Ворожка сказала, що доля країни страшна, бо вона багата. І ця країна не є рідною для людини, що там народилась, бо Анахарсіс − скит, а країна ж та еллінським духом овіяна. І варварові "рідною" бути не може.Таке пророцтво не сподобалося Анахарсісу, злість закипіла у скитському серці. Тут до храму зайшов Дайно-ведмідь, якому пощастило вирватись з ув'язнення. Скит кинувся на Дайно, а перед цим кинув балдахін, який разом з ворожкою зайнявся від вогню і згорів. Стара приказка: "Де пройде скит − лишається смерть" справдилась.
У момент смерті пітії Фойбос проявив свою волю: на темному волоссю Арги з'явились три білі плями. Усі зрозуміли, що сам бог вказав майбутню пітонісу. І першим бажанням нової віщої діви було, щоб Відрад повернув додому. Він питав дівчину, чому відправляє його додому: чи це через його поцілунок з Опідою? Але Арга відповіла, що юнак не її і не Опіду кохає, а юність його прагне кохання. "Іди ж, шукай тієї, що, віддавши тобі свою любов, потішатиметься у твоїх зрадах ніжністю до своїх дітей", − сказала Арга. Відрад почув себе доспілим мужем, серце якого заручилось на добру і злу долю з рідною Землею.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
МИХАЙЛИК
Коли Бог поділив створену ним землю на країни, то кожна дістала свого Ангела Хранителя. Кожен ангел вибирав собі країну, і першими розібрали теплі, родючі, квітучі землі. Один тільки Михайло − архангел, архістратиг Михаель, − не вибрав ще краю. Бог сказав йому, що він водитиме людські душі в Рай надпоземський, як вони для нього у Раю земному дозріють. І до наймень своїх "архістратига", "князя ангельського", хай прийме назву "Психопомпос" − "Водитель Душ".
Михайло ж тим часом вказав на Україну. Всемогутній схвалив його вибір і додав: "А з неї чи не найбільш поведеш ти душ людських у Засвіття!" І став охоронцем України архангел Михайло. Хоч тоді ще Україною земля та не називалася. Жили там щасливі, незлоблі, веселі, привітні люди. А Михаель-архангел жив серед люду свого, навчаючи славу Відвічному співати, красні пісні складати. Він навчав: "Будь у малому вірним − натхнення ж шукай у великому".
Таж ворог відвічний, той, кого архангел зверг у Пітьму, виборсався з хаосу передвічного і до сусідньої з архангельською країни дібрався, де жили скити, і почав їх підбурювати. Як звичайно, найкоротша й найлегша стежка ішла серцем жіночим. Була в землі архангела Томіріса − діва−бойовниця. Літом вона зустріла юнака-скита, у них зародилося кохання. Юнак постійно просив, а потім й вимагав, щоб йшла з ним у його країну.
Томірісу нелегко було вмовити. А за рік вона забрала свою доньку−немовлятко і пішла геть. З нею вирушила і подруга, яка теж народила від скита сина, але покинула дитину скитам, бо то хлопець: "Виросте муж з нього, щоб жіноцтву волю свою накидати". Так почався рід амазонок, що чарів кохання бажають, волі ж власної − віддати не хочуть. А що влітку кохання впізнали, ухвалили "законом амазонок": вільно бойовним дівам кохати, доки квітне бузина. І пішли на край Михайлів скити-сусіди, за жінок своїх помстою палаючи. Пішли й амазонки, бо там їх "пригноблювали" − накидаючи їм закон, який не самі вони утворили. Приєднались до них й савромати − діти скитів-батьків, матерів амазонок.
Щоправда, завжди відбивали ворожі наїзди Михайлові вої. Якось ворог прислав до народу послів, щоб видати Михайла, тоді, мовляв, не буде війни. Довго радилися, а на четвертий день прийшли до Михайлової оселі. Вийшов Михайлик без зброї, спокійний та ясний. Коли хотіли схопити його, раптом з'явилися у нього крила, вгору вождя піднесли. І став Михайлик золотим ангелом на капличці, що на брамі міській звичаєм давновіким стояла. Меч золотий у правиці, Змій-ворог лукавий − у ніг. А на підніжжі слова: "Вірним у малому будь. Натхнення шукай у великому!" Таж не тільки архангел золотою, холодною статуєю став. Стали металом студеним і серця тих міщан, що вождя свого ворогу видали.
НЕРУШИМА СТІНА
Біля підніжжя пагорка, що висунувся й повис над Бористеном сидів біля багаття мандрівник Андрій з Бетсаїди. Він уявляв собі душу міста, щоб завтра знати, що говорити народу. А розповідати він мав про "Благу вість", що ніс у світ. Апостол Андрій знав, що у місті цьому злилися два протилежних собі світи: еллінський зі своєю божською гармонією форми й думок і скитський з бойовністю, відвагою, безжальністю й буйністю.
Андрій підвівся, взяв свою довгу палицю, переломав і зробив з неї хрест. Немов смолоскип, високо підніс його над містом, горбами й Бористеном. Він поблагословив це місце і застромив хрест над сонним містом й недрімним Бористеном.
Зранку на майдані натовп обступив апостола, і полились вогненним потоком слова Андрієві. Люди радо слухали про мирного Бога, який не вимагає крові. Андрій же, посіявши добре зерно благої Вісті, далі пішов у далекі світи − як намітив собі це. Без палиці ішов. На Колхіду тримав путь апостол. Не здобувати золоте руно Язонове − сам поніс, не мертве руно, а Агнця Живого, що знімає гріхи світу, а за ними − страх Життя і тягар Смерті.
ШИНКАРІВНА
Княгиня Ольга пливла до Царгорода. Цілу ніч гойдало море, тож все жіноцтво на кораблі почувалося погано. Зранку нарешті дісталися берега. Ольга зійшла з човна і разом з почетом пішла відпочити у заїзд. Там їх зустріла молоденька дівчина на ім'я Гелена, яка заступала батька, який на той час був у Пантикапеї. Гелена з дитинства допомагала батькові, тож знала, як влаштувати гостей. Матері у дівчини не було.
Шинкарівна становила на стіл кисле молоко, овечий сир, хліб і мед. Княгиня дивилась на дівчину, що клопоталась коло столу, − ясна та лагідна, мов погожа днина. Бабуся дівчини розповіла княгині, що Гелена − грекиня, і кожна старша донька в їхньому роді зветься Гелене, як їхня славна прапрабабуня, базиліса Гелене, та ж сама, що знайшла й перевезла до Царгорода Чесний Хрест Христов. Стара хотіла говорити більше, а княгиня дуже зацікавилася. Тож бабуся розповідала все, що знала про Гелену (по-грецькому її ім'я звучало "Олена"). Княгиня наказала своєму літописцю Радгосту записувати усе на табличках.
Бабка ж, радіючи, що слухає її таке зацне панство, лила гірським потоком свої розповіді. Вона розповідала, що з вбогої таберни Гелена зійшла аж на цезарський трон. Пишні пани робили все, щоб зіпхнути з престолу "шинкарівну". Гелена, яка тоді ще була поганкою, кохала свого славного Констанція, а коли жінка постаріла, злі язики почали свою роботу, і Констанцій вирішив взяти собі рівну родом і молодшу. Гелені ж призначено на життя місто − Тревір. Слушний палац їй дали, служебництва доволі, й варту почотну. Та нелегка була доля вдовська!..
Слухаючи розповіді старої, княгиня Ольга бачила багато спільного між нею і собою. Стара бабуся розповідала далі, як Гелена зацікавилася християнством і вирішила знайти хрест, на якому розіп'яли Ісуса Христа. Десять літ до повної сотки бракувало Гелені, коли дісталась до Єрусалима і побачила руйнуваня поганського храму Венери. І таки привезла до Царгорода Святий Хрест. З сина ж Константина, тоді ще поганина, взяла обітницю, що нікого й ніколи не скарає хресною смертю. Ну, а другої мети не доп'яла: запізно взялася! І віру Христову до рідного краю не принесла… запізно було!..
Княгиня Ольга скинула з шиї важкий золотий ланцюг з порожнім медальйоном-ковчежцем, приправленим на найдорогоцінніший дар базилевса: частину Чесного Хреста, що мала одержати по охрещенню. І одягла золоту оздобу на шию старій шинкарці. Ольга пообіцяла, що повертаючись з Царгорода, поділиться зі старою частинкою Святого Хреста. А тоді Ольга сказала, що друга мета Гелени буде досягнута: "Віру Христову принесе на Тавріду і на Русь-Україну таки Гелене. Її-бо наймення прийму у святому хрещенні…".
ПЕРУНОВЕ ПРОКЛЯТТЯ
Тіло Перуна стрімголів полетіло з кручі, а полум'я обхопило Перунів храм. Натовпу несподівано стало жаль старої святині, бо кожний звик до неї з дитячих літ. Усі думали: "А чи ж не помститься Перун?" Раптом у хвилях показалася срібна рука поверженого бога. Немов піднеслась з загрозою й прокльоном. Люди налякалися і кинулися врозтіч з криком.
Давно минув той час, але коли траплялася якась біда, християни говорили, що це Перунове прокляття. А під кручею "Перунового холму", до землянки, що під корінням старезних осокорів ховається, часто ходили люди, бо там жила стара баба Богдарка. Вона все знала і вміла ворожити.
Якось до неї прийшов Всеволод Ярославич, щоб баба допомогла йому стати князем. Богдарка погодилася допомогти, хоч і було це зло, та така була його доля. Чаклунка зварила зілля і наказала Всеволоду покропити ним сонного батька. Вона пообіцяла, що київський стіл Всеволодів, але хай знає: саме він сіє ворожнечу братню у цій землі. Вірить Всеволод Ярославич, що на стіл Київський сяде, бо бажає цього…
Тим часом князь Ярослав працює, здобуває ліпшої долі для землі своєї князь Мудрий. На мить згадує про прокляття Перунове, та потім згадує улюблений вірш зі Святого Письма, − про Божу Премудрість: "Коли круг земний ще не був закреслений, а безодні водні не були ще створені − я уже була…". Князь креслить плани храму Святої Софії − Премудрості Божої − царства Божого нерушимої стіни…
І від брами до вівтаря святині київської най кожний, хто у Київ увійде, − відганяючи прокляття Перунове − словом архангельським вітається з землею Київською: "Радуйся, благодатна, − Господь з тобою!"
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
НА ЯРОСЛАВОВОМУ ДВОРІ
Князь Ярослав перетворив давній Володимирів "терем на горі" на "великий двір Ярославів". Киянам здавалося, що життя в Ярославових палатах − раювання. Вовіки у цих розкошах не знудився б, жури-туги не зазнав би. Та сумна сидить під віконцем донька Ярославова, молода Настя-князівна. Вона готується стати до шлюбу з угорським князем Андрієм, і даремно тішить молоденьку князівну хова−бояриня Орина. Настя − ще майже дитина, тому їй страшно, хоч бачила, що майбутній чоловік − красень.