Спочатку думав, чи зможе розправитись зі своїм похресником Дмитриком. Як йому підніметься рука бити невинного хлопця? А що Дмитрик невинний – Грицько знав точно. Чоловік не винен ніколи. То все жіноча воля, її ворожба й лукавство. Відьомська зваба непокритого тіла. Раптова блискавка погляду. І запах. Якби Теофіла не була така статна… якби мала бляклі очі й усохлу пазуху… якби була боронила, а не розгортала своє тіло…
Грицько ж бо не ґвалтував на війні чужих жінок, хоч би й розлягалися були перед ним! Він їх брав – бо вони того самі хотіли, а йому того конче було треба.
Убити жінку не міг, бо семеро дітей треба буде годувати. Хто їх буде годувати, як його запроторять у в'язницю? Задушити двох чорних байстрят… Рука йому не піднялася після того, як п'ятеро його синів обступили собою дрібних черкесенят, а Амбросій сказав: "Убивайте і нас із ними, тату. Бо ми всі рідні брати. І у нас одна мамка".
А Варварчук помстою Дмитрикові спас тоді Грицька. Спас, ніби до життя вертав чоловіка, витягнутого із зашморгу. Інакше Грицько був би здурів на голову. Не Дмитрика між дошками гамселили дужі Грицькові ноги, а черкеса і двох його вилупків з Теофілиної утроби.
Нікому Грицько про це все не розповідав, аж на старості розповів Досьці. Та полегшення не прийшло, бо, виявляється, вона те все знала.
Грицькові привиджується Кирило Чев'юк. Добрий Кирило з розпростертими руками нібито пливе Грицькові назустріч. Хіба він думав про Кирилову смерть, коли йшов до жида свідчити замість старого Чев'юка, щоб фальшиво переписати заповіт з Павла на Оксентія?! Грицько навіть тоді думав лише про свою обиду на Теофілу і гасив ненависть до двійка дітей. Він бив Теофілу, коли тільки міг.
…Німий – Олекса Говдя – став у саду під грушею Мариньки-богодухої мало не посеред ночі. Спочатку босий Говдя навшпиньки обійшов сад. Довго стояв під грушею, до якої була прив'язана Мариньчина гойданка. Олекса легенько розгойдав її, і вона заскрипіла. Він знав про вміння Мариньки. Чому ж вона не сказала напередодні Німому не йти з Кирилом на полювання?! Хіба би він був її не послухав?
Олексу в сад до Мариньки знову привів нюх на Кирила. Олекса і зараз чує Кириловий запах у Мариньчиному саду. Отут, під гойданкою.
Говдя всівся на гойданку і глибоко вдихав гостре нічне повітря й думав. Сюди його привів нюх і якісь далекі й забуті голоси. Якби Говдя міг говорити, він би пошкрібся у вікно до старої Мариньки і запитав би її, що вона мала до його Кирила? Або нарешті запитав би, чому йому, Німому, доводиться на собі нести гріх страти колись найдобрішого до нього чоловіка у світі – Кирила Чев'юка? І до чого тут запах?
Олекса б'є себе кулаками в голову. Коли б тоді, в Іванцевій колибі, начищаючи рушницю, Олекса був би не думав про Мариньку, раптово зачувши там саме її запах, біла тінь її, напевно, тоді не показалася би під стіною колиби, якраз на місці, де готував вечерю Кирило. Тінь чомусь напливала не на Олексу, а на… Кирила. Олексу тоді вкольнуло в саме серце і в голову вдарило обухом: не може того бути! В Кирила громада дітей і внуків. Кирило в бік чужої жінки, окрім своєї Василини, ніколи голови не розвертає. А тут богодуха стара діва стелеться перед ним, як кошена трава під косою?!
Олекса любив Мариньку, тому і стрілив у Мариньчине марево над своїм суперником. Хіба він міг тої миті вгамувати чи погасити в собі ревність?! Бо чи винен Олекса, що, вернувшись із війни, хотів тієї богодухої старшої жінки? Але як він міг хотіти блаженної жінки, коли був Кирилові сином, а Маринька майже могла би йому бути мамою? Якось Маринька сказала Олексі не гратися, лишитися того, бо то не їхня радість. Він заревів тоді, впав на землю.
А тут, Боже милосердний… безгрішна Маринька без сорому і без устиду кружляє тінню над Кириловими плечима, ніби проситься до нього в пазуху. Тоді, в Іванцевій колибі, чорна ревність і безпам'ятство роздерли Олексу – й спустили курок неначищеної рушниці в білу хмарку, що обгортала Чев'юка.
Олекса всього лише хотів прогнати мару. Бо ніхто не мав на Мариньку права. Навіть його найдобріший господар Кирило.
…Говдя гойдається на Мариньчиній гойданці недовго. Він чує Кириловий запах. Навіть по смерті Кирило також не дає Олексі спокою. А може, не дає прощення? Зі співом сусідського півня Олекса схопився на ноги, витягнув ніж, порізав гойданку і втік.
…Знайшла Мариньку Варварчукова Петруня перед полуднем, коли принесла їй молока. Розпростерта під грушею жінка лежала грудьми на розтрощеній гойданці. З кишені її чорного козячого кептарика визирала заплетена в косичку свічка, яку в горах тримають для смерті.
Петруня повільно нахилилася над Маринькою, але нараз різко відсахнулася, бо почула від мертвої запах чоловічого тіла, запах Дмитрика. Запах такий свіжий, гострий і рідний, що отетеріла Петруня, хрестячись одночасно обома руками, кричить на все село голосом, що нагадує голос горлиці, пораненої в саме горло. А може, в серце…
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу