Розмови перервав приїзд царського чоловіка від воєводи. Гетьман мусив піти прийняти гостя.
Царський чоловік привіз гетьманові побажання і святочні дарунки. Мазепа добре пригостив і напоїв вином гостя. Тому розв'язався язик, і гетьман почув, що на нього є жалоба про викрадення Кочубеєвої Мотрі. А писав жалобу не Кочубей, а безіменна. Коли Мазепа провів гостя, то задумався. Ні одне політичне діло не складалося йому так важко, як оця любовна пригода. А все через Любов Федорівну.
Між тим старшини по виході гетьмана забалакали свобідніше й голосніше. Усі просили Войнаровського, щоб радив гетьману відвернутися від Москви. Старшини знали, що Войнаровський перекаже їх слова гетьманові і користали з нагоди, бо до гетьмана не мали такої сміливості.
До старшин повернувся гетьман, а з ним − Апостол, котрий якраз тепер приїхав. Ломиковський почав, що є вісті, ніби Карлові щастя сприяє, і до Станіслава Лєщинського чимраз більше поляків признається. Гетьман не подавав виду, за ким тягне. Тоді Апостол сказав, що треба дбати про свою шкуру. Мазепа сказав, що турбується ділом, що хоче для всіх гарного майбутнього, щоб усі згадували його, як батька. Апостол підступив до Мазепи і нараз голосом грімким і рішучим сказав: "Двигни цей камінь, двигни!" Гетьман згадав степового діда, його високу стать, орлині очі, незгоєну рану на грудях. Мазепа попросив усіх довіряти йому.
Раптом Войнаровський побачив, що їдуть сани Кочубея. Та як усі були здивовані, коли між старшин увійшла Любов Федорівна. Вона привіталася і почала жалітися, що її родині завдали сорому. Старшинам було дивно, що жінка ображає гетьмана. Вони почали говорити їй про це, а потім гетьман пішов з нею на розмову.
Кочубеїха заявила гетьману, що приїхала по дочку. Мазепа відповів, що дівчина віддалася під його протекцію, і він не дозволить чинити їй кривду. Гостя почула перевагу хазяїна хати. Жалувала, що переступила його поріг. Вона швидко поїхала назад додому.
Мазепа повернувся до старшин. Апостол, хоч тесть Кочубеєвого сина, не щадив Любові Федорівни і жалував її слабохарактерного мужа. Котрийсь із старшин сказав, що він тую бабу прямо у вежу замкнув би, бо через неї ніколи спокою не буде. Гетьман зачув ту раду і сказав, що міг би покликати Любов Федорівну на суд, але не зробить того, бо є важливіші справи. Усім треба тепер забувати про себе, а тямити про загальну справу.
ДЕРЖАВНА КОНЕЧНІСТЬ
Старшини засиділися поза північ і від'їхали гуртом. Орлик також. Біля гетьмана залишився Войнаровський і заспокоював дядька. Та гетьман боявся, що Любов Федорівна зіпсує усе діло. Вона ж уже до воєводи бігала, а за кілька днів знатиме й цар. Скажуть у Москві: тепер рішається війна, а старому гетьманові захочується весілля. Мазепа розумів, що ніхто, крім нього, не зможе закінчити справи, яку він почав. Дійсно, чи не переїхали тут оці білі коні, котрі Лідії причувалися... Войнаровський теж пригадав той момент, коли тітка Лідія так збентежилася. "Нехай їдуть, але я з ними не поїду. Живим мене ті чорні сани не повезуть. Поборюся. Є тільки одна сила, якій я скоритися мушу…", − промовив гетьман. Андрій спитав: "Яка?". "Державна конечність", − відповів Мазепа.
БІЛИЙ РАНОК
Пізно збудилася Мотря, бо й пізно на Святий вечір заснула. Хоч було Різдво, тітка Лідія не дала Мотрі встати з ліжка. Просила не спішити, бо наїхало старшин, гетьман буде гостити їх до вечора. Мотря відчула себе пташкою у золотій клітці. Коли дівчина побачила крізь вікно батькові сани, то подумала, що він прийде провідати її. Чура розповів їй, що то приїздила Кочубеїха. Та мама не навідала Мотрю.
Наступного ранку за сніданням Мотря зустріла гетьмана. Він розповів, що Любов Федорівна хотіла забрати дочку з собою, але він все одно не віддасть її. Мотря спитала, навіщо дурити себе, адже щастя відходить від них. Гетьман просив не говорити так, бо він щасливий і пожертвує усім, крім неї. Мотря не хотіла такої жертви. Вона хотіла, щоб гетьман вирішував долю держави. Їхнє щастя здавалося Мотрі сонцем зимою: зблиснуло на хвилину і сховалося. Але і за те хай буде Богові дяка. Не забуде його ніколи, не забуде гетьмана.
CARPE DIEM
Гетьман потішався надією, що Орлик з добрими новинами з Києва верне, але той приїхав і сказав, що митрополія без Москви не дозволить, та й у діло мусить устрягнути сам цар.
Мазепа рішився: для загального добра, із-за державної конечності жертвує своїм власним щастям. Мотрю не хотів віддавати на поталу Любові Федорівні, тому хотів при свідках заключити угоду з Кочубеєм, силою котрої Мотря від'їде з Бахмача, але не під руку матері, лиш осяде в котрімсь із Кочубеєвих дворів під опікою своєї тітки. Гетьман казав Орликові написати лист до Кочубея і Апостола, щоб вони негайно приїхали в Бахмач.
Гетьман говорив дівчині, що все одно надіється на час, коли зможе назвати її дружиною перед Богом і перед людьми. Під час тієї розмови признався їй, що хоче порвати з царем Петром і зв'язати долю України з Карлом ХІІ. Про це ще ніхто не знав, і Мотря подякувала, що зробив їй честь почути таке важке слово. Для неї це була найбільша честь − гетьман обдарував її своїм довір'ям. Дівчина просила його всі сили присвятити цьому важливому ділу. Тепер їй не була страшна розлука, бо були поєднані духом. Щоб Мазепа не сумував, Мотря попросила його дати наказ засвітити дванадцять свічок, прибрати стіл квітками, подати щонайсмачніших страв і щонайдобрішого вина. Таким чином вони мали справити весілля їхніх душ. По вечері Мотря хотіла грати на бандурі, співати, бо ж сам гетьман казав колись: carpe diem − користаймо з хвилини.
Скорочений стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
КАРЛИК − ЧОЛОВІК
Над Бахмачем гуділи вітри і мело снігами. Була пізня ніч, весь двір спав. Тільки гетьман не спав, а сидів над паперами.
Задуманий гетьман не чув, коли в кімнату ввійшов його карлик. Весельчак був у звичайному вбранню. Карлик сказав, що прийшов потішити свого добродія, бо він, хоч і блазень, також чоловік. Усі кінець кінцем лиш люди і всі бідні, нема щасливого на світі. Карлик говорив так поважно, що гетьман задумався над тим і простяг до нього руку. Гість розплакався і промовив, що вперше побачив ближнього.
ОЧІ
Очі гетьмана пронизували Кочубея… Мазепа попросив Орлика прочитати Кочубею по пунктах довірочне зобов'язання, у якому йшлося про те, що Мотря передається під батьківську опіку (виразно: батьківську!). Батько мав простити її вину, що не пішла в монастир. Дівчина мала дістати свою власну прислугу, своє окреме мешкання, і гроші з батьківської казни. А заміж мала вийти тільки за того, кого полюбить і котрому по совісті своїй заприсягне вірність. На диво, Кочубей погодився зі всім і відразу підписав документ.
НЕДОСПІВАНА ПІСНЯ
Ввечері Мотря збиралася від'їжджати з Бахмача. Чура їхав з нею. Дівчина прощалася з гетьманом. Мазепі було важко, але вона сказала, що зараз йому час на діло, а вона зазнала щастя і мусить йти. Хотів пригорнути її до себе, не пустити, але Мотря вихопилася і вилетіла крізь двері.
Крізь вікно військової сторожівні визирав Чуйкевич. Гетьман довго стояв на ґанку. Вийшов Войнаровський і попросив дядька, щоби йшов у хату. Вони знову залишилися вдвох. Мазепа попросив небожа засвітити і принести листи, що привіз сьогодні посланець, бо перед ними стоїть важливе діло.
Скорочений стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу