Бо тоді ти перший битимеш по складених одна на одну копійках. Яка перевернулася, та і твоя.
Ґудзики, як і всяка порядна монета, були різної вартості. Металеві, обшиті білою матерією, мали найменшу покупну вартість. Потім ішли перламутрові. Найбільшу цінність мали великі чорні ґудзики, зрізані з пальт або піджаків. Всі монети оті діставалися нелегко, бо вдома треба було непомітно відрізати ґудзики з маминого чи батькового одягу. Толя, як на зло, ніколи не вигравав. Якось він споров великий ґудзик золотистого кольору з потаємним вушком спіднизу з маминої святкової сукні. До Першого травня лишалось два тижні, хлопець надіявся за цей час відігратись. Його ґудзик викликав справжній захват, але Толя програв його Миколі.
ЛІТНІ КАНІКУЛИ
Безмежно довгі літні канікули були улюбленою порою для дітей, бо в цей час вони могли робити все, що хочуть. Найбільше часу проводили біля річки, хоч до неї треба було йти два кілометри луками. Біля річки паслася худоба, а хлопці інколи влаштовували гру − "обирали короля".
Для неї потрібна дощечка, маленькі палички, коров'ячий свіжий кізяк і хлопець, який ще жодного разу не бачив, як проходить "коронація". Цього разу таким хлопцем став Васько, десятирічний хлопчина, який приїхав із матір'ю до Миколиних батьків.
Микола викопав ямку, поклав до неї дощечку, так щоб одним кінцем вона була у ямці, а довшим плечем витикалась назовні. Потім приніс свіжого кізяка і наляпав повну ямку, а зверху присипав піском. Довкола ямки він повтикав палички, а потім покликав Васька і наказав ротом витягати паличку, щоб знайти найдовшу. Тільки Васько зігнувся, як Микола вдарив п'ятою по дощечці. "Король" відразу побіг до річки вмиватися.
У селі був баштан, і хлопці часто туди бігали по кавуни, хоч там сторожував дядько Григір з рушницею. Якось Микола отримав у заднє місце постріл сіллю і довго вимочував у річці "рану". Тоді він придумав усім хлопцям почіпляти ззаду дощечки. Побачивши такий "винахід", дядько Григір щиро сміявся.
Найбільше Толя любив ловити раків. Якось він взяв з дому відро (мама попередила не повертатися додому без відра), покликав брата, і вони пішли ловити раків. Толя боявся натрапити під водою на гадюку. Коли раків було вже пів відра, хлопець намацав щось холодне і слизьке. Брати втекли і вже збиралися додому, але Сергійко схилився над кручею, де вода була аж чорна від глибизни, і почав притоплювати відро, щоб набрати води. Раптом він втопив відро. Толя кинувся до кручі. Ні відра, ані раків, тільки один брат, на якого він кинувся, щоб добре вибити.
ПРО ГАСЛА Й ПОРТРЕТ
У селі появився художник, щоб намалювати для сцени декорацію та різні гасла. Хлопчаки з усього села бігали за художником, а той вибрав серед усіх Толю і зробив своїм помічником. Для хлопця це було щось неймовірне, всі друзі заздрили йому.
Художника звали Аполорій Олександрович, і Толя ледве вимовляв це ім'я. Голова села написав гасла, а художник і помічник почали роботу. На величезному полотні вони малювали краєвид села. Толя ввечері навіть не вмивався з фарби, щоб усі бачили, що він помічник художника. Коли прийшов час зарплатні, художник сказав голові, що Толі теж треба заплатити 3 карбованці. Дядько Андрій сказав, що для хлопця грошей не має, тож хай прийде завтра.
Толя не вірив своєму щастю: йому заплатять, це будуть його перші гроші. Друзі уже вирішували, що ж Толя купить за ці гроші, та наступного дня голова сказав приходити іншим разом. Багато днів Толя бігав під хату голови. Все село вже знало, що голова винен Толі гроші, а той все не віддавав. Хлопець вперто чекав і ходив під хату голови, і дядько Андрій не витримав: якось вибіг рано-вранці з хати і сердито тицьнув Толі троячку до рук: "Забирай її к бісу та не мозолься біля моїх воріт! І де ти взявся на мою голову: на все село ославив!"
НОВИЙ КОСТЮМ
Перший у житті новий костюм Толя надів уже в шостому класі. Раніше мама не могла купити, бо не вистачало грошей. Навесні хлопець посадив картоплю і ціле літо доглядав ділянку. Вони з мамою надіялися продати картоплю і за ті гроші купити костюм. Та восени мамі з колгоспу виділили порося, тож картоплю згодували йому.
Минула осінь, настала зима. Закололи кабана, спродали сало і м'ясо. Мама кілька разів їздила до району, та все поверталася з порожніми руками. То костюми були дорогі, то якраз по ціні, але замалі або завеликі. Але якось вона таки привезла костюм і сорочку. Толя дуже радів, а на Перше травня пішов у обновках на парад. Йому навіть доручили йти першому і нести прапор.
Після свята хлопці побігли в ліс, а Толя мусив берегти новий костюм. Він пішов на греблю коло ставка, де зустрів п'ятирічну дівчинку Світланку, свою улюбленицю. На радощах хлопець почав крутити її на руках, але не втримав і кинув у воду, густо вкриту ряскою та жабуринням. Біле плаття і білі банти дівчинки стали зеленими. Толя відразу втік і сховався вдома на горищі. За ним прибігла Світланчина мама і почала сваритися з Толиковою мамою. Коли все стихло, Толя побачив з горища Сергійка і почав стріляти в нього з рогатки, яку мав з собою. Потім він стріляв у Соньку. Коли мама зрозуміла, що син на горищі, і почала сварити, щоб злазив, Толя хутко втік до хлопців, що були аж біля джерела. Потім всі пішли до залізниці − кататись на шпалах.
Біля залізниці, недалеко від переїзду, чорніли дві величезні ковбані. Там було повно мазуту, а зверху плавали шпали. Толі теж закортіло поплавати, але він посковзнувся і впав у новому костюмі в мазут. Випрати костюм було неможливо. Він став геть рудим. Коли б мама побачила Толю, вона вмерла б! Микола запропонував спалити костюм… На другий день, коли переколотилось та перемололось, Толя попросив маму не купувати більше нових костюмів! Бо від них одна біда!
* * *
Оце поки що й усе про блакитну дитину.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ЧАСТИНА ТРЕТЯ. НА КОНІ Й ПІД КОНЕМ.
МИ ВСТУПАЄМО У ВОСЬМИЙ
Отримавши семирічну освіту, Толик мусив покидати домівку і їхати в місто, щоб вступити у восьмий клас. Одного дня вони разом з мамою святково вдягнулися і пішли до поїзда. Супроводжував їх Сергійко, який тепер весь час щось майстрував, і мама казала, що він стане інженером. У свідоцтві про закінчення семирічки Толикові оцінки були не такі вже й погані, але мама твердила, що вони могли б бути кращими. Жінка мріяла дати сину вищу освіту. Ванько ж, друг Толі, пішов вчитися водити поїзди і дуже пишався своєю формою.
Сергійко провів маму з братом до поїзда. Мама наказала йому йти додому і пообіцяла привезти подарунок.
Середня школа, в якій Толя мав навчатися, стояла посеред залізничного висілка, забудованого чотириквартирними дерев'яними бараками, що всі як один були схожі на пенали для ручок та олівців. Школа стояла на запісоченому подвір'ї, приміщення було велике, двоповерхове. Перед кабінетом директора мама дала сину поради, як слід поводитись. Трохи налякані, вони зайшли туди, а виходили щасливі, бо хлопця прийняли.
На радощах мама повела Толю у їдальню, а потім − у кіно. Повертались вони додому аж надвечір. Сергійка зустріли там же, де покинули. Хлопчик цілий день чекав, а Толя зрозумів чому: мама ж пообіцяла йому подарунок.
ДОМНА ДАНИЛІВНА, Я, ЦАП І ФЕДЬКО
Одного вечора мама сповістила, що Толя житиме з Федьком Шульгою. Хлопець знав, що Федько − справжній задавака. На квартирі хлопців мали годувати, для мами це було вигідніше, ніж давати гроші на їдальню. Та для Толі це було не зовсім добре, бо він планував економити гроші на їдальні і купувати щось для себе і брата. Тому Толя вирішив спробувати заощадити хоч на залізниці, їздячи зайцем.
У переддень нового навчального року хлопці поселилися на квартирі. У меншій кімнаті стояло ліжко й диван. Федько захопив ліжко, а Толя мусив мучитися на дивані, з якого стирчали пружини. Уночі Федько страшенно хропів. Якось Толя зустрів Ванька, і друг порадив насипати Федькові під ніс махорки, коли хропітиме. Толя так і зробив, і після того Федько чхав цілу ніч.
Хазяйку квартири звали Домна Данилівна. Це була дуже огрядна жіночка. Чоловік Домни Данилівни, Іван Іванович, був худий та миршавий і скидався на підлітка поруч із своєю могутньою половиною. Він був залізничником. Домна Данилівна вважалась домогосподаркою, але частенько діставала по магазинах різний крам, а потім перепродувала з–під поли на базарі. Жінка вишукувала все нові джерела збагачення. У дворі з'являлись то свині, то кролі, то кури, то гуси, яких вона підгодовувала на продаж. Вся ота живність вимагала неабиякої уваги, і Домна Данилівна частенько кликала на допомогу Толю та Федька. Хазяйка дуже економила на харчах для хлопців, давала мало їсти. А порятував хлопців цап.
Містечко, в якому вони навчалися й мешкали, було справжнім козячим царством. Легіони кіз бродили завулками й вулицями, вищипуючи траву і об'їдаючи листя. Хазяйка зметикувала, що кози−козами, але й без цапа не обійтись. На ньому теж можна прибуток мати. І одної неділі привела з базару красеня цапа. Хлопці дуже дражнили цапа, і той, побачивши їх, сатанів. А друзі бажали нишком, щоб дісталося від цапа і хазяйці. І він таки добрався до неї: садонув Домну Данилівну так, що вона три дні їла навстоячки. Хазяйка покликала різника. І цілий місяць по тому хлопці їли козлятину. Од цапиних поминок порятували друзів матері. Довідавшись, як їх годує Домна Данилівна, вони забрали синів і одвели на іншу квартиру, тепер уже без хазяйських харчів.
ПЕРШИЙ РАЗ У ВОСЬМИЙ КЛАС
Того ранку Толя прокинувся рано, бо боявся запізнитися. Він квапив Федька, і після одягання, умивання і сніданку вони вийшли на вулицю. В руках у Толі була дивна торба, яку йому пошив німий з рідного села. Торба була з халяв маминих чобіт, які вона носила задовго до Толиного народження. Це було щось середнє між жебрацькою торбою, поштовою сумкою і шкіряним цебром, що його їздові прихоплювали з собою, коли вирушали в далеку дорогу. В ньому з однаковим успіхом можна було носити воду і вчиняти тісто, зберігати картоплю і квасити яблука.
На шкільному подвір'ї було багато учнів. Толя пишався, що належить до восьмикласників−десятикласників.