Віктор Петров (Домонтович) — Дівчина з ведмедиком (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Сторінка 5 з 6

Тепер його помічником у лабораторії був Панас Григорович, із колишніх фельдшерів. Це була надзвичайно працьовита та акуратна людина. Справи на заводі йшли дуже добре. Наступного дня Іполит планував відвідати Мар'ю Семенівну і Лесю.

У перший день свого приїзду з Німеччини Іполит їхав з Панасом Григоровичем трамваєм і розповів, що за кордоном йому вистрелили в ногу. Панас Григорович здивувався, а Іполит коротко розповів про берлінську пригоду, про кафе-ресторан, де вечеряв і де невідома п'яна жінка стріляла в свого спутника, убила його і випадково, цілком випадково потрапила в нього двома кулями: одна в ногу, друга в бік. Та на щастя, німецькі лікарі вилікували Іполита. А Панас Григорович розповів Іполиту історію про свого сусіда Миколу Буцького. Цей чоловік – людина без певної професії, щоб звільнитись од аліментів, повів дружину до лісу, порубав її й закопав у заздалегідь виготованій ямі. Убивцю заарештували. Панас Григорович заперечував, ніби вбивство сталося через аліменти, ревнощі або ж якісь звірячі інстинкти Миколи Буцького. Буцьких, Миколу Севастіяновича, людину лагідну й смирну, трохи, правда, фантазера, та його дружину, жінку тендітну й субтильну, виснажену через злидні, та все ж таки гарненьку, Панас Григорович знав років зо три з того часу, як вони переїхали до їхнього будинку. Спочатку вони жили непогано, а потім ставали все біднішими. Якось Микола жалівся Панасу, що не може бачити страждання дружини, її страдницьких очей, цієї мовчазної покори. Якщо кине її, вона помре з голоду й одчаю. Микола почував до неї кохання. І жалість, біль за її долю. Він питав Панаса, що ж робити, казав, що вирішив отруїти жінку. Згодом Микола навіть казав, що вб'є дружину, і зробив так, як вирішив. Тепер йому загрожує як не розстріл, то 10 років з суворою ізоляцією.

Панас Григорович почував свою мимовільну причетність, бо він не зумів попередити катастрофу своєчасною порадою та потрібною допомогою.

Іполит і Панас Григорович приїхали у центр міста і зайшли у ресторанчик, бо Іполит чомусь почував себе самотнім. Але, ввійшовши в ресторан, теплу, повну електричного світла залу, він відігнав похмурий настрій. Товариші стали розмовляти про вагітну жінку, яку бачили по дорозі до ресторану. Тією вагітною турбувалася її старенька мати, адже жінка виходила на вулицю, де було дуже слизько. Мати ж радила їй бути дуже обережною. Іполит вважав, що коли тверезо подивитись на справу, то прийдеться дійти висновку, що іноді там, де, на перший погляд, здається, що є любов, в дійсності ніякої любові немає. Це тільки вміло виконаний трафаретний любовний маскарад. Якби жінка зламала ногу, чи в неї стався викидень, то для матері почалися б важкі дні, безсонні ночі. До того ж дочка вже немолода, невродлива і, певне, на дитину, що має народитись, покладено багато надій та розрахунків. Як буде дитина, вона зв'яже чоловіка, зміцнить родину, чоловіку важче буде кинути дружину й розійтись.

Іполит навіть порівнював епізод з чоловіком, що забив свою жінку, з випадком, побаченим на вулиці. "Симпатії кожного були б на боці матері, що ж до мене, то я їх віддав би вбивці. Я порівнюю, зважую, перевіряю, і мені здається, що ця любов убивці чистіша й досконаліша. Вона самоцінна, ця його любов, до неї не замішано ніяких сторонніх цілей; в ній нема нічого низького. Микола Буцький гадає винятково про жінку, яку кохає…" – говорив Іполит. Він навіть хотів передати Буцькому передачу в тюрму. Та Панас Григорович сказав, що у його справі мали значення аліменти, що їх присудили б виплачувати жінці і разі розлучення. Бо у їхньому дворі говорили, що, мовляв, у Буцького є десь приховані золоті десятки.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

XII

Ввечері Іполит розбирав привезені з Німеччини книги. Серед них, було чимало видань, присвячених Ніколо Макіявеллі. Були і німецькі коментарі до його творів та біографічні про нього досліди, переклади й оригінали, рідке й найкраще видання Макіявеллевих творів року 1813-ого та декілька томів з пізнішого видання року 1873-ого. У творах Макіявеллі зустрічалися сторінки, що на одній з них він з недосяжним красномовством вихвалює свободу та доброчинність, а на іншій – з неменшою вибагливістю навчає, як треба піддурювати, зраджувати і вбивати. Та одночасно Макіявеллі був гарний сім'янин, скромна й поважна людина. Любивши, вбити; убити, жаліючи, шукаючи милосердя, – Макіявеллі настоює, що ці неправдоподібні словосполучення не є безглуздя. Іноді обставини складаються так, що жорстокість людини суворої та невблаганної буває милосердніша од слабкодухості людини гуманної й лагідної. Іполит думав, що Микола Буцький, стверджуючи перед слідчим, що він убив з жалості, повторював давню істину. Не завжди любов буває м'яка й лагідна: іноді вона буває жорстока й сувора. І часто в учинкові, на перший погляд, дикому й потворному, проявляється високий порив душі, відданої коханню.

Іполит чудесно виконав покладене на нього від заводу доручення, придбав для себе чимало рідких і дорогоцінних книжок, але не натрапив на слід Зини. Завтра він збирався йти до Марї Семенівни сказати, що, незважаючи на всі ужиті в цій справі заходи та зусилля, він нічого не досяг. Можливо, що Зина, приїхавши до Берліна, змінила своє ім'я й прізвище, щоб остаточно заховатись; можливо, вона випадково захворіла чи з нею трапилася якась нещасна пригода. Може, вона в когось закохалась, або ж кудись виїхала.

Минуло два з половиною роки з того весняного ранку року 1925, коли Іполит просив Зининої руки. Олександр Владиславович улаштував Зині можливість виїхати екстренно за кордон, бо Тихменєви сподівались, що ця поїздка й різноманітність нових вражінь добре вплинуть на Зину. Але вона скористувалась з цієї поїздки, щоб остаточно розірвати з родиною й зникнути.

Мар'я Семенівна покладала багато надій на Іполитову подорож. Завтра чоловік планував офіційно просити Лесиної руки. Два роки спільного горя остаточно зблизили його з родиною Тихменєвих.

Іполит ще раз згадав, як в Берліні його поранили і раптом схопився: "То ж вона. Зина, Зина!.. Її очі, її, Зинині!.." Чоловік кинувся до своїх валіз, знайшов піджак, що в ньому був тоді в каварні. У кишені він знайшов записочку німецькою мовою: Mein lieber Herr, bitte sehr, пошануйте мене вечерею. Почерк був Зинин…

…У Берлінський кафе-ресторан Іполит прийшов ближче до вечері. З'являлась публіка: жінки, чоловіки, молодь. У гуркоті джаз-бандового вереску, в тремтінні негритянського там-там, в пафосній урочистості гобою, поблискуючи оголеністю пліч, пройшла повз залу струнка у гофрованій спідничці жінка. У неї розкішне, очевидячки фарбоване руде волосся, обличчя, на якому лежать ознаки цього плутаного безсонного "ресторанного" життя. Закинувши ногу за ногу, вона сіла за столик в окремій одгородженій кабінці, недалеко від Іполита, витягла золотий портсигар, запалила цигарку і замовила якогось аперитиву. Іполит не міг зрозуміти, скільки їй років: 20-30?

Для цієї стрункої жінки з рудим волоссям на ресторанній естраді здоровий і грубий негр в дикому захопленні долонею бив в барабан. Дивлячись в куток, де вона сіла, він сяяв шокодядним масним своїм обличчям, тупотів ногами і, галасуючи, як божевільний, вигукував щось, чого Іполит не міг розібрати. Вона посміхнулась йому, і шоколадний негр, зістрибнувши з естради й схопивши з ближчого столика велику супову ложку, знов перестрибнувши на естраду, в азарті вистукував на стільці, в скажено швидкому темпі, під аплодисменти публіки. Коли він скінчив, оплески подвоїлися. Витираючи чорне спітніле обличчя білою хусткою, негр розкланювався в її бік.

Прикрившись аркушем газети, Іполит стежив за жінкою, в яку закоханий цей шоколадний, джаз-бандовий барабанний негр. Перед тим як випити свій аперитив, вона стерла помаду з губ. І коли випила, дивлячись у дзеркальце свого величезного ридикюля, вона дбайливо підфарбувала губи кармінним гримувальним олівцем. Потім, примруживши трохи очі, почала обдивлятися залю, столик за столиком, пару за парою, чоловіка за чоловіком. Вона нарешті подивилась також і на Іполита. Її погляд зупинився на ньому. Вона дивилась непорушно, нібито дивлячись не бачила, ніби дивилась поза нього. Тоді чоловік не пізнав цих очей, він розсердився, одвів очі й закрився газетою. Хоч на мить блиснуло щось знайоме. За весь вечір він ні разу більше не подивився на цю жінку. Іполита не вабило ресторанне кохання. Він чув, як жінка кликала кельнера і наказувала подати папір і ручку. Написавши, вона передала кельнером записку Іполиту. Чоловік прочитав і сховав записку у кишеню. Він не дивився на жінку, а просто негативно похитав головою. Іполит почув, як вона замовляла стопку горілки: "Wodka!.." Потім до неї підійшов важкий, грузький, червоний напідпитку чоловік, типовий німецький бюргер.

Іполит подумав, що ця жінка, яка посилала йому записочку з проханням оплатити їй вечерю, сьогоднішньої ночі не лишиться без заробітку. Іполит зробив замовлення і іноді позирав на столик жінки і чоловіка. Вони одсунулись в глибину кабінки й спустили портьєру. Іполиту було видно тільки струнку ногу, прозорий чорний шовк панчішки й лакову туфлю з довгим гострим носком. Кельнер подавав їм найрізноманітніші страви й напої. Вийшовши з кабінки, вони танцювали фокстрот. Тоді продовжували вечеряти, вечеряли й пили. А потім...

Чоловік і жінка вийшли з кабінки. Іполиту здалось, що він держав її за руку й щось говорив, що вона розчервонілась од вина і нібито не хотіла йти. Раптом майнула криця. Іполит бачив витягнену руку: вона стріляла спочатку в живіт товстому німцеві, а тоді в себе, в порожню, в просторінь, в нікуди. Задзвеніло дзеркало. Хапаючись рукою за бік і падаючи на підлогу, Іполит бачив, як негр кинувся до жінки і вирвав у неї з рук револьвер.

Потім Іполит лежав у хірургічній лікарні, думаючи, що все це сталося цілком випадково. Він не поцікавився спитати за прізвище тієї жінки, або ж детальніше зацікавитись справою. Випадковий постріл, випадкова пригода! Хіба не все одно, хто ця жінка з ресторану, повія, що в п'яному розпачі захтіла стратити собі життя?

Може, це й не була Зина...

1 2 3 4 5 6

Інші твори Віктора Петрова (Домонтовича) скорочено: