Вона б не написала цієї гидкої записочки: "Mein lieber Herr, bitte sehr". Іполит розглянув записку. Але що це? Записочка, це – аркушик паперу, що його перегнуто й заклеєно. Трафаретні, непристойні слова, що так його збентежили, писані на заклеєній секретці. Іполит дістав і розкрив секретку. Там було написано: "Ми шукали неправдоподібних істин. І ми не найшли їх. Життя зламало нас. Нічого не лишилося для надій. Я гину. А Ви – я ненавиджу Вас". Тепер у чоловіка не було сумнівів: то була вона, і це її почерк, милі Зинині каракулі, як у всіх самолюбних, гордовитих людей, різко скошені на лівий бік.
Іполит не розумів, навіщо була потрібна ця мерзенна, підла фраза повії про вечерю, чому, коли вона хотіла, щоб він пізнав її, вона не найшла нічого кращого, як написати запрошення повечеряти. Чи, може, вона не хотіла, щоб він пізнав її, хтіла упевнитись, що він не піде на заклик повії? Коли так, то навіщо, написавши ззовні таке паскудство, в середині вона написала ті слова, що їх вона дівчиною любила повторювати, її улюблені слова про істину й оману, про правдоподібне й неправдоподібне?
Зина обернулась в повію, тільки в повію. Вона не хотіла працювати, жити творчим життям, вона не повірила в творчу міць щоденної праці, в працю, що визволяє. Вона повірила в химеру свого я, своїх особистих путей, своїх відокремлених бажань. Зина заплуталась в шуканнях неправдоподібного. Все загублено, все знищено. Повороту немає. Все скінчено. Іполит думав про те, що вона не кохала його, вона грала в кохання, бавилась з коханням, перетворила його в арлекінадну витівку. Повія, повія, повія!..
Іполит дістав пляшку і пив склянку за склянкою.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу