістатися своєї роти, а не маскуватись у вибалку. "В такі хвилини Хому нестримно тягло до своїх вогневиків. З ними на передньому краю, у самому серці бою, він відчував себе певніше й безпечніше, аніж у справді—таки безпечнім, необстрілюванім вибалку, але без них, без своїх вогневиків". Він скомандував їздовим швидко перетинати залізничну колію. Зруйноиване селище не подавало ознак життя. Хома зупинив підводи і пішов далі сам. У кінці вулички біля сараю він побачив якісь постаті, кинувся до них, а потім раптом стрибнув у воронку, зрозумівши, що то німці. Вороги вовтузились біля замка, чимось обливали дерев'яну будівлю.
Автоматна черга пронизала більшість фашистів. Інші кинулись урозтіч. Хома побіг до вже палаючого будинку, відчував, що там люди. Збивати замок довелось уламком рейки. Люди вискакували з приміщення і бігли в степ. Очі їх були скляні від жаху. Лише худеньке дівча зупинилось, зрозумівши, що це радянський солдат, і погукало всіх іншіх. Через кілька хвилин Хому обступили люди різних національностей, яким він врятував життя. Серед них були поляки, словаки, українці, росіяни, французи і один араб.
Хома показав людям звільнену територію, і вони пішли на схід. Дівчину, яка першою зупинилась, звали Зінькою, вона була з України. Всі в'язні були цивільними людьми, завезені в Німеччину на роботи. Дізнавшись про наближення наших, фашисти вирішили знищити їх. Якби Хаєцький спитав прізвище дівчини, то дізнався б, що то була єдина сестра Сагайди, яку він мріяв розшукати.
Хома вночі добрався—таки до своїх, розповів їм про злодіяння німців.
У вільні хвилини він проводив зі своїми їздовими політзаняття: знайомив з тим, що відбувалося на фронтах. Розповідав, що фашисти переодягалися в цивільний одяг, і вимагав від їздових обережності.
XVIII—XX
У Берліні над рейхстагом вже майорів червоний прапор, а тут, на кордоні Чехії і Австрії, йшли запеклі бої. Ворог перестав бути якимось великим з'єднанням, а являв собою величезні банди.
Бійці копали окопи. Під час артпідготовки Черниш готував себе до командування вогневими трьох рот. Треба випробувати новий метод швидкісної стрільби.
Євген поставив у перший взвод Сагайду, там з новачками було важче. А його обстріляний взвод передали молодому офіцерові Маркевичу.
Невдовзі від Шовкуна всі дізнались, що повернулась Ясногорська. Погляди всіх бійців звернулись до Черниша. Він почервонів і, нічого не сказавши, повів солдатів на стрільбище.
Згодом після занять командири рот відпочивали на вершині пагорба. Очі Євгена були спрямовані на дорогу — він чекав Шуру. Раптом пішов дощик, загримів перший весняний грім. Черниш згадав, як рік тому вони тамували спрагу дощовою водою, яку збирали у плащ—палатки, як ділив він її з Брянським.
Раптом Євген почув дівочий голос — Шура була вже в розташуванні його роти. Бійці погукали Черниша. Він привітався з дівчиною, зніяковів. Але поруч були дружні підбадьорливі погляди його бійців. Євген відчув, що вони розуміють його почуття і підтримують. Вся рота радіє, що між Чернишем і Шурою зароджується кохання.
Коли Шура з Шовкуном йшла приймати взвод, то увесь час згадувала своє перебування в госпіталі. Там їй не вистачало Євгенових листів. Вона сердилась, що він так рідко і лаконічно писав. А коли побачила його, то все забула. Потім Шуру здолали суперечки. У Шовкуна вона спитала, чи правильно поводилась на вогневій. Але Шовкун заспокоїв її, бо за неї і Євгена раділа вся рота.
XXI
Шура пообіцяла мінометникам прийти на вечерю. Але її довго не було, і Черниш сам пішов по неї у санітарний взвод. Дівчина з санітарами вже йшла на вогневу — там мало прийти поповнення. За ці кілька годин вона змінилась, уникала розмови з Євгеном. Здавалось, що між ними назавжди став Брянський.
XXII
На передову надходило поповнення. Танки почали тіснити підводи Хаєцького. Спочатку старшина сварився, а потім пішов знайомитись із сусідами. Розповідав танкістам про свій винятковий полк, про обдарованих командирів і бійців. Виявилось, що бригада танкістів нітрохи не гірша за полк Самієва. Вони запевнили Хому, що це останній бій. Розмова про закінчення війни заполонила думки Хаєцького. Повертаючись до своїх, він поділився новиною з Маковеєм, який у цей час мріяв про Шуру (вдень підчас відвідин їхньої роти вона привселюдно жартома розцілувала хлопця). Телефоністові було цікаво, що особливого Ясногорська знайшла в Чернишеві, обравши його після смерті Брянського. Розглядаючи лейтенанта, який заглянув у його окопчик, Маковей для себе відзначив, що Євген — найкращий з офіцерів полку.
З передової почали надходити перші поранені. Черниш дізнався від них про Шуру, турбуючись за її життя.
XXIII—XXIV
Перед боєм Хаєцький вперше в житті стояв у повний зріст, не боячись вибуху чи ворожої кулі. Від цього він зріс у власних очах.
О шостій ранку розпочався бій. Мінометною підготовкою керував Черниш, вперше було застосовано його метод швидкісної стрільби, який дав дуже хороші результати.
У цьому бою підчас форсування австрійської річки всі роди військ злагоджено виконували свої функції, підтримуючи один одного.
Черниш побачив попереду Ясногорську і пішов їй назустріч. Маковей прагнув привернути увагу дівчини до себе, та вона його не чула.
Проходячи повз убитих солдатів ворожої армії, Шура морщилась, уявляючи, що серед них є ті, хто в 1941 році розпочинав цю війну.
XXV—XXVII
Визволене чеське місто з радістю зустріло переможців. Хома жваво спілкувався з місцевим населенням.
Робітники заводу сказали, що хазяїн підприємства втік, а союзницька авіація розбомбила завод після того, як німців вже не було. Чехи вболівали за свої підприємства, бо вони мали залишитись народові.
Пообіцявши розібратись, Хома наздогнав Воронцова. Той пояснив старшині, що великим капіталістичним державам невигідно, щоб у таких країнах, як Чехія, розвивалась промисловість. Але договорити вони не встигли, бо політрука викликали в штаб.
У розмові з Козаковим Хаєцький дізнався про антифашистське повстання у Празі. Саме туди відправлявся тепер полк Самієва.
Вийшовши на шосе, бійці зрозуміли, що наші танки вже в місті, але не втрачали надії і самим стати на допомогу повстанцям. Розвідники вирвались далеко вперед. Але полк чомусь затримувався за поворотом. Це непокоїло Козакова.
"Коли б Козакова запитали, де кінчаються його суто службові, офіційні справи і де починаються особисті, то він тільки здвигнув би на це плечима. В полку для нього вже давно все стало особистим. Однополчани були йому кровною ріднею, зброя — ремеслом, прапор — родинною святинею". Тому, почувши на узліссі позад себе наростаючу стрільбу, він із розвідниками помчав назад.
Бійці стріляли в небо, обіймали один одного, над головами майорів прапор полку. Це була довгождана Перемога.
Самієв наказав припинити стрільбу, бо треба берегти патрони. Групи німецьких військ відмовились капітулювати і йшли на захід. їх треба було наздогнати. Так що зброя була ще потрібна.
Але навколо вже був мир. Чеські дівчата заквітчали Шуру вінком і стрічками.