Він починав уже критичніше ставитися до поглядів старших друзів.
Брюллов виділив його з усіх своїх учнів, і тепер уже чи не більше за Аполлона Мокрицького Тарас був своєю людиною в "портику" Великого Карла. Які чудові вечори проводили вони там!
Тараса захоплювала волелюбна незалежність його Великого Карла. Брюллов демонстративно не носив жалувані йому нагороди, він не захотів очолити офіційний, керований Миколою І напрямок у мистецтві.
Сошенко збирався повернутись на Україну, бути вчителем малювання. Та йому хотілося до від'їзду влаштувати, щоб Тарас жив з його другом Васею Штернбергом. Про Штернберга Тарас чув від Брюллова і від інших художників. Він знав, що Штернберг поїхав на Україну писати етюди, і чекав його з нетерпінням. Сошенко писав і Штернбергові про Тараса.
Коли Штернберг приїхав, Тарас просив розповісти про Україну, про те, що він там побачив. Дружба, взаємна любов і довір'я народилися з першої ж хвилини. Штернберг розповідав Тарасу, що ціле літо провів з Глінкою в Качанівці, у пана Тарновського. Глінка набирав співаків для придворної капели, а для Гулака-Артемовського, який чудово співав, спеціально написав кілька речей. А ще Глінка поклав на музику вірші поета Віктора Забіли "Не щебечи, соловейко", "Гуде вітер вельми в полі" та інші. Шевченко спитав, хто такий Тарновський, і дізнався, що це дуже багатий дідич, який має 9000 кріпаків, величезний маєток, палац.
Тарас і Василь стали жити вкупі. Саме з Штернбергом потоваришував Тарас найдужче може й тому, що зустрівся з ним уже вільним і почував себе з ним рівним. Вони вчилися, бігали на лекції, інколи підробляли, малюючи портрети, ілюстрації до журналів, інколи сиділи без грошей, інколи справляли свята з будь-якого випадку.
На жарт, на різні витівки хлопці були мастаками. Петровський, який жив у дворі Академії, саме працював над картиною "Агар в пустині". Він умовив позувати йому тихеньку скромну дівчинку, але потрібні були крила для янгола, який з'являється до Агар. Грошей на гусяче крило не було, тому Тарас вкрав за садком Академії гусака, що належав комендантові. Але потім друзі таки повернули гроші.
Академія, лекції, робота, товариські вечірки, зустрічі з старшими друзями – Брюлловим, Жуковським, Вієльгорським, Григоровичем, Гребінкою, нові знайомі – це були щасливі, світлі роки життя Тараса.
Але не в живопису, а в творчому слові він відчув найбільшу свою міць.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
КОБЗАР
Десь там на Україні його рідні брати й сестри... Як давно він їх не бачив!.. Тарас писав листи до брата Микити, висилав гроші, просив купити щось для сліпої сестри Марії.
Згадуючи батьківщину, перед очима Тараса виринали високі могили, свідки далекої старовини, повстань гайдамаків, селян за волю. Тільки сліпі кобзарі співають про них засмученим знедоленим людям. Тараса охоплювало якесь невідоме хвилювання. Він знає, що треба малювати, але не може стримати себе і пише.
Високії ті могили
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять.
Йому хочеться написати про все, що він згадує, про що думає, переживає. За цим ділом застає його знову Сошенко і каже малювати, а не писати.
Тарас написав "Катерину". Звичайна історія, така, які часто траплялися у нього на очах, виросла в глибоку трагедію дівчини з народу, трагедію матері, трагедію дитини, покинутої батьком. Він писав і не знав, що тисячі жінок поливатимуть сльозами його щирі, його гнівні рядки, його "Катерину". Це був один із перших його великих творів – поем. І присвятив "Катерину" Жуковському.
Тарас завжди цікавився історичним минулим України. В друкованих джерелах про це було мало, і не завжди вони вірно освітлювали події та аналізували їх. Та багато чув Тарас у дитинстві від старого діда Івана, чув співи – думи сліпих кобзарів, і в уяві його малювалися романтично забарвлені картини героїчного минулого, боротьби українського народу за волю. Так народилися у нього невеличкі поеми "Іван Підкова", "Тарасова ніч".
Останнім часом Тарас часто бував у Євгена Павловича Гребінки, брав у нього українські книжки Котляревського, Квітки-Основ'яненка, але сам довго не признавався йому, що він пише.
Якось повернувся від Гребінки схвильований, радісний. Штернберг спитав, що трапилося. І Тарас з хвилювання розповів, що Гребінка пропонує видати книжку.
Гребінка і його знайомі трохи не плакали, читаючи палкі, щирі рядки Шевченка. Вони не умовляли, як Сошенко, "не забувати малювання", для них ясно було, що Тарас насамперед – поет, якого ще не було на Україні. Гребінка відчував, що Тарас – поет, який обжене їх усіх у літературі.
Майже всі свої твори Тарас присвятив своїм друзям. Так, "Перебендю" – Євгену Павловичу. "Івана Підкову" – Штернбергу, "Тополю" – старенькій матері свого товариша, художника Петровського, яка приголубила Тараса, такого чулого на ласку. Тарас одібрав для збірки елегію "На вічну пам'ять Котляревському", який нещодавно помер, і послання "До Основ'яненка".
"Як ти назвеш книжку?" — спитав Штернберг. Тарас замислився. Перед очима постала картина... Цвинтар, могилки. На могилці старий сліпий кобзар співає пісні, а люди слухають уважно і, затамувавши подих, слухає мале білоголове хлоп'я. "Хай буде "Кобзар". Так, друже? А ти намалюєш його".
Штернберг намалював для першої книжки свого друга Тараса малюнок. Сидить старий сліпий кобзар на призьбі, кобза коло нього, дивиться уважними очима мале хлоп'я в брилі.
А повесні Штернберг з Айвазовським поїхали щасливі до Італії. У "Кобзарі" був вірш на чотири рядки:
На незабудь.
В. І. Штернбергу
Поїдеш далеко,
Побачиш багато;
Задивишся, зажуришся, –
Згадай мене, брате!
То була така безтурботна, захоплена молода дружба! Хоча останнім часом коло знайомих дуже поширилося. Тарас почав більше зустрічатися з літераторами. Збиралися у старого графа Вієльгорського, у медальєра графа Федора Толстого, у Кукольників, у редактора "Художественной газети" Сгруговщикова. Молодше покоління любило збиратися у Панаєва, у найгостиннішого серед літераторів – Євгена Павловича. У Гребінки Тарас познайомився з Панаєвим та іншими літераторами, що друкувалися в "Отечественньїх записках", "Современнике". Тут на вечорі вперше почув він про Бєлінського, талановитого молодого критика. Справді, статті його привертали увагу всіх, хто більш-менш цікавився літературою.
Тарас побачив Бєлінського на вечорі у Струговщикова. Взагалі, то був чудовий вечір у квітні 1840 року. Зібралося багато знайомих і, звичайно, Великий Карл. Скільки карикатур намалював він у той вечір з Глінки! До Тараса долинула фраза Бєлінського: "Якщо у мистецтва відняти право служити громадським інтересам – це значить не возвеличувати його, а знищувати. Це ж позбавить його живої сили-думки, це ж значить зробити його забавкою гультяїв". Тарас присунувся ближче. Ця думка, висловлена переконливо і твердо, одразу захопила його.
Заговорили про Лєрмонтова – справа з його дуеллю тільки-но нашуміла в Петербурзі. Дехто говорив, що з Лєрмонтова буде другий Пушкін, або Байрон. "Ні, — заперечив Бєлінський. — Це не Пушкін і не Байрон! Це – Лєрмонтов". Музика Глінки, веселі малюнки Брюллова і зустріч з Бєлінським – яка чудова ніч! Вечір тягнувся до ранку.
У 1840 році в друкарні Фішера в Санкт-Петербурзі вийшов перший "Кобзар" Тараса Шевченка. У газетах були схвальні відгуки про книгу. Так, "Кобзаря" прийняли в Петербурзі. На черговій вечірці у Гребінки шумно Шевченка вітає Панаєв, басом співає "многая лета" Гулак-Артемовський, а Гребінка говорить, що помістить твори Тараса у своєму альманасі "Ластівка". З України до Тараса пише Квітка-Основ'яненко. У листі каже, що читає "Кобзар" і плаче над ним разом з дружиною.
Читали, плакали і навіть вірші присвячували невідомому кобзареві на далекій Україні. А народ, простий народ... О! Читали всі, хто тільки був письменний. І Тарас відчув ще більший, ще кревніший зв'язок з тими, для кого писав. І велику відповідальність перед ними. І відчув, що він "не одинокий", він "не сирота", він кобзар свого народу.
Якось Брюллов задумав велику картину. Тарас був заглиблений у свої академічні заняття і чекав, поки Брюллов сам покаже йому свою роботу. Справді, тижнів за два Брюллов показав величезне полотно. Жива облога Пскова була перед Шевченком.
Багато художників були не задоволені останньою картиною Брюллова, та правда, вона була ще не закінчена, і він сам був ще незадоволений і скоро охолов до неї. Товариші вважали, що нема в ній стрункості, композиції, надто строкаті фарби. А Тараса захопила ця картина, героїчна тема її. Він годинами простоював перед нею, і уява домальовувала і розповідала те, чого ще не встиг зробити Брюллов. Адже написати щось велике з героїчного минулого свого народу було також і його мрією!
А чим не величні гайдамаки, про яких розповідав старий дід Іван, про яких співав сліпий Волох на монастирському цвинтарі на храму? Тарас чув нещодавно розмову Гребінки з одним земляком – паном Мартосом. "Це все-таки пляма в нашій історії, — казав Мартос. – Гайдамаки – це розбійники, грабіжники. Я цікавився цим, та нічого, крім романа Чайковського польською мовою "Вернигора", я не знайшов". Тарас хотів прочитати цей роман, а коли почав, з огидою відкинув геть. Що міг писати польський гоноровитий шляхтич про гайдамаків, які боролися саме проти шляхти?
Все дужче і глибше замислювався Тарас над долею свого українського народу. "Гайдамаки" – от про що він напише, про народну боротьбу за свою незалежність.
Йому тісно стає в колі поміркованих літераторів, які збираються на "вечорниці" у вітальні Євгена Павловича, гомонять спокійно про народ, про літературу, про мистецтво і бояться кожного сміливого слова.
Але він відчуває – він не одинокий і в літературі. Адже думки Радіщева, Пушкіна, Рилєєва, Грибоєдова, Гоголя запалюють молодь. А Бєлінський! "Неистовый Виссарион", як звуть його. Він вимагає зовсім іншого від літератури, ніж було досі, він, як ніхто, розкриває перед усіма ці думки передових письменників. Ні, він не одинокий – ще ж весь народ!.. Тарас знає цей народ, бо він сам з нього, і він ненавидить кріпацтво, як ніхто з його собратів у літературі.