Щоб кожен пораював хоч трохи.
Вранці давали по пайці житнього, досить добре випеченого хліба і по нормальній порції цукру. Все тут якось було трохи навиворіт. Не такий хліб, і не такий режим, і трохи не такі люди. Не тільки уніформою не такі, а й вдачею ніби. Наглядачі були якісь чемніші. На 15 хвилин їх виводили на прогулянку. І не в дурній дощаній загорожі, а на тюремнім подвір'ї. Надворі стояли гарячі, сонячні дні – останні дні золотої осені.
Серед їхньої двадцятьчетвірки, здається, не було камерного стукача, бо Азік і Узуньян лишилися десь поза ними, і дихалось вільніше. Група їхня була дібрана з людей порядних. Тут були, крім декого, Руденко, Зарудний, Охріменко, Давид, інженер Н., Петровський, Кулинич, Бунчук, інженер Ляшенко, Краснояружський, Гепнер, Прокопович, Виставкін, Іванов, Прокуда, Фролов, троцькіст Урров і старенький професор Манєвич. Три останніх були вкинені в камеру 49-ту на Раднаркомівській за кілька днів перед появою "Чорного ворона".
Тут же Андрій взнав, що биті були всі без винятку. А Петровський же, що так побивався над Андрієвою й Давидовою бідою, а сам про себе мовчав, був мордований в спеціальний спосіб. Оскільки він був дуже старий і його не можна було бити залізною палкою, його змушували бігати по кімнаті, стрибати, стояти довгими годинами, сидіти на ріжечку, а то ще й читати напам'ять всенощну службу божу, і тільки кілька разів його вдарили по обличчю.
Нарешті Андріїв "телеграф" показав себе, і його попросили допомогти знайти дружину командарма Дубового, яка десь тут сидить. А ще Андрій дізнався, що тут є камери, у яких сидить по 300 чоловік. Коли його запитали: "Хто ви? Котрий Чумак?", Андрій захвилювався – там хтось, хто знає його родину! Але камера замовчала, а тоді прибіг коридорний і спитав, хто тут телеграфіст. Андрій вдав, що нічого не знає.
Їх повели в другу половину спецкорпусу, розсадили в якісь шаховки. Ті шаховки стояли низкою попід стіною, як в гардеробній. Були вони манюсінькі й тісні. В ті шаховки їх розсадили по одному й по два. Андрій опинився сам. Він тут простояв, здавалось, вічність. Чув, як з суміжних кабінок забирали по черзі його товаришів. Нарешті дверцята відчинилися і його теж забрали.
Андрія завели до однієї з загальних камер Другого Спецкорпусу. Він побачив безліч людей, які сиділи навпочіпки в шість рядів, виповнюючи камеру так щільно, що здавалося неможливим пройти не те що в другий, далекий кінець камери, а бодай на якийсь метр вперед. Праворуч була низка заґратованих вікон. Ліворуч була суцільна стіна, в ній прохід посередині, без дверей. Там теж були люди... Там ще одна камера. Люди товпилися на тих дверях, влазили й вилазили... Голий бородань сказав Андрієві, що він староста. Він хотів улаштувати Андрія, та тут зі звалища схопилася якась тінь. То виявився колишній друг і товариш Андрія студентських років, Микола Д. Андрій сів біля Миколи, який страждав від туберкульозу.
У цій камері ч.12. 80 процентів були українці. Хоч камера була всього чотири метри завширшки, тут сиділо 340 чоловік. Стояв тяжкий, нестерпний сопух. Були блощиці, таргани, стоніжки, мокриці і миші. Не було жодних "меблів", крім стола для тарілок. Перша камера була набагато ліпша, світліша, веселіша, і Андрій вирішив перекочувати туди, але поки сидів тут.
Коли в камері стало зовсім уже поночі, тоді засвітилися тьмяні лампки в стелі, загриміли засуви, і всі наказали ставати на "повєрку". Шість рядів арештантів звелися на ноги й стали щільно, здавши під одну стіну, утворивши прохід для чергового. Тут перевірка була двічі на день – вранці і ввечері. Записавши результат перевірки в журнал, черговий сказав: "Добраніч" і пішов. Укластись спати – це була тяжча проблема тут, аніж в камері 49-й. Якийсь інженер став розподіляти місця, та це було важко. Якийсь низенький товстюх – доктор Петров, став допомагати… Вклалися "валетом в замок".
Камера була цілою державою, а староста був її президентом. Він мав двох помічників на обидві половини. Староста призначав щодня чергових камери, по два на кожну половину, в обов'язки яких входило: мити підлогу вранці, замітати ввечері, розносити хліб по рядах, миски, тягати банячки з юшкою та "баландою", роздавати їжу…
До вмивальні водили по 30 чоловік. Хліб видавано житній, часом глевкий, часом добрий, але завжди майже всі пайки з "приколками" – тобто з довісками, приколотими до пайки заструганими паличками, нащипаними з дошки. Через ті "приколки" пайки виглядали досить химерно, були подібні до їжака. Процедура ж роздачі їжі була урочиста й надзвичайно тяжка. До обіду або після обіду водили на прогулянку.
Цікаві люди сиділи в камері ч. 12. Надзвичайна галерея типів. Майже не було людей з нижчою освітою. Понурий і довготелесий чолов'яга на прізвище Іщук, літ п'ятдесяти, позирав вороже, понуро, підозріло. Щось було в ньому від шакала. Він був феноменально жаднющий, скупий, завидющий.
Другим яскравим персонажем був "Кровавая піща". Коли його вкинули у камеру побитого, в синцях і кровопідпливах, що нагадував собою шматок живого скривавленого м'яса, в'язні прозвали його так. Той чоловік був штурман з крейсера "Червона Україна". Був це прекрасно збудований атлет, засмалений морськими вітрами, з витатуйованим орлом на грудях. Штурман з першого ж дня запав Андрієві в око тим, що сидів, і присмалював собі руку цигаркою, і навіть не морщився. Нагадував лева, посадженого в клітку, по якому топчуться малі звірята.
Третім яскравим персонажем був поляк Гловацький. Він був манюсінький і чорний, замурзаний, обдертий, не мав абсолютно ніяких речей, як і Андрій. І найхарактернішою його рисою було, що він такий маленький, а мав шалений темперамент і колосальний, чисто польський, гонор. Його посадили за всі діла маршалка Жечі Посполитої Пілсудського. За це його продражнили в камері "Пілсудським". Подібним до нього в цьому відношенні був німець – Ганс Шумахер, який сидів ось тут за Адольфа Гітлера й репрезентував фашизм.
Вірмен і персів було чоловік з 30, найяскравішим був старий перський вірменин Саркісьян. Прототип Карапетьянового Аслана, він обійшов усю Персію й Україну, Індію й Бухару, Туреччину й Балкани, Францію й Росію і навіть був у Китаї. Темний і неписьменний, але непосидющий, як Вічний Жид, і добродушний. Він, за його ж словами, чистив брудні черевики цілому світові. Він у всьому вже "признався щиро".
З групи жидів, яких теж було щось біля 30, чи не найяскравішим був Львов. Науковець з фаху, невеликий на зріст, пузатенький, утлий на утвори міщух, перед арештом він був десь великою "шишкою" Він серед жидів був авторитетом, бо до нього всі завжди зверталися. Він завжди посередничав у всіх конфліктах своїх братів крові з оточенням. Навіть Гепнер, який прибув до камери теж, так як і Андрій, ставився до Львова з повагою. Всі жиди наслідували його поведінку.
Цікавим типом був Дахно – представник нової, винайденої в НКВД, окремої нації вегетаріанців. Дахно їв лише хліб і пив воду та домагався вегетаріанських харчів. Його били, поки він не підписав протокола, що він терорист, шпигун, диверсант і керівник великої контрреволюційної організації вегетаріанців.
Грек Металіді – талановитий композитор, веселий бесідник, сміхун, до божевілля боявся мишей. Ця людина була в Іспанії й нібито боролася проти армії Франко, а тепер сиділа, обвинувачена в шпиґунстві на користь Франко.
Наймолодший в'язень – Гриша, сидів за те, що намалював учителеві на галошах свастику, і той пройшовся по вулицях міста, відбиваючи знак на пішоходах, спричинивши тим страшний переляк всієї міліції й НКВД.
Дуже улесливим був доктор Петров. Він до всього пильно прислухався, до всього приглядався, всім цікавився, мав багато привілеїв і багато речей. Його випускали "на оправку", коли він хотів, і тоді його довго не було. Єдиний, кого Петров боявся, – це штурман. На Андрієві він теж осікся.
Надзвичайно цікавим був один військовий літун і командир ланки Шклярук. Часто він розповідав про літунські рейди, про авіацію взагалі. Він "розколовся" і чекав трибуналу. Шклярук цілими годинами простоював біля вікна, дивлячись вгору на манюсіньку латочку неба.
Маленький, короткозорий, слабенький, наївний та розсіяний, Манєвич був професор старогебрейської мови). НКВД зробило з нього страшного терориста, і він вже навіть сам не певен, чи не був він ним справді.
Деякі люди сиділи тут по два роки й не бачили слідчого у вічі, бо в'язнів було так багато, що їхні "діла" не встигали розглядати. Часом в камеру вскакував сам начальник тюрми. Сам він низенький, рудий і з очима альбіноса. Справжній дегенерат. Він сам вдирався межи 340 страшних "ворогів народу", як в клітку з левами, і не боявся.
В'язні у камері гуртувалися за національним принципом. З Андрієвих старих знайомих сидів тут ще Руденко, професор Манєвич і Зарудний. Решту десь розкидали по інших камерах. Частина людей, які вважали себе за "еліту" займали місця у першій камері біля лобової стіни, яка була найдальше від дверей, так що там можна було робити багато речей, яких не можна робити десь ближче. Там було найчистіше повітря й найвидніше, бо був найменший щиток на вікні, й, повітря циркулювало безперервно. Руденко вже примостився там з самого краєчку, і Андрій теж хотів сісти там.
Дні текли по-ярмарковому, життя в камері вирувало. Чим тільки тут люди не займались. Вчилися, малювали на галошах, які зчовгували об підлогу та об цементові підвіконня, а з приколок робили стило. У камері був справжній професор мистецтв. Якось професор малював штурмана, аж тут наглядач наказав черговим винесли парашу. Саркісьян, якому належала галоша і який був черговим, згарячу вихопив галошу, надів її на босу носу й подався. Згодом виявилося, що на коридорі сталася страшна подія: від дверей камери ч. 12 і аж до вбиральні було на підлозі відбито кілька разів образ людини. На це нагодився начальник тюрми, але нікого не змогли покарати, бо ж зображення було не в камері, а на коридорі.
Крім наук, люди займалися ще іншою працею: латали свої лахи, робили голки, чубуки, люльки, доміно, шахи й кості для гри, вишивали на своїх рушниках, а то й на ганчір'ї.
Андрій налагодив телеграф, і зв'язок з іншими камерами був ідеальний.