Друзі говорили про хворобу Єроніма і вирішила, що вона почалася після того, як пан полюбив турецьку зброю свого дідуся Карлоса. Нимцьо, як казали на пана, часто розглядав портрет дідуся, ходив непритомно, чужі пісні співав, не чужі книжки читав, навіть до покійної жінки чужою мовою говорив…
Старі вирішили, що від такої хвороби може врятувати лише "явлена вода", бо з серця Матері Землі вона іде! Така, що сама на світ Божий з'явилась, що не пили її ні звір ні птиця, ні дівка, ні вдовиця. Якби тією водою непочатою напоїти та умити пана − минулося б лихо…
До чоловіків прибіг Самсонко, увесь мокрий. Він розповів, що робив загатки, і раптом з−під коріння дерева фонтаном потекла вода. Дві пари старечих очей обмінялись довгим поглядом. Семен швидко набрав тієї води, бо хлопчик ще не пив її, і поніс Єроніму. Після того пан став видужувати. На місці ж "явленої води" звелів викопати криницю, а над нею статую поставити: сильний муж роздирає пащу левові.
Київський люд почав ту криницю звати Самсоновою. Письменні-бо зі Св. Письма знали про богатиря Самсона, що подолав лева голими руками. Неписьменні ж гадали, що то по малому Самусеві, городникову внуку, так та криниця зветься. Він-бо її дитячими руками виграбав. Багато людей приходило напитися тієї води, і Самсонова криниця все ще стоїть у старому Києві, при "вулиці Лакерди".
ХРЕЩЕНИК ПОПА ІВАНА
Венеція. На лутки відчиненого вікна палацу сперся невисокий, але кремезний раменатий муж. Був він старшого віку, а всю його постать прикрашали незвичайної краси й великості самоцвіти. Звали його граф Карло Сен-Жермен. Monsieur Arouet прислав до графа Сен-Жермена гінця. Прохав у "великого вченого й дослідника тайн природи" того чудодійного еліксиру, що дозволяв Сен-Жерменові продовжувати собі життя "майже на два століття". Та граф знав, що його "магія" − це просто невтомна й систематична праця. Саме таким чином він навчився робити самоцвіти у лабораторії …
Граф Сен-Жермен почав згадувати своє дитинство, коли був тільки кучерявим, смуглявим хлопчиком у палаці ще не жонатого Франца Ракоці. Ще не відіслано малого Карла з Ракоцієвих маєтків до Відня, а потім − до Італії, де "всиновило" його містечко Сан-Джермано й дало йому, безбатченкові, ім'я… Хлопець бігав над Тисою, під тінню гори "Попа Івана"… А зараз він думав про те, що ж таке щастя. Хто ж може про себе сказати, що справді був щасливий у житті? І в чому вона, ця веселкова омана − щастя?..
Витяг у задумі з кишені золоту, прикрашену гемами табакерку. Це пам'ятка… ще по батькові!.. На ній майстерно вирізьблено Палас-Атене, яка вдаряє списом старця Хроноса. А він випускає з рук косу й клепсидру. "Мудрість перемагає час…"
…Спираючись на ціпок, ледве пересуває ноги молода жінка. Навколо гірська осінь, а жінка підходить до річки і народжує хлоп'ятко. Тут же стоїть гора Піп Іван, і отець Іван, який, за легендами, похований у горі, став хрещеним маленькому безбатченку. Жінка згадала, що батьки вигнали її з дому, а від її коханого пана−магната Франца залишилась їй дитина і дорогоцінне пуделко, яке подарував і наказував ніколи не продавати. Жінка обмила дитину, загорнула до м'якенької ряднинки, куди й вклала пуделко.
Подихом вітру кинуло аж на саму дитину сухий корінець, мати прив'язала до хрестика це "Дар-зілля", а потім підійшла до річки і… втопилася. Вона вже не чула біля себе людських кроків. А в річку в'їздив важкий дорожній панський коч.
Двоє гайдуків побачили небіжчицю, знайшли загорнене немовля. Старший пан у військовому однострою наказав їм відвезти дитину до найближчого села, щоб священник охрестив. Одного гайдука послано до найближчого села, другому звелено лишитись при тілі, доки не поховають. Але рука молодого старшини, що було взяв від гайдука немовлятко, намацала щось тверде. За хвилину цісареві Карлові VI, що з полювання їхав відвідати свого улюбленця, графа Франца Ракоці, який щойно повернув з Італії, подали добре знайому табакерку.
Обличчя цісаря споважніло. Рухом руки звелів подати собі немовля. З хвилину розглядав його, а потім взяв до себе. Повоз вирушив повільним кроком. Цісарева рука у білій військовій рукавиці злегка притримувала малого знайду. Із верхів'я Іванової гори лилось розтоплене сонце, вкриваючи килимом проміння дорогу "хрещеникові Попа Івана". Гайдук тим часом розглядав жінку і жалів, що вона втопилася.
…Граф ковзнув поглядом по табакерці, яка бачила його матір… Немає уже серед живих ані її, ані Франца Ракоці, ані цісаря Карла, що привіз як "чужого" й лишив у батьківському домі "свого знайду".
З дитячого віку всіма пещений "цісарів вихованець" вбачив щастя у довгому житті… Кому ж бо й всміхалося воно принадніше, як йому!.. Але ж "за щастя довгого віку" рівновага життя каже платити втратою всіх своїх близьких…
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу