У публічній [бібліотеці ] насилу знайшли. Додому не дають, дак я в бібліотеці вичитала, Рино... і от учора ввечері я стала перед Мокою та... читаю вірша. Боже, Рино, якби ти побачила... Затремтів увесь, запалав... Стиснув мені руки, в очі дивився: "Улю, — каже, — Улю... Давайте разом... читати".
Рина (злісно)
— Ха—ха—ха.
Уля
— Давайте разом жити... Бо мені, каже, без вас, Улю, одному трудно... Не можна... Не проживу...
Рина
— Так і сказав?
Уля
— Точнісінько так, а в самого аж сльози забриніли! УРини виблиснув новий план.
— Так! Прекрасно!.. Сьогодні, Улько, ти їдеш до своєї тітки... Розумієш?
Ул я (здивовано)
— До якої тітки? Чого? У мене жодної тітки нема.
Рина
— Сьогодні, зараз ти скажеш Мокієві, що їдеш жити до тітки, в Одесу, розумієш? І тільки тоді, коли він погодиться змінити своє прізвище на Мазє-ніна, ти не їдеш, зостаєшся і ходиш до нас, розумієш тепер?
Уля
— Рино!
Рина
— Не сьогодні, то завтра буде опубліковано в газеті наше нове прізвище, але Мокій подав заяву, щоб йому залишили старе... Ти розумієш — Мокій випаде з нашої родини. Ти мусиш його привернути до нас, інакше, Улько, ти більш не побачиш ні Мокія, ні нашої кватирі!
Уля
— Я не зможу, Ринусю! Він же українець...
Рина
— Улько! Ти мусиш!..
Уля
— Не можу! Я... Я сама вже українка... УРини трохи не вискочили очі.
2
Як вскакують тьотя Мотя й Мазайлиха:
— Що? Що—о? Милая моя! Господь з вами!.. Що ви! Що ви!
Рина
— Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж казала, що тільки покійна твоя баба по—малоросійському говорила.
Уля
— Мама ще й тепер по-українському як коли закидають. Крім того, у мене очі українські, ноги українські, все, все.
Жінки здивовані, до чого тут ноги. Уля їм пояснює, що в антропології пишеться про те, що українці здебільшого довгоногі, і що нема гіршого, як коротконога жінка. При цьому гордо витягує свою ногу. Усі одразу глянули на свої. Потім почали дружно умовляти Улю, що Мока просто захворів на українські фантазії, що він покохав у ній тільки українське і хоче зробити на ній українізацію...
Тьотя Мотя
— Боже!.. По—моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі україні-зірованной.
Рина
— Улько! Зараз ти викликаєш Мокія і кажеш йому отут: або ти Мазєнін, або я у тітки в Одесі... Отут казатимеш, в оцій кімнаті, чуєш? Я стоятиму за дверима! Тільки так! Або—або... Все!
Пішли. Тьотя, побачивши, що всі вийшли, повернулася до дзеркала і почала пальцями вимірювати свої ноги. Рина визирнула з дверей і здивовано: "Тьотю?" Та зніяковіла: "Я зараз. Це у мене підв'язка спала..."
3
Увійшли Уля і Мокій.
Мокій дуже радий, ласкаво говорить до Улі, читає вірша. Уля ж повідомляє йому, що їде жити до тітки в Одесу.
Мока приголомшений, допитується, чому, на що дівчина відповідає: її примушують "нєпрєодолімиє прєпятствія..." Юнак розгублений — як же це так. Цитує вірша: "Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, анікогісінько нема".
За дверима чути спонукальне шипіння Рини.
Ул я (щиро, з болем)
— Моко!.. А ви могли б зробити... щось, щоб я зосталася?
Мокій
— Щось? Що саме, Улю?.. Що?..
Уля
— Що?.. Прощайте!.. З—за дверей знову шипіння.
Мокій (глухо)
— Улю!.. Можна вас хоч тепер... поцілувати?
Уля
— Аж тепер! Ах ви ж... (крізь сльози). Як по-українському — рази-ня, недогадлівий...
Мокій
— Ну, недомека...
Уля
— Поцілуйте ж, недомеко милий...
Мокій незграбно, але міцно і палко поцілував Улю і став говорити, що він усе зробить, щоб вона зосталась, хай лише скаже. Уля хоче сказати, але потім передумує і з гіркотою: "Ні! Прощайте!"
Пішла, а Мокій побіг у кімнату, ледь не плачучи.
4
Ускакують тьотя, Рина, Мазайлиха. Пропонують одна одній піти сказати Мокієві, що треба зробити йому, щоб Уля залишилася. Але так ніхто і не наважується. Тьотя жалкує: "Ах, який момент був! Такого моменту вже не буде".
5
Ускакує напіводягнений Мазайло з газетою в руках, хвилюється, хапається за серце і кричить, що є публікація. Усі побожно роздивляються газету, тьотя урочисто читає:
— Харківський окрзагс на підставі артикулу 142—144 Кодексу законів про родинну опіку та шлюб оголошує: громадянин Мина Мазайло міняє своє прізвище Мазайло на Мазєнін.
Загальна радість.
6
Входить дядько Тарас, допитується, у чому справа, та на нього ніхто не звертає уваги, усі продовжують радіти, читати рядки з вірша "Сенокос" і приміряти на себе нове прізвище. Тьотя пропонує завести газету в рамку і відсвяткувати подію. Мина просить подати йому дореволюційний парадний сюртук. Дядько Тарас у відчаї обзиває себе дурнем.
7
Убігла Мазайлиха з сюртуком і сказала, щоб Мина швидше одягався, бо і їм треба до дзеркала. Може, знайомі, сусіди, дізнавшись про публікацію, прийдуть... Мазайло сам перед люстром:
— Однині я — Мина Мазєнін.
Починає вітатися сам із собою на різні голоси, представляти себе іншим, уявним високим чинам. Милується прізвищем.
8
Убігла Мазайлиха і повідомила, що раму для газети вже дістали. Мазайло продовжує уявну розмову, ніби знайомить гостей зі своєю дружиною. Мазайлиха підтримує гру.
Мазайло вклонився
— Мазєнін! Ні, краще так: вип'ємо за здоров'я нашого вельмишановного Мини Марковича Мазєніна!..
Мазайлиха
— За мадам Мазєніну! За Килину Трохимівну Мазєніну!..
Дядько Тарас іде через кімнату, нікого не помічаючи і взиваючи себе дурнем. Мазайли продовжують милуватися своїм новим прізвищем.
10
Вскакує Рина. Вона здивована, що батьки ще не одягнені і стоять перед дзеркалом, з кимось розмовляють. Тоді розуміє, у чому справа, і підхоплює гру.
Мазайло (замріяно)
— Слово має Мина Марковим Мазєнін.
Мазайлиха (замріяно)
— Вам скільки аршин, мадам Мазєніна?
Мазайло
— Браво! Хай живе Мазенін!..
Мазайлиха
— Ці квіти і конфекти однесіть, будь ласка...
Рина (замріяно)
— Рині Мазєніній...
Мазайло
— Чули? Помер Мазєнін, Мина Марковим...
Мазайлиха
— Засмучені тяжко, про це жалібно оповіщають всіх родичів і друзів дружина...
Рина
— І дочка Мазєніни... (Замислилась.)
11
Знову проходить дядько Тарас, лаючи себе дурнем.
Мазайло
— На цвинтарі пам'ятник золотими буквами: "Тут спочиває прах Мини Марковича".
Рина
— І наша вулиця — вулиця Мазєніних. Обнялися втрьох і од щастя заплакали.
12
Увійшла тьотя Мотя і здивувалася, чого всі плачуть. їй пояснили, що з радості, що нарешті вони — Мазєніни.
Тьотя й собі слізку вронила
— Треба буде й собі трошки одмінити прізвище. Розторгуєва — це прекрасне прізвище, та, жаль, не модне тепер... От, наприклад, Мєтало-ва—Темброва — зовсім інша річ...
Увіходить дядько Тарас, сумно питаючи, чи нікому він тут не потрібний. Відповідають, що не потрібний, хіба що хай двері відчинить, як хто прийде поздоровляти.
Дядько Тарас од образи не зна, що робити. Постукав до Мокія:
— Тобі я ще не потрібний?
13
Виглянув М о к і й
— Як комсомольцю кадила, так ви мені потрібні. Тоді дядько Тарас, дивлячись у дзеркало:
— А собі ти ще потрібний?
Знову починає лаяти себе, обзиваючи різними прізвиськами. Задзвонив у сінях дзвоник. Дядько пождав, чи не вийде хто відчиняти, нарешті вирішив відчинити сам.
14
Увійшла Баронова—Козино з букетом квітів.
Побачивши, що в кімнаті нікого немає, занервувалася. Виходить дядько Тарас, і вона його питає, чи вдома Мазєніни. Дядько вирішив помститися і сказав: "Зайломази, ви хотіли спитати?" Баронова—Козино пояснює, що він, мабуть, не читав публікації в сьогоднішній газеті. Дядько Тарас у гніві кричить: "А в завтрашній буде моє спростування: тільки Зайломази!.. Як це так: раз, два — і вже Мазєніни, га? І розповідає, що за царських часів дуже важко було змінити навіть непристойне прізвище. Почувши одне з таких прізвищ, Баронова—Козино знепритомніла. Дядько Тарас знічев'я читає газету, і, побачивши підпис "Іона Вочре-вісущий", регочеться: "Люблю зладєя!" Вчителька очулася і образилася: "Ви ще й смієтесь! Ви ще й глузуєте!" Дядько Тарас відповідає: "Де ж пак! Читаєш фельєтона — зовсім не смішно й не дотепно, ну, а вже як дочитаєшся до підпису, не можна вдержатись".
15
Широко розчиняються двері, входять усі Мазайли, тьотя Мотя. Баронова— Козино привітала Мазайла та всіх присутніх.
Баронова—Козино
— А не забули ще... Пахнєт сеном над...
Мазайло продовжує вірш, усі підхоплюють і разом натхненно декламують, намагаючись дотримуватися "правильних проізношеній", але у них це виходить дуже смішно.
Дядько Тарас демонстративно починає читати слова однієї старовинної народної пісні, а Мокій — іншої. "
Тьотя Мотя прибила на стіну газету в рямцях. Тоді:
— Хай живе Мина Маркевич Мазєнін! Ура—а!
Дядько Тарас
— Хай живе Мазайловський! (Нишком.) Гетьман Виговський!
Мокій
— Мазайло—Квач!
Тьотя, Мазайло, Мазайлиха, Баронова—Козино, Рина оточили Мокія, закружляли навколо нього, переможно закричали, приспівуючи "Сенокос".
16
Раптом увійшли: Тертика з м'ячем і з газетою "Комсомолець України", Губа і в перспективі за ними Уля.
Мокій (дo них)
— Поможіть хоч ви! Сам уже не можу, хіба ж не бачите... Комсомольці розпитують, з чого це такий шум учинився. Тьотя Мотя показує
на газету, просить почитати голосно, щоб усім—усім було чути. Губа придивляється, починає читати, але не там. Його поправляють, а він раптом вичитує зовсім інші рядки в газеті:
— "За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла—Мазєніна..."
Усі ойкнули. Кинулись до Мазайла розпитувати, що ж це таке, невже правда, але той занімів...
Тертика (до Мокія)
— А ми прийшли врятувати тебе од міщанської стихії...
Уля
— Це я... Побачила — наші... йдуть... Так я покликала на поміч... Я вже до тітки ніколи не поїду.
Мока в радості й захопленні:
— Ну, Улю!
Натхненно читає вірша, комсомольці підхоплюють його, а Тертика говорить:
— Скоро скажемо всім Мазєніним: гол! Ударив м'яча. Губа підбив, за ним Мока та Уля.