Але в Євгена Черниша був піднесений настрій. Він або не розумів, чому так, або не хотів навіть собі у чомусь зізнаватися. Він згадав свою останню зустріч із Шурою, коли розповів їй, що впорядкував записи Брянського і відправив їх у наркомат. Він захоплювався думками Юрія, і Шура була йому за це вдячна. Настрій Черниша помітив лейтенант із батареї Саша Сіверцев, з яким вони знаходились на лікуванні в госпіталі і разом повернулись у полк. Женя пояснив свої почуття. Це було прагнення побачити Дунай.
Кожний з бійців згадував річку, біля якої ріс: Саша Сіверцев — Неву, Маковейчик —Дніпро.
Раптом воїни побачили підводу, якою правив Шовкун. На ній лежали поранені Шура і Сперанський. Сперанський підірвався на міні. Коли дівчина виносила його, її поранило в руки та стегно. Шовкун знайшов у мадяра підводу і повіз обох до госпіталю.
XII
Німці покладали на Будапешт свої останні надії.' Це місто було найкрупнішим залізничним і автомобільним вузлом, який оберігав Німеччину з півдня. Тому фашисти стягували сюди численні війська. Але наші їх оточили.
Наприкінці грудня 1944 року по всій лінії фронту армійські радіостанції звертались до оточених німців, пропонуючи прийняти парламентарів з ультиматумом: щоб зберегти угорську столицю і уникнути жертв, фашистським військам гарантувались гуманні умови капітуляції.
Але обох парламентарів фашисти підступно вбили. Наші воїни кипіли від гніву. Охоплений полум'ям, Будапешт п'ятдесят днів здригався від гарматних ударів.
XIII—XIV
Запеклі бої велися на вулицях угорської столиці. У таких умовах навіть штаб знаходився на передовій. Командир роти Кармазін кожного мінометника перетворив на вогневика, бо їздові тут були не потрібні.
Фашисти засіли на кладовищі, і наша піхота не могла їх звідти вигнати. Черниш коригував мінометну стрільбу з будинку, який зайняв його взвод. Він зрідка перегукувався із Сашею Сіверцевим, який стояв з другого боку горища. Вороги вцілили в дах, і хлопці ледве не загинули. В очікуванні
підкріплення вони згадували свої рідні місця. Саша розповідав про своє рідне місто Ленінград, захоплювався панорамою Будапешта, яку нещадно нищили фашисти. Він умів шанувати красу, бо до війни закінчив школу і хотів стати художником. Найбільше обурення викликало в нього руйнування мостів.
На поміч піхотинцям прийшли дві самохідки й протаранили стіну кладовища. Піхотинці пішли на штурм. Черниш підтримував їх мінометним вогнем. Бій тривав до вечора, тому пожежі над містом ставали яскравішими.
Євген вів спостереження з даху будинку. Для того щоб ввести в бій свої міномети, йому треба було вирубати кілька каштанів. Командир роти, Іван Антонович, наказав Хаецькому знайти сокиру і пилку.
Наших бійців скрізь супроводжував художник Ференц, який був їм за перекладача. Цього разу Ференц із Хомою спустився в бункер, де сховалися від обстрілу мирні жителі. Люди звели лемент, бо думали, що будуть їх катувати пилками і сокирами. Ференц заспокоїв будапештців. Дізнавшись, що збираються вирубати каштани, жінки попросили залишити дерева заради дітей. Цей безперспективний район угорського міста такий забруднений, що ніде і малюкам погратися.
Іван Антонович зважив на прохання місцевих жителів і набув серед них неабиякої шани.
Ференц із тугою дивився на палаючий Будапешт, бо це було його рідне місто, яке він увіковічнив у багатьох своїх роботах.
XV—XVII
Тривали запеклі бої за кожну вулицю, кожний квартал, кожний будинок. У готелі "Європейський" засіли вороги. Вибити їх послали найвід-важніших бійців, серед яких був і Хома Хаєцький. Керував цією завзятою групою старшина Вася Багіров. На завдання він відбирав собі напарників по знайомству. На війні у радянських воїнів існувала лише одна привілея — на небезпечне завдання йти першими.
Вася Багіров зі своїми бійцями розбудив Ференца. Той познайомив їх із другом—пролетарем. І вони повели солдатів підземними бункерами до готелю, з якого треба було вибити німців. Проважатими були також сестра пролетаря і дівчина—хорватка Марічка.
Вони опинились на подвір'ї готелю, на даху гаража. Попереду в них був важкий нічний бій.
Старшина розподілив свою штурмову групу на різних поверхах готелю. Собі і Хаєцькому залишив найважчий, перший. Поки Багіров закидав гранатами кімнати, Хаєцький відчиняв завалені вхідні двері, щоб впустити основну масу бійців. Брати Блаженки, що штурмували третій поверх, захопили ворожий міномет і продовжували відстрілюватись.
XVIII—XX
У Будапешті тривали запеклі бої. Наші війська посувалися повільно; командний пункт тепер теж перемістився на перший поверх взятого готелю.
Артилеристами командував Саша Сіверцев. Із самого ранку він був радісний і збуджений. Привітавшись із Чернишем, він продовжував слідкувати за панорамою бою. У поле його зору потрапив німецький "фердинанд", пофарбований у білий колір. Саша хотів уже віддати команду, як його поранило. Він затулив обличчя руками і скомандував: "Бий!".
Бійці підскочили до свого командира і жахнулись: Саші Сіверцеву вивернуло з орбіт очні яблука. Бійці перенесли пораненого в готель. Шовкун взявся його перев'язувати. Саша усвідомлював, що трапилось, бо увесь час повторював, що то була остання в його житті панорама. Дізнавшись, що "ферди-нанда" спалили по його наводці, Сіверцев просив бійців берегти свою гармату.
Від Шовкуна Євген дізнався, що Сіверцева поранило і відправлено в сан-роту. Черниш переживав за те, що сталось. Саша найбільше боявся втратити зір, бо хотів після війни побачити свій Ленінград, мріяв вивчитися на художника.
Хтось вигукнув, що на вулицю прорвався ще один ворожий танк. Бігцем повертаючись на передову, Женя Черниш зустрів художника Ференца. Той розглядав затоптану чобітьми свою картину. На полотні був зображений один із перших угорських витязів. Художник сказав, що не буде реставрувати картину, бо запланував безліч нових тем.
У залі з'явився санітар, який відправляв Сіверцева. Поранений передав через нього записку для Черниша. Незнайомим жіночим почерком було написано про переживання Саші. Він порівнював свою долю з долею Павла Корчагіна, бажав своєму другові дійти до Дунаю і дожити до Перемоги, пообіцяв писати на полк.
Через деякий час Черниш вирішив навідатись у бункер до Ференца, щоб подивитись його роботи. Євгена обігнали дві дівчини, які несли шматок мерзлої конини (місцеві жителі голодували). Вони звернулись до офіцера з пропозицією, від якої юнак почервонів: дівчата просили хліба, пропонуючи себе. Черниш згадав Шуру, адже був впевнений, що, навіть помираючи з голоду, вона б не продалась.
Женя застав художника за роботою: Ференц малював. Потім він показав Чернишу свій альбом. На одному аркуші було зображено Сашу Сіверцева з підписом "Рятівник".
Увечері Черниш попросив куховара Гришу роздати залишки супу місцевим жителям. Люди стали у чергу, і Гриша, намагаючись нікого не обділити, насипав їм страви. Коли яка—небудь із жінок просила добавки для своїх дітей, він перепитував у натовпу, чи правда це. І тільки у разі ствердної відповіді додавав і на дітей. Коли дійшла черга до спекулянта, Гриша виштовхнув його з черги.
XXI
Перехоплена німецька шифрограма повідомляла, що оточені війська втрачали навіть посадочну полосу для літаків. Боєприпаси тепер скидалися у величезних мішках, але, більшою мірою, вони потрапляли до наших.
Бої були запеклими. Дуже часто наші бійці повторювали подвиг Олександра Матросова. На угорських полях залишилося безліч зруйнованої німецької техніки.
Командний пункт батальйону Чумаченка знаходився у приміщенні комісійного магазину. Бійці знайшли там патефон і безліч платівок, серед яких були і наші. Солдати знайшли платівку з піснею "Побратався сокіл" і почалидружно підспівувати. Виявилося, що у Шовкуна дуже хороший голос. Спів заважав Чумаченку розмовляти по телефону, і ротний Іван Антонович наказав "концерт" припинити. Патефон замовк, а пісня все лунала, її співала вся вогнева. Скінчивши розмову, Чумаченко зацікавився піснею, і сам завів патефон.
Іван Антонович тим часом розглядав перехоплену батальйонними розвідниками карту. Виявилось, що це була карта не Угорщини, а Чернігівської області. Він впізнавав свої рідні місця, дороги, якими їздив на вчительські наради, знаходив помилки. Карту свого бойового шляху складав сам, щоб передати потім дітям.
XXII
Іван Антонович одержав наказ стріляти. Блаженкова обслуга, всупереч наказові берегти боєприпаси, втратила замість п'яти сім мін. Черниш заступився за бійця.
Рантом на вулиці показався німецький танк. Євген всупереч забороні ротного, схопив гранати і побіг на вулицю. Він, "зціпивши зуби, пошпурив гранату. Вона вдарилася в борт. Невже втече? Невже вискочить?.. Черниш пошпурив другу. Граната гримкнула під гусеницею, гусениця, сповзаючи, потяглася за машиною, мов гадюка, танк повернувся боком і застопорив. Відчинився люк, стала підійматися з нього чорна хромова рукавиця. В цей момент звідкись артилеристи дали по борту, і танк вибухнув, як бомба".
Черниш повернувся на вогневу. А вночі Іван Антонович разом із Чума-ченком проводили з ним бесіду — командири не повинні допускати марних жертв. Проте Чумаченко розумів молодого командира, адже і сам він в юні роки ризикував життям навіть у мирні дні. Працюючи на електромережі електриком, ходив усувати пошкодження під напругою в тисячі вольт.
Офіцери говорили про вартість людського життя, що краще за все пізнається на фронті. Можливо, саме тому бійці вміють цінувати дружбу.
На подвір'ї розірвався снаряд, і офіцери пішли подивитись, чи нічого не скоїлося. На посту стояв Блаженко, всі останні бійці спали біля мінометів, їхні плащ—палатки посивіли від морозу.
XXIII
Більшу частину Пешту вже було звільнено. Полк Самієва штурмував майдан перед Парламентом. Мінометники кілька разів змінювали позицію, — і врешті—решт зрозуміли, що ризикувати не варто, бо могли влучити у своїх, які щільно зійшлися з ворогом. На одній ділянці передової німці вирвалися вперед і відтіснили штурмовиків. Тоді Черниш попросився у командира роти підтримати товаришів. Іван Антонович дозволив. Євген повів своїх бійців в атаку. Звичні до вуличних боїв, вони відважно били ворога.
Хома Хаєцький побачив автоматника й зненацька кинувся на нього.