Ми пішли на на Прибіжну, де вже не так звертають увагу на незнайомців. А звідти язик доведе до Копичинців, і там уже сміливо треба заявитися в староство чи відразу в поліцію, яка відправить нас до еміграційного дому в Тернопіль.
За волею стояла і розлука. Я посадив Тіну з дитиною в потяг. Вона мала залишати для мене звістки на поштових станціях. На ім'я Богдан Крук.
Я сказав Тіні: "Якщо виживу, я знайду тебе. Дай мені рік-два".
"Ти виживеш. Ти зможеш, ти сильний. Я тебе ждатиму", — відповіла Тіна.
Розділ третій
Звіт на листопад 1922 року: бандити затихли, але банда Чорного Ворона (20 чоловік) і далі робить набіги. Чорний Ворон – живий.
***
В Лебединському лісі Чорний Ворон застав лиш дванадцять козаків: Вовкулаку, Біжу, Ходю, Захарка Момота, В'юна, Козуба і ще п'ять. Багато хлопців пішли додому.
Повстанці серед білого дня їдуть на суд над отаманом Тузом. Вкінці суду від людей мали вийти громадські обвинувачі. Вийшла згорблена стара з костуром. Це був Вовкулака. Повстанці звільнили Туза, Босого і Гараська, котрі пішли своєю дорогою.
Розділ четвертий
Настала зима. Така сніжна і люта, що з "хати" майже не виходили. Коней лишили на хуторах, самі сиділи в землянці, яка знаходилася за три версти від Лебединського Свято-Миколаївського монастиря. Наставали Святвечір, Різдво. Поставили навіть дідуха з сухого очерету. Їхній кухар одноокий Карпусь приготував вечерю, як і годиться, з дванадцяти пісних страв.
Ходя стріляв дичину луком, який зробив сам. Під час зимівлі козаки говорили про дівчат, грали в карти, читали книжки, перечищали зброю. Одного разу Козуб із В'юном, граючи в карти, заставили зброю. За це отримали доброго прочухана.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
***
У лютому 1923 року в Києві, в Лук'янівській тюрмі, сталося те, чого повстанці не могли знати. Вже четвертий місяць мучили отаманів: Загороднього, Гупала, Компанійця, Ткаченка, Голика-Залізняка, Добровольського. Їм казали підписати покаянну заяву, відмовлялися. Вирок був готовий – смертна кара усім шістьом повстанцям/
Що було доброго в цьому вердикті, то це те, що холодноярці знову зійшлися докупи. Окрім них, тут каралося ще восьмеро засуджених до страти в'язнів. Найстарший з них, полковник Здобудь-Воля, постійно вимагав ручку, папір і чорнило, бо він хоче написати п'єсу про крах повстанського руху.
***
Подано рапорт, у якому йдеться про повстання у тюрмі. Коли охоронець приніс зранку кип'яток, один ув'язнений облив охоронця, дістав його револьвер і вибіг з камери. Інші вибігли теж і в канцелярії озброїлися. Почалася стрілянина. Убили 38 арештованих. Та отаманів не застрелили охоронці. Коли холодноярівці зрозуміли, що оточені, побігли на другий поверх тюрми, забарикадувалися і, ставши один проти одного, обнялися на прощання, а потім кожний стріляв у свого співкамерника, котрий стояв навпроти. Так загинуло 14 людей.
***
Чорний Ворон помітив, що Вовкулака носив комусь недоїдки. Виявилось, що це для вовченяти, Сірка.
Коли настала весна, Чорний Ворон сказав, що пора сідати на коней.
Частина четверта
Розділ перший
За зиму хлопці знудилися, тому навесні 1923 року погуляли добре. Дарма, що із зимівників вернувся лише Василинка – безвусий хлопчина (він був схожий на дівчину, перевдягався, і ніхто його не запідозрював). Йому було лише шістнадцять років.
В березні ми взяли каси Лебединського та Носачівського кооперативів, а на початку квітня під Шполою і Сигнаївкою перепинили два потяги, де в поштових вагонах знайшлося чимало краму. У Шполі загинув В'юн. Через два дні на Лебединський ліс пішла облава. Потрібно були йти в дальші краї, в Холодний Яр. Я й гадки не міг припустити, що в Холодному Яру на зустріч мене покличе… отаман Веремій.
***
Перед тим, як іти в Холодний Яр, Чорний Ворон написав листа додому і попросив Василинку направити до Товмача. Ворон писав: "Добрий день, мої рідні! Низький уклін Вам, тату, мамо і тобі, моя люба сестро Маріє! Пишу цього листа в сумному передчутті, що ми більше не побачимося…зараз прошу відмовитися від мене хоча б перед більшовицькою владою, аби вона не цькувала вас усеньке життя… Мені зовсім не жаль мого молодого життя, бо кладу його за нашу святу ідею, яка ніколи не вмре навіть у поневоленій Україні…Ваш син і брат. 19 квітня 1923 року".
Ближче до Холодного Яру робили напади – запасалися провіантом. Раз перестріли бричку з двома червоними з жінкою. Жінку лишили Ході.
Говорили, що в цій місцевості закопаний скарб Максима Залізняка, а під велетенським дубом відпочивали Наливайко, Хмель, Павлюк.
Розділ другий
Сутягу, Козуба, Ходю, Біжу, Невіруючого Хому, Цокала, Захарка, Ладима я вислав на розвідку. В таборі лишився одноокий кухар Карпусь і Фершал. Ми з Вовкулакою вирушили в напрямку Мельників. На розвідці нічого цікавого не побачили. Лише Василинка дізнався у монастирі все, що міг. Монастир більшовики закривають, а сестрички шитимуть там ковдри, одяг. Є дванадцять сестер, а одну, нову, прислали з Черкас. Ще є старий батюшка Іван і юродивий Варфоломій. Охорони ніби нема, але є чекісти (нова монашка, бо вона слідкувала за Василинкою). Василинка бачив на її нозі червону попружку, надавлену підв'язкою – вона ховала пістолет. А роздяглася перед Василинкою тому, що немала що збрехати, коли він її зловив на тому, що переслідує його лісом. Вона віддалася Василинці, бо казала, що не витримує у монастирі. Хлопець ще помацав її одяг і дійсно там був пістолет. Козуб сміявся: вчора Ходя, сьогодні Василинка, скоро усі чекістки будуть їхні.
Ходя знаходить в лісі дикого чоловіка. Це Гриць, залишенець, який лишився жити в лісі. Гриць приводить повстанців на місце, де викопують прапор і гарматну гільзу. Бунчужним (людина, що носить прапор) вибрали Вовкулаку.
За цим спостерігав старий ворон. Його щось залоскотала, і він по-старечому каркнув.
Розділ третій
Записка уповноваженого Чигиринського відділу ГПУ: очевидно, з'явилась банда, бо вбито голову ком'ячейки і забрано його коня.
***
Пошумівши біля Холодного Яру, отаман вирішив відійти до Ірдинських боліт, де, ходили чутки, з'явився Веремія. Чорний Ворон хотів розповісти, куди подів Ярка. Про появу Веремії розповів Сутяга, котрий, розвідуючи, зустрів Чорта – Веремієвого ад'ютанта . Зв'язатися знову мали через лісника Гудиму.
Повстанців стало чотирнадцять, бо ще "додався" "дикий" Гриць.
***
Я відправив Вовкулаку до Гудими, а сам повів загін до Ірдинських боліт. На світанку ми зупинилися у Відьминій Пазусі. Вовкулака повернувся і розповів, що Веремія дійсно воює тут, але на голові носить чорну маску.
Заплановано зустріч Веремії і Чорта з Вороном і Вовкулакою на перешийку, який веде у Відьмину Пазуху.
Зустріч виявилась підставою. Коли ми зустрілися, я побачив звичайну бджолярську сітку на голові "Веремія". Чорт раптом витягнув зброю, та в цей момент Вовкулака вистрелив у нього. "Бджоляр" почав втікати. Я почув вистріли нашого "люйса" і зрозумів, що Чорт і "Бджоляр" приїхали не самі. Більшовики почали перти лавою. Вовкулака помчав до своїх, а я переслідував "бджоляра" (мав на лиці бджолярську сітку). Він забіг у болото і почав тонути. Це був "сотник Завірюха" — зрадник Терещенко, котрий тепер прикидався Веремієм. Я встиг випитати, поки той топився, і про "Гамалію" — Трохименка Петра.
Коли відходили, загинув Захарко Момот. З усіх братів Момотів лишився живим лише Біжу. Сутягу вбив я, бо той був зрадником. Козуба було смертельно поранено. Він розумів, що не виживе, і пустив собі кулю в голову.
Зосталося одинадцять: я,Фершал, Вовкулака, Біжу, Ходя, Ладим, Василинка, Невірюючий Хома, Цокало, Гриць і Карпусь.
Я завітав до лісника Гудими і дізнався, що Сутягу підмовив Чорт. Гудиму я теж вбив.
Розділ четвертий
Документ-звіт, червень 1923: бандити серед білого дня в'їхали у село Сокирне, недалеко Сміли, співали гімн і несли прапор з написом: "Воля України або смерть".
***
На березі озера Чорний Ворон побачив не чорницю, а голу грішницю. Ворон лежав у кущах понтійської азалії, а на його бік плила дівчина. Нею виявилася Дося Апілат. Вона розгубилася, бо була гола.
За той час, відколи вони не бачилися, багато чого змінилося, та не було в тих змінах добра ані крихти. Між ними лишилося тільки минуле, і, може, від того, що так скажено пахтіла азалія, на нього раптом накотилася та далека, майже забута ніч. "Іди до мене", — сказав він.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
***
У червні ми затаїлись у нетрях холодного Яру. Гриць показав печеру, де було сховано чимало зброї. За коней загиблих повстанців виміняли дещо в селян, котрі стали хитрими і не бажали помагати.
Безслідно пропали Цокало, Фершал і Карпусь.
Уночі ми вчинили напад на станцію Фундукліївка, обманувши і сказавши, що ми тільки вдаємо напад, щоб мати добрий поголос, оскільки нам потрібна довіра бандитів, які ще переховуються у довколишніх лісах. Адже ми їх виловлюємо. Наш спецзагін сформований органами ҐПУ, але про це не повинна знати жодна душа. А беручи гроші з каси, я залишив записку, що касу "ревізував сотник Завірюха, оскільки серед шкурників гроші ходять і на тому світі".
Перейшли в Лебединський ліс. Там нищили продзагонівців, що дерли з селян, що могли. Один лише Ладим вбив сімох. Ладим вишивав червоні хрестики за кожного вбитого на своєму шлику.
***
Того серпневого надвечір'я ніщо не віщувало біди.
Ворон, Вовкулака і "дикий" Гриць переїжджали греблю над ставом, що лежав у широкій улоговині неподалік села Кримки. Було так тихо й спокійно, що Вовкулака запропонував скупатися. Раптом бахнули постріли, і з-за дерев один за одним почали вискакувати вершники.
Не було іншої ради, як утікати. Ворон, Вовкулака і Гриць погнали в бік лісу, переслідувачі не відставали. Коли до лісу зоставалося кроків із двісті, раптом полетіла сторчма Вовкулачина Тася. Вовкулака схопився на ноги, випростався і, знетямлений, повернувся лицем до ворога. Між лопатками була червона пляма. Куля, влучивши в груди, вийшла навиліт. Вовкулака, заточившись, ухопився за високий малиновий будяк. Він упав навзнак з малиновою квіткою у руці.