І обидва помирають. Потім уже сходяться охотники і несуть і свого загиблого товариша, і дикого кабана до машини чи до залізничної станції. Ті, що несуть загиблого товариша, – дуже сумні, бо, їм дуже жалко хороброго мисливця. А ті, що несуть забитого кабана, – дуже веселі, бо такий мисливський трофей трапляється не дуже часто.
Трапляється дуже часто, що кабан, почувши чи довідавшись, що спереду стоять на номерах мисливці, повертається і йде на загонщиків. Бо він звір хитрий: знає, що у загонщиків, крім кілків та одчайдушного галасу, в руках нічого немає. Випадки такі кінчаються переляком, бо кабан поре людину тільки тоді, коли його поранено, а так він підбіжить, хрокне, налякає й, сміючись, побіжить далі.
Було таке й з нами на полюванні кабанів. Підняли загонщики в очереті на болоті кілька диких свиней і кабанів. Пішли кабани на охотників. Почулося там бах, там бах! Виткнувся один чималенький, так пудів на десять, вепр. Він крутонувся й помчав на загонщиків. Підбіг до одного парубчака-загонщика, тиць рилом у пуп. Перекинув, перестрибнув через нього, хрокнув, загигикав і помчав далі. Підбігли ми всі до того парубчака. А він так перелякався, що відразу в кущі побіг.
Убили ви дикого кабана. І отоді настає найтяжчий момент полювання диких свиней: переконати усіх приятелів, що це іменно кабан не простий, а дикий. Ви їм розказуєте про ваше полювання, свідків називаєте і розплющену кулю калібра вашої рушниці показуєте... Але ніщо не допомагає: їдять і хвалять кабана, а не вас! А йдучи додому, вони, похитуючись, будуть реготатися: "Дикий кабан! Найшов дурних! А, до речі, почім свинина тепер?"
ГАГАРА
Одного разу відпочивали ми кумпанією після ранкової зорьки й підраховували, скільки хто з нас не знайшов битої смертельно качки. Нас було п'ятеро, і кожний не знайшов щонайменше п'ять-шість крижнів, штук по троє чирят та по одній широконосці... Посумували, позітхали, та що поробиш. Єсть іще ж вечірня зорька, може, вона щасливіша буде. Лежимо під ожередом, розмовляємо.
Дідок один згадав, як він колись гагару стріляв. Дідів собака ув'язався за гагарою! Гонить і гонить, гонить і гонить! А він на горбочку стоїть і все бачить. Собака до неї підбіжить, а вона тільки зубами – клац! Собака й одскочить! Нагнав-таки на діда, він вистрілив, з неї вроді дим пішов, а не впала, подалась далі й зникла... Дід вважав, що гагара – таке, ніби й лисиця, ніби й вовк.
Посміялися ми з дідової гагари. Але ніхто з нас із ним не сперечався, хоч знали, що гагара – це птиця.
Гагара ще й цікава птиця. І цікава іменно для запального охотника, а особливо для запального та ще й молодого охотника. Охотника-початківця.
Гагара плодиться не в нас, а на півночі. На наших озерах ми її бачимо на початку вересня й пізніше, коли вона мандрує з півночі на південь. По-латині вона зветься Colymbus (Колімбус). Завдовжки вона 65-75 сантиметрів, крило в неї – 38 сантиметрів, хвіст – 6 сантиметрів. Шия в неї довга, дзьоб – прямий, гострий. Восени вона вся зверху темно-бура, а голова й шия теж зверху – сірі. Знизу вона вся біла. Треба пильненько придивлятись, щоб за цими розмірами впізнати гагару. А от, коли всі виміри (65-75Х38Х6) ви зробили правильно і пересвідчилися, що по-латині вона зветься Колімбус, – отоді вже можна її й полювати.
Завжди мисливець повинен мати добрий запас набоїв. Приїхали ви, значить, на село з добрим запасом набоїв. Тягти з собою зразу всі набої на болото чи на озеро нема ніякої рації – ви їх залишаєте в хаті у того селянина, де зупиняєтесь. Виходячи на озеро, берете ви тридцять-сорок набоїв. І от ви побачили гагару. Стріляєте, і ваші тридцять патронів вилітають за тридцять-сорок хвилин! Але хіба ж ви відступитесь од бажання добути гагару?! Тому біжите до хати, до свого запасу. Прибігли – набили патронташа, взяли два десятки в кишені – знову бігом на озеро. Підбігаєте до озера, а гагара, голубочка, плаває собі та хлюпочеться, пір'ячко своє дзьобом перебираючи. Починаєте знову стріляти. Вистріливши другу порцію набоїв, знову біжите до хати, знову берете набої... Взяти зразу всі набої до озера – ніколи ви їх не візьмете, бо ви твердо переконані, що ось оцим уже пострілом ви обов'язково гагару встрелите!
Сумувати з того, що ви не встрелили гагари, – не сумуйте, і на той рік вона ще прилетить і ще дасть вам один, а коли захочете, то й кілька днів напруженого й запального полювання!
А чи можна взагалі встрелити гагару? Можна! Я вже вам одкрию цей секрет. Бачите, в чім річ: гагара дуже спостережлива птиця. І особливо пильно стежить за вашим пальцем, що на "собачці" лежить. Тому треба не дати їй помітити, коли саме ви натискуєте "собачку". Як це зробити? Робиться це так: ви становитесь до гагари спиною, ніби зовсім не звертаючи на неї уваги, рушниця лежить у вас через плече, в лівій руці у вас невеличке дзеркальце і ви через це дзеркальце націляєтесь. Гагара думає, що ви пудритесь, чи взагалі туалетитесь. А ви, через дзеркальце прицілившись, – бабах! І єсть гагара!
Яка ж радість, що у вас в руках справжній Colymbus (Колімбус), 75Х38Х6 см. Ви зразу знімайте з нього шкурку. Їсти його не можна, бо він рибою сильно одгонить!
ЕКІПІРОВКА МИСЛИВЦЯ
Поради наші стосуватимуться мисливців, що полюють на території "від Кавказу до Алтаю, від Амуру до Дніпра..." Два принципи повинні керувати нами, коли ми екіпіруємось на полювання: 1. Їдеш на день, бери хліба на тиждень. 2. На величезній нашій території сила різного звіра може трапитись, тому до всього треба бути готовим. Треба брати набої, набиті різнокаліберним шротом, щоб було чим бити і бекаса, і тигра. Двадцять чотири набої ви кладете в патронташ, а штук 500-600 ви складаєте в спеціальний для набоїв ящик. Рушницю після пострілу треба чистити, тому беріть шомпол, щіточки, ганчірочки. Покладіть обов'язково екстрактора, бо набій у стволі може застрягти. Не забудьте бінокль і компас. Коли ви їдете полювати птицю, беріть для неї сітку. Для качок потрібні тороки. На вовка беріть тачку, на ведмедя чи лося – тритонку. Ці всі речі для дичини ви берете, коли їдете полювати па день-два...
Коли ж передбачається полювання тривале, беріть невеличкий льодник, де зберігатимете дичину. Не забудьте взяти з собою бочку для солоної дичини і кілька ящиків для копченої.
З одягу беріть штани, куртку, кепку чи капелюха, чоботи (дві пари: шкіряні і гумові), взимку до чобіт – повстяники. Плащ-палатка. Для полювання взимку – білий халат, для полювання влітку – зелений халат, для полювання восени – кілька халатів різного кольору, залежно від того, де полюватимете, чи на полі, чи в лісі, чи на лузі. Спальний мішок, рукавиці, накомарник, можна взяти невеличкий розбірний мисливський будиночок, можна навіть збудувати звичайнісінький курінь.
Не будемо рекомендувати, що саме з їжі має брати кожний мисливець. Беріть, що любите, але обов'язково беріть багато, бо обов'язково буде мало. Для харчів – рюкзак, торба, сітка. Для чаю чи кави – термос. Дві фляги: одна – для води, друга для того, хто що любить… Розуміється, що ви на полювання берете з собою казанок, кухоль, ложку, ніж, виделку, сіль, перець, лавровий лист, сиру картоплю, пшоно, моркву, петрушку, топірець (дрова рубати) і брусок (топірця гострити). Все це потрібно, щоб зварити кашу. Для швидшого розпалювання вогню (багаття) беріть із собою сухий спирт (не мокрий, від нього сліпнуть).
Кожний мисливець повинен мати бинт, вату, йод, стрептоцид, пеніцилін, шприц, голку для шприца, спирт (медицинський, а не якийсь інший) і камфору в ампулах... Непогано (хоч це й дуже складно!) мати з собою невеличку карету "швидкої допомоги".
Для собак беріть харчі, миску, свисток, сурму (для гончаків), поводок і нагая...
Здається, все! Екіпіруйтеся, дорогі товариші мисливці! Не забувайте нічого, бо все треба мати з собою!
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
З КРЯКУХОЮ НА ОЗЕРІ
І
Як попливти з Куп'янки річкою Осколом за течією, кілометрів за 20, допливете до села Сеньків. Там річка ділиться на три рукави-річища, і поміж ними багато островів і озер. А серед озера – плеса, у яких є щуки, карасі, лини. Там є і чирята, і крижні, і широконоски... Біля села Сенькова, під горою, є озера Сердюкове і Кирмасове. І там качви, як гною.
ІІ
Ви коли-небудь полювали з крякухою? Крякуха – це "підсадна" качка, така ніби собі звичайнісінька зовні вуточка, менша від свійської, менша від крижня, але більша за чиря. Крякухи – особлива порода качки, змішана свійська і дика. Вона сіренька, забарвленням пір'я скидається на крижня, але менша, як говорено вже, від крижня. Характерна її особливість та, що коли вона бачить чи чує навіть у повітрі льот чи то поодинокої качки, чи качиної зграї, вона "кричить", "крякає", закликаючи літаючих своїх родичів присісти до неї познайомитися. Отже, править крякуха за принаду для диких качок. На одну лапку в крякухи нашивається панчішка така шкіряна, а до тої панчішки кільце невеличке прикріплене. До кільця прикріплюється "грузило" – гирка, чи камінь, який поринає на дно в озері, а на шнурку плаває прив'язана крякуха, мов на якорі. Крякуха плаває, а ви замасковуєтесь, сидите й чекаєте... Стежте, щоб яструб не вкрав крякуху. Нарешті крякуха видає призивне: "Ках! Ках! Ках! Ках! Ках!" Ви дивитесь угору – пропливає зграйка чирят...
ІІІ
Збираєтеся з крякухою на озеро Кирмасове. Там дід Кирило карасі ловить. Тільки завтра він не йде, тому ви питаєте, як добратися на озеро. Дід розповідає, куди йти. На озері є його човен, яким можна скористатися. Тільки дід просить не зачепити його ятерів.
...Раненько вдосвіта ви берете рушницю, весло, кошика, де покахкує крякуха, і йдете на Кирмасове озеро... Довго ви шукаєте дорогу, а добравшись на потрібне місце, виштовхуєте човна, сідаєте і правуєте на озеро... Човен – непокірний... Він обов'язково хоче носом уїхати в дідів Кирилів ятір... Кінець кінцем ви вирулюєте на озеро, правуєте до плеса, прив'язуєте крякуху до грузила. Швидесенько запливаєте в кугу і чекаєте.
Ось пискнула очеретянка. Пробігла зеленим килимом із ряски курочка. Крякуха покахкує спокійно, але нічого ще нема. Аж ось зненацька щось велике шугонуло біля вашого човна...