Він милувався нею, не міг стриматися та поцілував її. Раз, лише раз! Від цього Наталка прокинулася, схопилася, втекла, забувши свій вінчестер. Заливай — слідом за хазяйкою. Вчинив, як злодюжка! Як він посмів забруднити цю чисту невинну дівчину? Сумно та з докорами сумління повертався Григорій до табору. Приніс Наталчину зброю та пішов далі до лісу. Аж коли почув веселий Наталчин сміх, насмілився повернутись. Сірки збиралися додому, щоб встигнути дійти до Різдва.
Різдво в пралісах
Сірки дуже поспішалидодому, але були вимушені зупинитися, щоб просушити ноги та трохи зігрітися. Біля Бікіну вони помітили нові бараки, там і зупинилися. У бараках тих зупинялися люди, що приїхали сюди на відпрацювання трудобов’язку. Чули тут, що на іншому березі ріки — репресовані. І справді, Григорій чув звуки пили (йшла лісозаготівля), а ще — брутальну лайку, сповнену неповаги до репресованих українців.
Додому повернулися саме вчасно. Спершу чоловіки пішли в Сіркову лазню по-чорному, а тоді вже сіли вечеряти. На Святвечір дотримувалися тут давніх слов’янських традицій: на столі стояла кутя, а наступного дня Сірки колядували та віршували. Найбільше Григорія вразило віршування старого Сірка. Увечері підкрадалася до Многогрішного туга, тому, дізнавшись про намір Гриця їхати до Хабаровська, інженер одразу ж попросився з ним.
Розділ 10. Рейд на Хабаровськ
Григорії вирушали до Хабаровська, щоб здати хутро, отримати дозвіл на зброю та поновити контракти. До залізничної станції, що звалася Лазо, їхали друзі верхи. Дорогою стріляли фазанів. Завітали до Сіркового друга Кім-Гі-Суна, подарували йому фазанів, залишили тут коней та всі зайві речі, лишилися переночувати.
ЕКСПРЕС, "которийвозіт дрова і лєс"
Щоб потрапити до будь-якого з потягів, потрібно було заздалегідь бронювати квитки. Тому хлопці чекали такий собі експрес, що "возіт дрова і лєс", як жартував Гриць. Таким виявився експрес "Нумер 97", що їхав від Владивостока до Москви та навпаки. То був дивний потяг. Він їздив, коли хотів, зупинявся, коли хотів, і квитків тут ніхто не мав. Половина вагонів — торгові, половина — поштові, а насправді ж — усі забиті людом. Приятелі ледве влізли до експресу. Чув тут Григорій знайомі йому українські діалекти: мабуть, то заробітчани шукають кращої долі. На одній із станцій до вагону зайшли двоє офіцерів НКВД з ліхтариками. Світили в обличчя чоловіків і юнаків, світили й Григорію. Та, побачивши його дивне, екзотичне вбрання, пройшли далі.
ХАБАРОВСЬК
Смішні й печальні походеньки
Хабаровськ — столиця того химерного ельдорадо. Хлопці дивувалися та тішилися, гуляючи вулицями міста. Григорій подумав, що місто це схоже на Київ. Спершу хлопці пішли в пункт "Дальзаготхутро", здали тут все хутро та підписали нові контракти про постачання, отримали до лиха грошей.
Наступним пунктом було отримання дозволу на зброю, адже, за новими порядками, щоб мати зброю, потрібен відповідний на те дозвіл. Друзі пішли до Васі Потаюка, в охотінспекцію. Вася — то давній знайомий Сірків, він добре знав цю мисливську родину. Зробив декілька дзвінків, повідомив сумну новину: хлопці мають самотужки йти до НКВД, щоб отримати дозвіл. Грицьки пішли, біля відділення Григорій лишився чекати надворі. Гриць вийшов аж через годину: багато розпитували, чи не бачив він нікого в тайзі підозрілого, а дозволу так і не дали. Тоді знову повернулися до Васі. Потаюк сказав, щоб не переймалися та полювали собі без усяких на те дозволів.
Хлопці давно вже хотіли їсти. Вирішили спробувати щось екзотичне — пішли до японської ресторації "Українська Слободка". Подали їм тут довгі макарони, а замість виделок і ложок — по дві палички. Довго вони мудрували, аж поки не побачили, як тими паличками користуються китайці за сусіднім столиком. Макарони з’їли, та шлунок і досі залишався порожнім.
Тоді зайшли до якогось буфету. Був у меню вінегрет, слизяві цукерки й анісовка (горілка). Анісовку випили, подивилися на прокислий вінегрет, заплатили втридорога та й пішли далі.
Поголилися, накупували в гастрономі різних солодощів та екзотичних для тайги продуктів повний рюкзак, аж раптом увагу їхню привернув ресторан. Гуляти, то гуляти! Пішли до ресторану. Вартовий забрав їхній рюкзак та надав номерок. Всілися за порожній столик біля вікна, а всі на них витріщалися: ці чоловіки порушували гармонію цього шумного закладу, де всі танцюють запальний фокстрот, де оркестр не припиняє своєї гри. На радощах, хлопці замовили всього й одразу. Наїлися, напилися. Напроти самотньо сиділи дві дівчини: ніхто не запрошував їх на танець. Пили каву (грошей на щось інше, очевидно, не було). Григорій почув, що говорять вони українською! Напевно, діти тих "розкуркулених", що приїхали сюди в пошуках кращої долі. Григорій замовив багато їжі та напоїв, скомандував віднести все це до столика дівчат.
Поїзд мав прибути о першій ночі, тому опівночі друзі вийшли з ресторану. В очах двоїлося-троїлося, тому, виходячи, Григорій побачив якусь дивну химеру, двоносу, у синьому капелюсі. Відштовхнув.
Не ходи босий!
Прямуючи до станції, Григорій помітив, що хтось іде за ними слідом. Почувши: "Руки вгору!", хлопці майстерно впоралися з цим чоловіком у собачім кожусі та капелюсі, вибивши з рук пістолет та вдаривши так, що бідолаха аж повалився в сніг. Напевно, незнайомець помітив, що у Гриців є багато грошей, то й хотів пограбувати. Прибули в Лазо аж на світанку, а потім швидко дісталися додому.
***
Гриць розповідав сестрі про всі їхні пригоди та походеньки, а вона докоряла, що не підібрали пістоля. Який би чудовий був їй подарунок!
Розділ 11. На кішку
Ніколи ще старий Сірко так не вагався, чи йти на полювання, чи ні, адже Миколи тепер немає. Григорій мав спробувати виконати Миколину роботу під час полювання на тигрів. Мати журилася, відмовляла Сірка. Та все-таки родина тигроловів вирушила на полювання.
Першу ніч Сірки провели просто неба, запаливши ватру та обгородившись снігом від завірюхи. На світанку продовжили путь. Йдучи, помітили написи на снігу: "ФІЙОНА МЕДВИНУ ПРИВІТ ПЕРЕДАВАЛА". Так, Фійона — то дружина бідолашного тунгузаДядорова, а Медвин? Медвин… Невже це він? Це прізвище добре знайоме Григорієві: Медвин — то його кат, то слідчий НКВД. Звичайно, він знав, що тут будують оборонні споруди поблизу, та невже і Медвин тут?
Побачили в лісі хижину старого удегейця, давнього знайомого Сірків — Інокентія Петрова. Ще звали його хазяїном Яурина. Сірко подарував Інокентієві чай і тютюн, а взамін попросив приглянути за кіньми. Хазяїн Яурина з радістю погодився, а тигролови рушили далі.
Сірко розповів інженеру основні принципи полювання: спершу собаки женуть кішку, доки вона не стомиться, заганяють її в глухий кут, а тоді він, Сірко, встромляє тигрові в пащу коляку. У ту ж мить Микола мав накинути кішці на шию петлю, Гриць — зв’язати ноги, а Наталка — допомогти Миколі. А головне — кричати: кішка боїться гучного крику, це псує її нерви. До того ж, полюють вони тільки на молодих кішок, старих одразу ж убивають. Тут тигролови помітили сліди двох тигрів — дорослої кішки та її дитини. Поділили між собою собак, пішли за слідами. Помітили на дереві соболя, полювання на якого заборонено законодавством. Мабуть, втрапив у пастку, розставлену хлопцями восени. Забрали соболя собі.
Так дійшли вони до річки Даубіхе, а надворі вже сутеніло. Проти ночі на тигрів не полюють, отож біля річки поставили намет, переночували там, а зранку продовжили йти, залишивши намет біля річки. З-за дерев раптом показався смугастий звір — постріл, два, п’ять. То була доросла кішка. Погналися за її дитинчам дуже швидко. І все сталося за декілька секунд: дід встромив у пащу коляку, Григорій миттю накинув петлю, затягнув. Все, зроблено! Почали оглядати рани. Найбільше дісталося собакам. Нерпа, наприклад, наколола око. Гриць і Григорій пішли забирати стару кішку. Виявилося, що закінчили воно погоню майже там, де й почали. Дід змайстрував для молодого тигра клітку, всі разом туди його помістили. Повернувшись до намету, помітили, що хтось тут ночував. Григорій побачив у снігу недопалок... "Золота марка"… Такі цигарки курила тільки одна знайома йому людина. Він чимдуж побіг, взявши рушницю. Біг довго, але досягнув мети. Назустріч Многогрішному їхав кінь із саньми, а в санях — двоє чоловіків. Один — у синьому кашкеті. Кінь відчув запах тигрів, брикався, що аж сани перевернув, утік. Григорій скомандував чоловікам кинути зброю та підняти руки вгору. Постріл — Медвин упав у сніг. Тим часом другий чоловік тікав, спробував вистрелити, та хіба так стріляють? Григорій показав, як треба стріляти, — чоловік упав. Многогрішний написав на снігу біля тіла майора пальцем: "Судив і присуд виконав я — Григорій Многогрішний. А за що — цей пес сам знає".
Раптом відчув на собі чийсь погляд — Наталка! Вона плакала, питала, що він накоїв. Григорій пояснив, як той пес катував його, катував за те, що любив він батьківщину і свій народ. Наталка поцілувала хлопця, вклала в цей поцілунок все, що раніше так старанно приховувала в собі. Вона розуміла: це прощання. Григорій і справді збирався тікати до Маньчжурії. Попрощавшись, Наталка заплаканою повернулася до табору.
Розділ 12. Навзаводи зі щастям
Григорій боровся сам із собою: він не міг піти, не попрощавшись зі своєю родиною, єдиними близькими в цьому світі людьми. Кілька днів сидів у будиночку на пасіці Сірка, зважуючи все. Та не зміг.
***
Надворі ще було темно, а в Сірків уже горів вогник. Мати перебирала брусницю, Наталка шила унти. Раптом від вітру двері відчинилися, а зачинив їх... Григорій. Він зайшов до хати, що викликало шквал емоцій у родини тигроловів. Обіймали його, плакали, Наталка вибігла надвір. Мати зібрала рюкзак у дорогу. Раптом зайшла до хати Наталка, одягнена по-мисливськи, стала перед батьками на коліна та просила благословити. Авжеж, Сірки не хотіли відпускати доньку невідь-куди, та вибору вони не мали. Тільки з Григорієм їхня дочка буде щасливою. Та ще й тітку мали в тім краю, тому парі було де зупинитися. Отож благословили їх обох, попрощалися. А Наталка взяла ще й Заливая, щоб передати вістку, коли вони будуть у безпеці.
***
Однієї ночі на Маньчжурському кордоні, біля Пашкова, пролунав ряд вибухів.