Не противилася, як гетьман розкручував хустку і здіймав з неї кожух. У Мотрі був жар. Вона розповіла, що втекла, коли її везли у монастир.
Мазепа вирішив нікому, крім Войнаровського і своєї тітки Лідії, не розповідати про те, що сталося. Тітці доручив опікуватися хворою дівчиною. Мотриного чуру залишили біля неї.
ВТІКАТИ
Гайдуки знайшли пригоже місце, щоб переправитися через річку. Переїхали, сюди й назад, впевнилися, що лід кріпкий і без прорубів, − вертають. Їх здивувало, що сани не доїхали до річки. Стривожені, пустилися чвалом. Недалечко від того місця, де відлучилися, побачили сани без коней і зв'язаного візника в рові. Чоловіки спершу хотіли вертати в Батурин і розказати правду, та налякалися і вирішили тікати на Січ. Дві жінки, що супроводжували панночку, були п'яні і хропли всередині у санях. За них гайдуки не хвилювалися.
ПРОБУДЖЕННЯ
Параскевія Яковлівна прокинулася перша і почала будити Гликерію Тимофіївну. Мотрі біля них не було, і вони подумали, що прибули у монастир. Але чому ж їх не кличуть до сестри ігумені? Шибки у дверцях були цілком заморожені і обліплені снігом, але жінкам було тепло в тій сніговій загаті. Вони були тепло вдягнені, лише побивалися, що пляшки порожні. Жінки спершу балакали про Мотрю, розважаючи усі її гріхи та недостачі. Потім почали кликати візника Митрофана, але той не відзивався. Аж обі нараз кинулися до дверцят, та вони не подавалися. Раптом хтось відкрив їх.
Якийсь чоловік, що звався Петро Лаврентійович Хванько, відчинив дверцята і сказав, що він бунчужний товариш пана гетьмана. Чоловік віз до монастиря хвору доньку. Довідавшись, що їм по дорозі, чоловік з донькою пересів у сани Кочубеїв, куди більші і затишніші. Коней перепрягли і поїхали.
Обі шановні дами, ніби змовилися вперед, в один голос твердили, що на них напали гільтаї, Мотрю Василівну пірвали і помчали з кіньми із прислугою, котра чи не була з ними у злочинному наперед порозумінню.
Перед монастирськими воротами гостей зустріла ігуменя. Коли їй сказали, що Мотрю Кочубеївну пірвали невідомі злочинці, вона наказала вдарити у дзвін. Цілий монастир пішов до церкви молитися за спасення раби божої Мотрі. Вночі ігуменя рішилася їхати Кочубеєвими саньми, щоб повідомити батьків дівчини про біду.
ЗИМОЮ − ГРІМ!
Від виїзду доньки Кочубей до жінки не відозвався. Сидів у генеральній канцелярії − урядував. Давно його таким сердитим не бачили.
Того дня Любов Федорівна тричі присилала по чоловіка, а потім сама приїхала до нього в канцелярію і розповіла, що Мотря не доїхала до монастиря, бо її біля перевозу пірвали якісь гультяї. Почуття вини пригнуло Кочубеїху, вона впала перед чоловіком на коліна і визнала свою провину. Жінка поклялася, що коли вдасться повернути дочку, то вона буде для неї доброю мамою і все простить. Оскільки візник і гайдуки не повернулися, Кочубеїха вирішила, що то була змова, щоб Мотря не пішла в монастир. Мотриного чури теж не було. Коли Кочубей заспокоївся трохи, то думав тільки, хто тую змову міг учинити. Може, сама Мотря?..
РОЗМОВА
Наступного дня Любов Федорівна уже жаліла, що подалась перед чоловіком, що не встояла в бою. Вона ненавиділа його, як ворога, котрий її побідив. І ненавиділа себе, як побіджену.
Кочубей прийшов до жінки на розмову. Його люди вернулися з пошуків і не знайшли ніяких слідів. Не повернулися лише люди з Бахмача. Кочубеїха відразу вирішила, що Мотрині сліди будуть десь недалеко від Мазепи. Кочубей сказав, що Мазепа до такого діла неспосібний.
Швидко по тому до Кочубея приїхали гетьманські післанці. У листі Мазепа прохав Кочубея, щоб він завтра вранці відвідав його в Бахмачі.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ГЕТЬМАНСЬКЕ СЛОВО
Генеральний суддя прибув до гетьмана. Мазепа добре його пригостив і подав файку. Вони стали обговорювати всілякі важні питання, зразу адміністраційного, а там і політичного характеру. Потім перейшли до розмови про Кочубеєву сім'ю. Гетьман питав, чому Кочубей не обороняв дочку від матері. Кочубей такого звороту не сподівався. Він відповів, що це діло сімейне. Гетьман говорив, що хто захисту і помочі шукає в нього, знайде її, хоч би це була й донька, доведена до розпуки злостею і злобою родителів своїх. Нарешті Кочубей зрозумів, що Мотря тут. Любов Федорівна була права. Але разом з тим у серці Кочубея будилася батьківська любов до доньки, покривдженої мамою, і всміхалася радість, що та дочка жива.
Мазепа розповів, що Мотря хвора, що сама втекла сюди, спасаючи себе перед монастирем, перед вовками і − перед мамою. Кочубей зайшов у кімнату дочки. Лідія Петрівна і лікар сиділи біля неї. Мотря не розуміла, що до неї говорять. Кочубей гадав собі, чи не видумана отся нагла хвороба Мотрі. Мотря довго говорила якісь відірвані слова, якісь речення то без початку, то без кінця.
Кочубей хотів їхати, але гетьман не пустив його. Зимова ніч, а Кочубей утомлений і збентежений дуже, а Любов Федорівна хай чекає. Вночі з Мотрею було дуже погано, але Кочубея не будили.
Зранку Мазепа відпровадив Кочубея на своїх санях і своїми кіньми. Войнаровський супроводжував генерального суддю, а назад мав привезти гетьманового канцеляриста Івана Чуйкевича. Цілу дорогу журився Кочубей, що йому Любов Федорівна скаже, аж пригадав собі, що недуга Мотрі грізніша навіть від Любові Федорівни, тому почав молитися в думках.
SEMPER IDEM
Любов Федорівна називала гетьмана старим прелюбодієм, безсоромним женолюбом, нищителем дівочої цноти. Кочубей сподівався, що Любов Федорівна, яка зм'якла два дні тому й покаялася, так і лишиться такою, але сталася переміна. Кочубей став нарікати, що через язикату жінку він зраджує старого товариша − гетьмана, що через неї мусить дивитися на терпіння своєї доньки і що довше на таке знущання не дозволить. Та мати вважала, що дочка зовсім не хвора, а просто вдає.
Ввечері Любов Федорівна почала піддобрюватися до чоловіка. Вона принесла йому улюблених страв, випила з ним грушівки, подала файку, а тоді почала переконувати, що зараз саме пора розрахуватися з Мазепою. Хоч Кочубей казав, що зараз час не на помсту, а на молитву за дочку, Кочубеїха прагла не втратити нагоду помститися і зробити гетьманом свого чоловіка.
МІЖ РОЗУМОМ І СЕРЦЕМ
Чуйкевич приїхав у Бахмач і отримав від гетьмана завдання охороняти хутір, бо Мазепа з Войнаровським їхали на невизначений час у Батурин. Перед від'їздом гетьман сказав Івану, що в хуторі перебуває хвора Мотря. Іван розповів гетьману, що знайомий з дівчиною ще з дитинства. Мазепа просив оберігати Мотрю, Любові Федорівни не допускати до неї. Чуйкевич зрозумів: коли Мотря до гетьмана втекла, так видно, що любить його. Хлопець змирився з цією думкою і взявся за роботу: Бахмач перетворювався в його уяві в кріпость, котру обложив ворог.
Переходячи попри двері, за котрими лежала Мотря, Чуйкевич хотів зловити якісь звуки, але нічого не чув. Він питав лікарів, як почувається хвора панночка, але ніколи не заходив до неї.
ОЗЕРО СЕРЕД ЛІСУ
Сердюки охороняли хутір, змінювали варту і між собою говорили, що Чуйко добре пильнує Бахмач, навіть не дозволяє задрімати на службі. Чуйкевич дійсно уважно пильнував хутір, ходив вночі від вартівні до вартівні, перевіряв валки, що їхали поблизу.
Якось після роботи Чуйкевич заснув і побачив дивний сон. Кругом ліс, всередині озеро. Вода в ньому глибока, аж чорна. На озері човен. Зривається вітер і знімає на озері хвилю. В човнику сидить Мотря, і він хоче врятувати її. Вода бурлива, глибока, він скаче у воду і кричить: "Мотре! Мотре! Мотре!".
З цього тривожного сну Чуйкевича розбудив Мотрин чура. Цілий день Іван не міг забути про той сон. Не знав, чи це сон був, чи прямо прочуття? Ліс зі сну ніби йому знайомий і подібне озеро лісове він десь також бачив. Обходячи варту, Чуйкевич зустрів старого сотника Петрановського і описав йому ліс і озеро зі сну. Сотник сказав, що недалеко тут є такий гайок і озеро, чи краще сказати, чортове болото. Чуйкевич відразу вирішив поїхати туди і все перевірити, але сотник порадив, щоб у той гайок поїхала половина охорони, а Іван хай пильнує на хуторі. Чуйкевич притакнув старому.
Скоро від болота вернувся вісник і сказав, що у лісі стрілянина. Чуйкевич з другою половиною запасної сотні поспішив на допомогу першій. Ще заки стемнілося, ліс був у Чуйкевичевих руках. Петранівський виловлював останки бандитів. Було їх душ кільканадцять, бо чимало в сутичці погибло. Чуйкевич був вдоволений і тішився, що охоронив Мотрю від небезпеки.
Полонені були в подертій одежі, виглядали бідно. Переважно люди молоді, парубки. Чуйкевичеві жаль робилося тих безталанних людей, не хотів їх страчувати. Один з них мав, може, шістнадцять років. Чуйкевич почав випитувати, хто їхній ватажок, хто їх послав сюди. З гурта виступив один, підійшов до Чуйкевича і промовив стиха, що знає більше. Вони відійшли набік, і чоловік розповів, що Яким Тогобічний обіцяв повести їх на Січ, а про напад на Бахмач не говорив. А вчорашньої ночі був п'яний і проговорився йому, що підуть якусь панночку визволяти. І коли визволять і до рідних батьків привезуть, то за це їм буде велика нагорода. Чуйкевич помилував усіх полонених, а наймолодшого хлопця взяв під свою руку.
МІЖ КНИЖКАМИ
Гетьман з Батурина не вертався, бо мав там багато важливих справ. До Мотриних світлиць ніхто, крім тітки і пажа, не навідувався. Дівчині було дуже сумно, тому часто паж читав їй книги. Було їх у дворі багато. Та, на жаль, хлопець умів лиш по-нашому читати, а наші книжки були здебільшого нецікаві. Якось хлопець знайшов копії гетьманських універсалів і листів. Тут гетьман говорив своїми власними словами. Видно було його розум, його стиль і характер. Мотрі було цікаво слухати.
КОЛИСЬ І НИНІ
Чуйкевич переходив попри цвинтар, і його спокусило зайти. Так якось сумно було йому на серці, що навіть незчувся, коли опинився поміж могилками. Імена на хрестах були незнайомі йому, а колись і ці люди любили й ненавиділи, радувалися і сумували, попадали в розпуку і сподівалися, руками зір досягали, одним словом, жили.
Втомлений Чуйкевич вертав на відпочинок. Питання, що буде з Мотрею виснажували його і настроювали на сумну нуту.
Того вечора гетьман приїхав на хутір і прийняв звіт від Чуйкевича.