Рев котився далеко — "десь з хряском билися вогненнозорі коханці і дивилися на них граційні самиці, чекаючи, поки проллється кров і гордий, нетерпеливий, шалений від пристрасті переможець підійде без заперечень..."
Григорій слухав цей рев, і йому самому хотілося закричати, викликаючи свою нещасливу долю до бою, і поламати їй ребра, потоптати ногами. Треба було повертатися додому. Але трапилася прикра несподіванка — Григорія вкусила гадюка, коли він босий згрібав сіно. Хлопець став рятуватися усіма відомими способами — і перев'язував ногу вище укусу, і припалював рану порохом, і ще щось робив. Та нічого не допомагало. Грицько розгубився, пропонував їхати і до знахарки, і додому, і в Іман, але його друг забороняв це робити. Нарешті через чотири дні організм сам подужав отруту.
Коли вирує кров
Хлопці надумали вже збиратися додому, як тут прибіг Заливай, а слідом за ним приїхала... Наталка. Кінь під нею був мокрий — видно, їхала без перепочинку. А сама була... спокійна, навіть байдужа, бо здалеку побачила, що хлопці живісінькі, і приховала свої справжні почуття.
Коли їхали назад, зупинилися на річці Бікіні. Десь далеко сурмив ізюбр, і луна котилася нетрями.
"Григорій сидів поруч із Наталкою. У нім вибухнуло те, що він був приспав уже. Вибухло з дикою силою, заболіло, застогнало, та він сидів і мовчав. Слухав, яку скронях товчеться кров. А Наталка байдуже, зосереджено, замріяно майструвала щось із кори".
Дівчина зробила сурму — річ з кори, почекала, коли обізветься ізюбр, і засурмила й собі, як справжній звір. Ізюбр відгукнувся і став наближатися, щораз відповідаючи гучним ревом на Наталчину артистичну провокацію. Люди завмерли. Раптом на галявину вискочив один ізюбр, а з другого боку — другий (він, очевидно, мовчки біг на виклик суперника).
"Два демони, дві сили — втілення цілого світу. Стали один проти одного, витягли вниз шиї, нагнувши голови — ріг проти рога. Копають землю, аж вона летить геть, водять боками. Чмихають. Раптом зводяться цапки і б'ють один одного ногами з ляскотом, із стогоном... Одного такого удару досить, щоб пробити людину наскрізь. Розходяться, копають землю і знов... Упираються рогами один в одного, аж лускіт іде".
Григорій не витримав, вистрілив із рушниці. Мов ударені блискавкою, ізюбри кинулись врозтіч.
Мисливці погналися за звіром, який був поранений. І знайшли його зав'язлим у болоті. Довелося застрелити ізюбра. Григорій із жалем дивився на нього і думав, що він так само загнаний і зацькований, як ця тварина.
Розділ дев'ятий Зима
Перед великим полюванням
Пішли сніги, вдарили морози, тайга вбралася в нові шати. Для мисливців розпочалася гаряча пора "білків'я" — полювання на вивірок та іншого хутряного звіра.
Григорій у мисливстві намагався забути про все — про свою дурну долю, про невідоме майбутнє. Милувався природою, звірами і часто навіть забував, що в них треба стріляти. Хлопці полювали на Бікіні. Незабаром туди прийшли й Наталка з батьком, хоч і на Голубій паді справи мисливські теж були непогані. Але дівчину тягло на Бікіні. На Голубій паді мисливці трохи пополохали вепрів, закапканили три рисі, а одну Наталка піймала живцем. Щоправда, коли рись спробувала вкусити дівчину, пес Заливай налетів і задавив її "без ніякого попереднього слідства".
Наталка дуріла там, де треба серйозності, інколи навіть псувала полювання, але нітрохи тим не журилася. Здається, вона не знала почуття страху. Боялася одного Григорія. Проте він до цього звик і радів з того, що дівчина поруч.
А одного разу трапився незвичайний випадок.
Ціною дружби. "Злодюжка"
Якось Григорій пішов білкувати з дубельтівкою (дробовиком). Зайшов далеко. Задерши голову, спостерігав, як вивірка порається з кедровою шишкою. Забув і про рушницю, згадавши пограбованого ним бурундучка.
Хотів іти додому, та раптом побачив, що на нього суне ціла череда якихось тварин. Це були дикі свині — вепри на чолі з великим і страшним вепром—сікачем. Хлопець миттю видряпався на вивернуте з корінням дерево. Григорій був погано одягнений для довгого сидіння на дереві, а вепри не поспішали, чавкотіли собі, знайшовши багато поживи.
Нарешті мисливець не витримав і вирішив вистрілити, щоб налякати звірів. Сікач оскаженів і кинувся на виворотень, збираючись його розтрощити. Та раптом сталося щось несподіване — весь табун кинувся навтьоки і зник у лісі, наче і не було його.
Григорій подумав, що це може бути лише тигр, бо знав із оповідань Грицька: цей звір "пасе" вепрів і з того живе. Хоч він і боїться людей, першим їх ніколи не зачепить, але що, коли він голодний?
Проте й сидіти на дереві — не всидиш на морозі. Григорій наважився, зліз із виворотня й пішов. Сніг, віхола — нічого не видно. Зрозумів, що заблукав. Та ще й не мав при собі ані сірників, ані зброї путньої. Ішов лише з упертості. Потім присів відпочити, пильнуючи, щоб не заснути. І... задрімав. Розбудив його чийсь дотик. Перед ним стояв Заливай і лизав у ніс.
А незабаром підійшла вся заліплена снігом Наталка і сказала ніби сердито: "Хто ж так ходить?!"
Стали йти разом — і заблукали зовсім. А сил далі йти в такій круговерті вже зовсім не було. Знайшли якусь скелю в гущині та й влаштувалися під нею в бур'яні та мохові. Притулилися спинами до пенька й дрімали сидячи.
"Тільки тут, тільки в нетрях, у цих жорстоких умовах є та справжня людська солідарність, що робить героїчні речі, як звичайні, як свій обов'язок, і ніхто ніколи не здумає назвати їх героїчними..."
Дівчина у сні, не маючи сили тримати голову, мимоволі обіперлась на Григорієві груди. І спала солодко, як дитя. А юнак сидів і боявся поворухнутися, боявся розбудити її.
Наталка щось марила у сні, посміхалася. її уста були так близько, і Григорієві хотілося поцілувати їх хоч нишком, хоч один раз. Дівчина й не почує. І він, як злодій, дослухаючись до її дихання, тихенько—тихесенько поцілував.
Наталка розплющила очі, здивувалася, потім злякалася і швидко відхилилася від нього. А тоді спалахнула, схопилася й пішла, навіть свій вінчестер забула.
Збентежений, спійманий на злочинстві, засоромлений Григорій кляв себе. Вперше побачив, скільки лиха може накоїти один поцілунок. Як же він нахабно й брутально повівся з цією гордою і чистою дівчиною! Злодюжка!
Пішов до табору і кружляв навколо нього, поки не почув дзвінкий Наталчин сміх, веселий, розкотистий. А вона дуріла, бавилася із Заливаєм. Химерна, незрозуміла дівчина!
Різдво в пралісах
Йшли додому майже без зупинок день і ніч, щоб встигнути на Різдво. Адже такого не було, щоб Сірки не зустрічали свято вдома.
Як не рахували — не встигають. Біля річки побачили нові бараки, здивувалися й збентежилися — аж куди посунули лісозаготівлі! Спинилися спочити трохи і посушитися, бо потрапили в наледь і помочили унти.
У бараках повно людей — колгоспи відбували трудобов'язок на лісорозробках. Через річку — інший барак, з репресованими. Чути, як охоронці кричать і лають жінок, що пиляють дрова. Раптом жіночий голос заспівав журливої української пісні про пропащу долю. Пісню обірвав брутальний оклик вартового.
У Григорія аж серце зайшлося від гніву та жалю. Мисливці пішли далі, а хлопця ще довго переслідували звук пилки та чайчине ячання пісні.
Доганяли свят—вечір і таки наздогнали. Прийшли саме на кутю. І невідомо, хто ж таки помилився — Сірко чи стара Сірчиха.
Вдома на них чекала гаряча лазня "по—чорному". Нащо вже Григорій був дебелий, але і він не міг витримати того, що виробляли старий Сірко із Грицьком. Вони обливалися нестерпно гарячою водою, люто періщили один одного березовими віниками, потім обливалися крижаною водою. Терли шкіру мочалками, як наждаком, а тоді ще вибігали надвір і качалися в снігу, грали в сніжки на 50—градусному морозі.
Різдво Сірки святкували так, як з діда—прадіда велося, додержуючи усіх одвічних зворушливих і поетичних народних обрядів.
Вдосвіта щось застукало у двері й попросилося колядувати.
Мати запросила до хати вирядженого віршовника. Той прочитав старовинний вірш—колядку, що Григорій ніколи такого не чув.
Колядував сам старий Сірко, бо більше ж нікому було це робити. Потім поздоровляли один одного й сідали до столу — пили, гуляли... В обід — знову. Увечері прийшли колядники — Наталка й Грицько в чудовому старовинному вбранні. Григорій приєднався до них.
Свята почалися весело. Але раптом на Григорія напосілася така чорна туга та безнадія, що він не знав, де себе подіти. Йому схотілося вийти відчайдушно назустріч своєму темному, невідомому майбутньому й позмагатися з долею.
Можливо, тому зрадів, коли Гриць почав збиратися до Хабаровська — взяла охота зробити зухвалий рейд, побавитися з небезпекою.
Розділ десятий Рейд на Хабаровськ
Третього дня після свят Гриць з Григорієм вирушили до Хабаровська — поздавати хутро, поновити контракти, набрати боєприпасів та оформити дозвіл на зброю.
Хлопці були вдягнені, як "два пишних королевичі": у гаптованих лапчатих унтах, що були своєрідним чудом мистецтва, в оздобленій мисливській "уніформі", в оленячих дохах до п'ят; на головах — козулячі папахи. "Бронзові обличчя, засмалені вітром, сліпучим сонцем і морозами, були наче вирізьблені за ідеальною моделлю мужеської краси вправним майстром з суворого металу — наснажені життям, силою. Один похмурий, а один веселий,— але обидва красені, ніби від одної мами".
Скочили на коней — і гайда. До залізниці — станції Лазо — їхали верхи. Дорогою знічев'я настріляли тетеруків та фазанів.
Неподалік від станції хлопці заїхали на заїмку до доброго батькового знайомого мандзи Кім—Гі—Суна і подарували йому всю свою здобич. Там вони відпочили, залишили коней і зброю та зайві речі і помандрували далі поїздом.
Експрес, "которий возіт дрова і лєс"
Гриць не вперше потрапив у цивілізований той світ, але почувався трохи безпорадно. Все не так, як удома, в нетрях. Тому ініціативу взяв на себе Григорій.
Пройшло кілька поїздів, але годі на них було сісти.
Нарешті надійшов знаменитий на весь Далекосхідний край "експрес". Половина вагонів була товарних, половина — поштових, але всі вони служили пасажирськими і були набиті "пасажиром до одказу". То ж Григорієві з Грицем довелося брати вагон штурмом. Вдерлися в нього, можна сказати, по головах.