Бігли і плакали. І не могли спинитися…
Потім з'явилася Міс Таємниця. І вони вже не бігли, а летіли. Раптом небо почало дивно звужуватись. Вони летіли в якийсь світлий квадрат. І враз зупинилися. Вони стояли на краю мольберта. Знизу їм усміхалася старенька кумедна бабуся, запнута хусткою, зав'язаною на потилиці так, що кінці стирчали ззаду, наче заячі вушка. Все обличчя її, щоки і навіть ніс були забруднені свіжою фарбою. А трохи далі на старовинному стільці з гнутими ніжками сидів старенький кумедний дідусь у блакитнім фраку і грав на віолончелі.
Перед ними була знайома Віті кімната з картинами замість вікон, зі старовинною бронзовою люстрою. І новорічна ялинка з дивовижними прикрасами й запаленими свічками в кутку. Вітя стрибнув на паркет і подав руку, допомагаючи царівні Кірі. Вона стрибнула теж. І одразу ж увірвалася музика. Дідусь опустив смичок.
Міс Таємниця зникла. І Вітя раптом відчув нестримну радість. Авжеж! Усе гаразд! Він тримає за руку цю таку дорогу йому дівчинку в голубому платтячку в сині горошини, з гривкою русявого волосся, з виткими кучерями на скронях, із бірюзовими сережками… Він знає, що це Кіра з нижнього балкона. І водночас це чарівна Добринка з казкової Добряндії. І в цьому нема нічого дивного…
От зараз вони спустяться гвинтовими сходами на площадку, зайдуть у квартиру і… Вітя чогось певен, що тато вже вдома. Тато вже приїхав, і він усе знає. І чекає і Вітю, і Кіру. Але таємнича кімната чогось стає такою великою… І вони все йдуть і йдуть…
XVIII
У Марії Іванівни дуже розболілися зуби, і вона змушена була йти до лікаря. Дала дітям домашнє завдання й одпустила їх із третього уроку. Був кінець квітня. Погода стояла тепла. Вітя прийшов додому і подзвонив у вхідні двері. Тихо. Подзвонив удруге. Ніхто не відчиняв. Хлопчик витяг ключ і відчинив.
У коридорі стояв знайомий мамин рюкзак і велика спортивна сумка. Вітя зрадів, що приїхала мама. Він кинувся в кімнату. Бабуся Світлана і мама були на балконі. Тому вони й не чули дзвоника. Вони стояли, зіпершись на поручні, спинами до кімнати, і не чули, не бачили, як Вітя підійшов до балконних дверей. Бабуся Світлана тримала в тремтячій руці сигарету. Колись бабуся курила, але, як народився Вітя, кинула. І лише іноді, коли дуже хвилювалася, нервувала, — закурювала.
Бабуся говорила мамі, що не може більше брехати Віті про батька, бо хто ж міг подумати, що він стане чемпіоном, цей Толик із Дніпропетровська. Мама важко-важко зітхнула: "Ти хочеш, щоб я сказала: "Твій тато негідник. Він не хотів, щоб ти з'явився на світ. Він покинув мене й тебе, тільки-но ти народився. І втік. Навіть не захотів глянути, який ти є… Все життя парубкує. Тікає від аліментів…Вітя не міг цього слухати. Небо розкололося і впало на землю. Вітя задихнувся. Першим порухом його було кинутися на балкон, закричати. Але в цю мить мама затулила обличчя руками й гірко заплакала. Вітя ніколи не міг спокійно дивитися, як плаче мама. І він метнувся геть із кімнати.
Вітя побіг до дуба біля повороту алеї у Ботанічному саду, де закопав свій "секрет". Вітя знайшов свій "секрет", розкопав його і тепер люто топтав ногами, судомно схлипуючи. Потім сів на землю і не заплакав – завив від нестерпного безкінечного болю, що розривав груди.
Як же тепер жити? Як вірити тепер бабусі? Віті пригадалася Кіра-Добринка. Вона наче говорила: "Хіба мама й бабуся винні?.. Вони ж хотіли як краще… Для тебе ж хотіли… Ти ж бачиш, вони страждають… Ти ж добрий і благородний. Я знаю. Ти допоможеш їм. Ти щось вигадаєш. Правда?.. Ну, придумай, придумай щось…".
…Вітя піднімався сходами повільно-повільно, як оті старезні Стефанія Стефанівна і Амадей Антонович із бабусиних спогадів. Він довго стояв перед дверима. Потім нарешті важко зітхнув і натиснув на ґудзик дзвінка. Двері відчинила мама. Схвильована, перелякана. З-за її плеча визирала бабуся Світлана. Мама питала, чому син прийшов так пізно.
Вітя переступив поріг, ковтнув повітря й вигукнув одним подихом: "Тато загинув!" Мама й бабуся Світлана заніміли. Не даючи їм опам'ятатися, Вітя знову ковтнув повітря і, поспішаючи сказати до сліз, випалив: "У школі сказали!.. Нещасний випадок… В одного хлопчика теж батько там… Була пожежа. Тато всіх рятував, а сам…" Більше говорити він уже не міг. Він обхопив однією рукою маму, другою бабусю Світлану, притулився всім тілом до них обох і плакав уголос, ридма, не стримуючись. І вони, обнявшись і пригортаючи його до себе, гірко плакали обидві.
XIX
Вітя лежав під маминим ліжком і, крекчучи від натуги, скручував дротом пружинну сітку. Дріт був сталевий, плоскогубці раз у раз спорскували, боляче прищіплювали пальці, але Вітя не відступав. Хто ж це зробить, як не він. Більше нікому. Час уже ставати господарем у хаті. Не все ж до дяді Васі й Альховки звертатися…
А з темного закутка за шафою дивилася на нього Міс Таємниця. Відтепер це було її постійне місце. Вона лишалася з Вітею на все життя…
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу