Княгиня Дольська писала, що незабаром прибуде з Волині ціле військо шведське зі своїм знаменитим вождем. Королі Польщі і Швеції дадуть гетьманові асекурацію і гарантію...
Орлик налякався, дізнавшись про плани гетьмана. Побачивши, що Пилип вагається, Мазепа подер листа і спалив. А потім продиктував Орликові листа до Дольської, де говорив, що ніколи не порушить вірність цареві. Орлик прочитав написане, гетьман подякував йому і відпустив.
Цілу ніч гетьман думав і снував свої плани. Недавно відправив послів із Січі, які приходили з отаманом Гнатом Ґалаґаном. Гадали, що застануть у Києві царя і пожалуються йому, бо запорожців, що були на царській службі, зневажали та притіснювали надміру. Запорожці хотіли годитися з кримським ханом і кликали проти Москви орду. Мазепа не хотів цього. Він повів діло так, що козацькі посли приїхали, як Петро від'їхав.
Куди більша турбота була з княгинею Дольською, яка вела Мазепине тонке і небезпечне діло. Хтозна, чи тій ще не старій і гарній жінці не захотілося бути гетьманшею, жінкою Мазепи? А Мазепа того не хоче.
Вночі знову прийшов до гетьмана блазень. Він розповів вірша про осла, який вагався, що їсти: в одних яслах було сіно, в інших − солома. Так вагався, що помер з голоду. Мазепа зрозумів якийсь натяк і спитав, про кого цей вірш. Блазень відповів, що про всіх і кожного. "Диявол, не чоловік", − думав Мазепа і вирішив тримати блазня при собі, щоб не втік, а то він догадується забагато. Потім гетьман написав листа до Мотрі.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
СВАТИ
Гетьман почував себе, мов на кораблі серед бурі. України з сильною владою ніхто не хотів, навіть українці. Привикли оглядатися на когось − на короля, на восточного царя, на султана, навіть на хана, щоб тільки не на свого власного володаря. Мазепа вагався, чи годиться піддурювати царя. Але ж Петро велів йому слухати приказів Меншикова. Гетьман Іван Мазепа має підчинятися приказам царського боярина, колишнього бублейщика?!
І гетьман ще раз став прочитувати довгий лист княгині Дольської. Вона писала, що недавно тому тримала дитину до хреста з Борисом Шереметьєвим. На пирі, по хресті, сиділа за столом між Шереметьєвим і генералом Реном. Йшла мова на гетьмана Мазепу. Княгиня добре слово казала про нього. Генерал Рен теж добре слово докинув і додав, що шкода, що Меншиков хоче скинути його з гетьманства і хоче сам стати гетьманом України. Княгиня, ніби тим дуже здивована, спитала Шереметьєва, чи можливе це? Той сказав, що це правда.
Потім Іван Степанович прочитав листа від Мотрі. Вона писала, що чекає його в Батурині, а перстень носить на серці, щоб не побачили люди. Мазепа написав лист до Кочубеїв, у якому сватав Мотрю.
КАЖУТЬ...
Кочубеї переїхали до другого двору, що був на батуринському подвір'ї, а Мотрю залишили на замку. Сумно й скучно було дівчині. Розважали її дівчата, особливо прихильна й вірна своїй панночці Мелашка. Гетьман проживав у Бахмачі. Він часто посилав свого слугу Дем'яна з листами до Мотрі. Дівчина ж передавала Мелашкою листи до Мазепи. Гетьман писав дуже гарно, називав Мотрю своїм серцем, пташкою і величав "Вашою Милостею". Від других вона таких улесливих слів не любила слухати, від гетьмана приймала. Мотря тужила, за гетьманом. Осінь додавала туги.
ЗРИВ
Починалася зима. Мотря сиділа в старому батьковому будинкові серед батуринського замку. Марія Федорівна нездужала, і дівчина доглядала тітку. Стара говорила, що чує серцем бурю і біду. Якось ввечері прибіг паж і сказав Мотрі, щоб збиралася, бо її кличе Василь Леонтійович. Мотря недалеко вибиралася, всього за кілька вулиць, а розстатися з тіткою чомусь не могла.
Була темна ніч. Крутило снігами, сани дівчини супроводжували гайдуки. Мотря не розуміла, чого це батьки кличуть її під ніч. Коли вона прибула, її завели у секретну комору. Туди кликали тільки іноді незнайомих гостей, що їх приганяла й відганяла чорна ніч.
Зі ще меншої кімнатки вийшов Кочубей, він покликав Любов Федорівну. Мотря хотіла привітатися з нею, але мати почала називати її недоброю дівкою. "Не мама я тобі, а ти не моя донька", − говорила Кочубеїха, а потім назвала дочку повією. Кочубей розповів Мотрі, що отримав лист від гетьмана, у якому той просить її руки.
Кочубеїха сварила дочку за те, що злигалася потай миру зі старим женолюбом. Кочубей не смів перечити жінці. Батьки сказали Мотрі, що в жодному разі не дадуть дозволу на шлюб, тим більше, що гетьман − її хрещений батько. Мотря сказала, що вже дала слово. Кочубей старався не допустити жінку і дочку одну до одної, щоб не побилися. Він просив дочку покоритися батьківській волі, а Мотря на колінах благала батька, щоб дозволив шлюб. Мама обізвала її наложницею, а Мотря сказала, що Любов Федорівна сама забажала стати гетьманшею. Кочубеїха з кулаками кинулася на доньку. Закінчилося тим, що батько повів Мотрю у погребець, а потім несподівано засунув двері, ув'язнивши дочку.
У ТЕМНИЦІ
Мотря не могла помиритися з кривдою, яку їй зробили. Але бунтарський дух брав перевагу над дівоцьким жалем. Вона заспокоювалася і бажала лише світла, бо в погребі було темно.
Згадувала маму, яка завжди була сердита, ніколи не погладила, не пригорнула до себе, не сказала доброго слова. Все грізна, горда, самовпевнена, як деспот. Вона мужчина, а батько ніби жінка в хаті. Все потурає її. Жаль було батька, хотіла побалакати з ним на самоті.
БАТЬКО Й ДОНЬКА
Коли мама поїхала, Кочубей покликав Мотрю у ту саму секретну комору. Батько довго не знав, з чого почати. Мотрі жаль зробилося батька, але ніколи він не здавався ще таким чужим, як нині. Кочубей знову просив покоритися матері, говорив, що дівчина не повинна була гетьманові давати слова, поки не попросила у дозволу у батьків. Мотря Богом клялася, що любить гетьмана і хоче бути йому дружиною. Далі Кочубей дав дочці лист з "її відмовою", щоб дівчина підписала. Коли вона відмовилася, батько сказав, що є інший вихід − хай іде в черниці. Мотря погодилася їхати в монастир. Вона попросила батька не журитися і сказала, що черницею не стане. Батько зізнався, що допоміг би їй, але Любов Федорівна має у своїх руках тайни, котрі можуть згубити його. І не його одного, може, навіть і гетьмана.
У МОНАСТИР
Для Мотрі приготували сани, навантажені одягом і харчами. Саму дівчину посадили у великі залубні, накриті шкіряною будою. Гайдуки на конях мали супроводжувати її у дорозі.
Була ніч, падав густий сніг, дві жінки, повірниці Кочубеїхи, готувалися супроводжувати Мотрю. Перед цим вони добре поїли і випили, а з собою прихопили дві пляшки з вином. Кочубей з жінкою випровадили дочку, Кочубеїха ще й з іконою благословляла.
У дорозі Мотря вдала, ніби спить. Тоді дві жінки, що її супроводжували, витягли пляшки і випили. Скоро вони заснули, а Мотря почула крик. Дівчина не боялася, бо мала з собою стилет і отруту в персні, могла покінчити з життя в будь−яку мить. Дівчина вийшла з карети, її схопили і посадили на коня. Сказали, що свої. Спершу поїхали у яр, потім опинилися біля млина. Там їм відчинила жінка мельника. Нарешті Мотря дізналася, що це все організував її вірний чура. Він не хотів, щоб його панночка ставала черницею, тому зібрав певних людей, засіли вони недалеко річки. Коли гайдуки поїхали наперед переїзду шукати, тоді й наскочили.
Мельничка гостинно прийняла Мотрю, а потім заховала її на ніч у потаємну кімнату.
У БАХМАЧ
Зранку звідкись приїхав старий чоловік мельнички. Від жінки дізнався, що в них за гості. Мотря слухала його розповіді. Новини перечили собі. То Петра малювали, як антихриста, то шведів, як чортів. Для Мотрі найважніше було почути, що гетьман зараз у Бахмачі живе, відпочиває. Дуже в Києві втомився, будуючи тую прокляту фортецю. Народ нарікає на нього, що цареві годить.
Мотрі було совісно, щоб добрі мельники не мали через неї якої біди. Мельник переконував дівчину, що її тут не шукатимуть, сьогодні ж перевезуть до надійного старенького панотця, що живе біля самого Бахмача, на передмістю.
Коли вечоріло, рушили у дорогу, чура супроводжував Мотрю. Як сани в'їхали в ярок, почали їх переслідувати вовки. Мельник стріляв, сани гнали, як буря. А коли нарешті втекли, Мотря наказала мельникові їхати прямо у Бахмач.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ТОМ ДРУГИЙ
ДОКИНЬ ДРІВЕЦЬ!
В коминку горів огонь, біля печі сиділи гетьман Мазепа і Андрій Войнаровський, його небіж. Андрій говорив, що народ дуже невдячний гетьману і нарікає на нього. Хоч боляче було слухати це, Мазепа вважав, що йому треба підложити дрівець до історичного вогнища, а то воно погасне. Войнаровський зауважив, що той вогонь може зайняти степ і можуть згоріти людські селища, але Мазепа відповів: "Кращий огонь від темряви. Нам темрява грозить. Ось чого я боюся. Боюся ночі, котра може тривати віки".
Гетьман з небожем ще довго розмовляли на різні теми. Мазепа говорив, що вороги цькують народ проти нього, пускають плітки буцімто гетьман з єзуїтами тримає і православну віру хоче знівечити. А що ж було б, коли б він так справді настояв впустити в науку європейський дух? Та треба своє діло робити, треба сповняти свій важкий обов'язок.
Була ніч, але ясно світив місяць. Побачивши крізь вікно, що хтось їде, гетьман відправив Войнаровського подивитися, хто там навідався. Тим часом гетьман думав над відповіддю, котрої дожидав від Кочубея. Він умів панувати над собою. Ніколи його обличчя не зраджувало перед людьми того, що діялося в душі. Був середнього росту, худощавий; мимо семого хрестика на плечах, тримався просто, як двадцятилітній молодець; ходив певно і рівно; рухи мав здержливі, але природні, гнучкі, але гармонійні. Все старанно вдягнений, але без зайвих прикрас.
Войнаровський повернувся і подав гетьманові Мотрин перстень. Гетьман велів запросити її. Йому відразу стало ясно, що Мотря втекла від батьків. Дівчина з'явилася перед ним у баранячім кожусі, обкручена великою селянською хусткою. Гетьман цілував і розігрівав її холодні руки своїми. Мотря хвилювалася і не могла знайти слів на привітання.