Таратута після того із жінкою розсварився та й на роботі проблеми, тому він був озлоблений на всіх. Зі своїми товаришами стали вимагати пива. Іван їх і пригостив. Але ті почали нахабніти, а Баглай, який із півобороту заводиться, уже був готовий до біййки. Може тим би і закінчилося, але Вірунька швиденько поволокла свого чоловіка геть.
Спустилися алеєю вниз, вийшли до Дніпра. Не Ганг, але така ж священна для місцевих людей ріка. І всі тут Баглая упізнають, до себе припрошують гурти, що на Скарбне їдуть. Вірунька і собі думає, що непогано було б і їм спорядитися на Скарбне.
Розділ ХХΙ
Із самого ранку Єлька стояла перед заводською брамою. Здійснюючи свій давній намір, зайшла вона до заводоуправління та попросилася на роботу. На найтяжчу роботу, хоч у неї нема документів та освіти дев’ять класів. Та їй відмовили. "У нас, дівчино, двадцять п'ть тисяч робітників. І жодного щоб просто з вулиці. Щоб справа не була оформлена як належить."
Почвалала Єлька геть, аж до вокзалу, де музика чогось грала. Там на пероні повно молоді: студентів на цілину відправляють. Поїхала б і Єлька. Далеко, туди де ніхто не знає її. "Подалі від отих пащек, що десь, може, й сьогодні, ганьбитимуть Єльку перед її коханим. До пекучого сорому, до відчаю уявляла собі все, як це буде там, у Вовчугах, як розлютована бригадирша кляне її перед Миколою, ліпить на неї всяке, де крихти правди змішаються з найчорнішою брехнею, а він стоїть приголомшений, вражений, так поглумлений у своєму коханні. У плітках потоплять, у брутальнощах. Ніхто не в силі спинити потік — ні голова, ні подруги. Оганьблена, легковажна постане в його очах, найгірша в селі…"
Потім була у скверику. Присіла біля старих жінок, що внуків бавили. Побувала і біля Миколиного університету. Ще потім на проспекті посновигала. Здавалося дівчині, що всі на неї дивляться осудливо, бо тиняється вулицями, поки інші працюють. Тому стрибнула в якийсь автобус, який, як вияснилося, їхав на Скарбне.
Під обід уже бралося, коли вийшла Єлька до Будинку металургів. Там саме Ізот Лобода був. Як і кожного дня, сидів старий, все чекаючи на свого сина. Хоч і клявся, що бачити не може, але сподівався, що прийде він сюди, може із внуками. Прямувала понуро до лісу, а коли минала старого, якось випадково привіталася із металургом. А в очах таке горе глибоке, що дна не видно.
Уже минула його, коли Лобода окликнув дівчину. Спитав – відкіля й куди. "Ніякий не родич, а помітив її стан. Окликнув, розпитав лагідно. Навіть не знаючи, хто вона і чи співчуття його варта. Двоє людей, зовсім незнайомих, випадково зустрілись, і ось так… Про матір, про батька ще запитав. Де працювала. Слухав її скупі зізнання, і велика, в сивині голова його весь час зичливо покивувала, ніби приймала без осуду її життєві зриви, й помилки, і невміле каяття приймала, все далі читаючи заплутану книгу Єльчиного життя."
Почувала Єлька, як помітно тає в ній крига озлобленості проти себе і проти всіх, як поволі повертається вона до чогось людського, що було перед тим уже ніби навіки втрачене. Згодом і сама запитала старого: чого він тут? Сторожує, чи що? Ізот пояснив, що цеза дім. Тоді Єлька необачно спитала, чи немає у металурга дочки або сина. "Все обличчя старого враз зіжмакалося, перехопилося спазмами болю, він нахилився, в грудях заклекотіло, кістляві плечі затряслись у важко стримуванім риданні. Людина плаче! Старий чоловік і… сльози, великі, світлі, течуть по щоках. Це так приголомшило Єльку, що вона ладна була закричати — від нестерпності бачити це! Нічого нема страшнішого, ніж бачити стару людину в риданні."
За мить старий опанував себе. Йому, видно, ніяково було за свою слабкість, тому він знову спокійно підвівся і звелів іти Єльці заним. Повів годувати знайду.
Розділ ХХΙΙ
Один із заводів викинув у Дніпро отруйні води і риба подохла. З цього приводу приїхала відповідальна комісія, згадали про оригінальну ідею очищувачів, що її запропонували заводський механік Олекса і Микола Баглай. Того ж дня подзвонили в район, і Баглаєві передали, що його терміново викликають до міста. Добирався Микола попутками. Їхав із радісним передчуттям зустрічі із Єлькою та із Зачіплянкою. Та ще із захопленням чекав на таких же ентузіастів як він, з якими разом будуть боротися за чистоту повітря.
На Веселій дітлашня зустріла його із бурхливою радістю. Аж тут Микола згадав, що сьогодні його день народження. Він бач і забув, але мати пам’ятала: спекла пирога. Правда запросити нікого: Іван з Вірунькою і ще з компаньйонами із цеху рушили на Скарбне. І Миколу кликали, щоб доганяв їх.
Мати весела, бо сини повернулися. Аж тут Микола спитав про невісточку. "Материне обличчя похмарилось: зникла невісточка. Як поїхала тоді до міста, то й більше не поверталась." Для Миколи ця звістка вдарила, мов грім серед ясного неба. Засмучений стояв посеред двору, ледве мати його за стіл приохотила. Щипнув пирога і одразу із двору геть.
Спершу подався до Ягорової хати, хоч знав, що Єльки там немає. Потім зайшов до Олекси, проте той ще був на роботі. Опинився в Орлянченків. Ромця саме збирався до мандрів. Зіграли шахи, а тут і Олекса наглянув. Заговорили про фільтри, про те, що тепер за нимидиректори заводів будуть бігати. І хоч Ромця ставився до цього скептично, проте йому швиденько закрили рота, мовляв ти Ромцю не виступай, бо як хочеш їхати у туристичну подорож, то про секретарів не пащекуй, а то й узагалі вдома залишишся. "На Миколину досить несподівану пропозицю їхати на Скарбне Орлянченко відповів відмовою, у нього, мовляв, на сьогодні свої плани, досить меркантильні, а Олекса-механік зголосився охоче: його ж мотоциклом незабаром обоє й помчались туди…"
Розділ ХХΙΙΙ
Почалася нова смуга в житті Єльки. Старий металург — Нечуйвітер, як його називали місцеві пенсіонери — особисто відвів Єльку до директора та влаштував офіціанткою. Робота проста: вечерю роздала — і вільна. А старі люди дівчину полюбили, небайдуже розпитували і про себе розповідали.
"Єльці тут воля. Поробила своє, і хочеш — читай, хочеш — іди собі в ліс. Після невизначеності, загубленості в круговертях життя якось одразу принатурилась, відчула себе невимушене, відчула свою незайвість. У вільний час любить блукати плавнями". Чисте небо, тиша і спокій — чого ще треба людині? А кохання…. Не судилося мабуть. Мати одиначкою жила, то мабуть і на неї така доля перейшла.
"Знову і знову уява відтворює оту кучугурну фантастичну ніч — ніч ніжності і поезії… Нічого вже, мабуть, кращого не буде за ту, схожу на маревний сон, ніч із Баглаєм, ніч комишевих тіней у багряних озерах, нічого кращого за той світанок сріблистий… За ту найпоетичнішу ніч серед озер та кучугур і за той найкращий в її, Єльчиному, житті світанок — за них вона, доки й житиме, зостанеться вдячна тобі, Баглаєві. Доки житиме…"
А в суботу, колив ліс наїжджає хмара роботяг із міста, Єлька любила забитися глибоко в хащі, на відкриті дикі місця. "В'юниться стежка поміж очеретами, іде Єлька, куди сама стежка веде, — у плавневе безлюддя, у плавневу безгомінь." Вже поверталася назад, коли ген на стежці з’явилася юнацька постать.
"І це не снилося їй і не видінням було, було реальністю: наближався Микола Баглай. Впізнала його і серце завмерло, а він ішов понурий, задуманий, під ноги дививсь. А коли глянув на неї, то аж дико якось глянув, ніби не повірив своїм очам, і їй, зляканій, затерплій, стрельнула думка: був! 3 Вовчугів повернувся! І все, що там було проти неї, з собою зараз несе!.."
"Всі слова радості, щастя й привіту застряли Баглаєві в горлі, коли Єлька зовсім реально постала перед ним. Він аж зблід, а вона зашарілась. Наблизившись, навпроти нього Єлька зупинилась, хоч була якась ніби віддалена, очужіла, майже незнайома." Ще більше здивувався, коли побачив її погляд – щось іронічне, ніби дивиться на якогось незнайомця, що зараз буде в’язнути. Ніби то не його Єлька. Кинувся до неї, став питати чого ж тут, чого втекла із Зачіплянки? А Єлька заговорила. Страшними та вульгарними словами, про якийсь комбікорм, про потоптанку… Але Баглай її зупинив, бо вона ж навмисне себе оговорює. Сказав, що знає її краще, ніж вона сама.
А коли Єлька спитала, чи був він у Вовчугах, то хлопець відпові, що чув про Єльку, про її життя. Розважливе, добре слово про неї чув. Погляд її знову став глибоким. Микола дивувався, як же ж зустрілися в такому дикому місці, хоч якби не зустрілися, то обом би життя не було.Сліпнучи від власної ніжності, так і стояли в обіймах посеред стежки.
Розділ ХХΙV
Весела компанія зібралася на Скарбному. Палає вогнище на високому березі, а біля нього повлягалися втомлені мандрівники. Єлька затягнула пісні, бо ж Баглаї співочих люблять. На голос пісні до них прилинув іще один, схожий на водяника, чоловік. То був Ізот Іванович Лобода. Іван його уже давно чекав – зійшлися біля вогнища та чмокаються, як батько й син. Розговорилися про життя в богодільні, подякували, що Єльку підтримав Лобода у складну хвилину. Попрацює в Будинку металургів, а там і на завод її заберуть. Дійшли і до Івана — стали розпитувати про індійські плавки.
Новела "Бхілайське вогнище"
Почалося усе звичайно. Викликали, питають: поїдеш? Ну а як не поїхати. Так і опинився Іван в Індії. Закинули їх у майже пустельну місцевість, де на фоні пальм стоїть металургійний велетень. Стали вони жити в самому центрі найзасушливішого їхнього штату. Вразило їх майже все – і кастовість, і корови, що заводом блукають.
Був у Івана підручний — Рангар, із ним добре товаришував, навіть у гості ходив. А Таратуті, який поїхав із Іваном, це чомусь не сподобалося. Мовляв, із "чорношерстими" водитися не варто, бо вони розуміють лише силу, так їх англійці навчили.
"Так і не порозумілися ми з ним. Та все ж, коли надійшов день народження Таратути, ми з хлопцями вирішили відзначити. Для згадки від своїх заводчан подарунок іменинникові поднесли: лампу настільну з підставкою у формі Тадж-Махала. З білого нефріту, гарненько зроблений, майстрів на такі речі багато. Подарували, повеселились. А через кілька днів бачимо цю лампу з Тадж-Махалом… у сусіднього бакшишника! Очам своїм не повірили: звідки взяв? Виявляється, збув йому наш іменинник."
Захопився збиранням грошей на машину.