Похмурість свою він привіз із гір. "Недавно їздив із товаришем досліджувати гірську дерев'яну архітектуру, пішки сходив усі Карпати, всі гори облазив, в одному верховинському селі на власні очі бачив, як місцеві учні-старшокласники старовинну свою гуцульську церковцю на дрова ламали. А вчитель їхній — вчитель-наставник! — роботою керував…"
Молодика зовсім розчарувало те, що почув від Миколи: ніби і над цим козацьким собором теж нависла рука руйнатора. Прийшов обурений до батька: полетить до когось, сам не знає до кого, буде розбиратися. Старий вояка врешті запропонував компроміс: він сам піде на килим. Одіне кітель парадний і вперед. Раз зберіг, то й ще раз збереже. Батькова підтримка хлопця заспокоїла, проте все з думки не сходили ці випадки вандалізму.
Розділ ХΙΙΙ
Що правда на світі є зачіплянці переконалися ще раз, коли на соборі з’явилася таблиця. Так і залишилася нікуди не відправлена перша в історії Зачіплянки анонімка. Проте як так сталося ніхто не знав. Володира Ізотовича Лободу викликали до першого секретаря, хоч коли Вірунька відкрито йому заявила, що поскаржилася, і не повірив. Про першого Лобода знав лише, що це людина бурхливої вдачі, тому треба триматися впевнено.
Перший одраз ж запросив Володьку присісти та спитав про батька. Коли почув про його "бунт" ніби сам до себе мовив, що батя у нього могутня та велика людина. І про друзів батькових згадав: Прапірного, Довбищенка та Ягора Катратого. Мовляв з’ясували, що саме вони вкрали під час окупації статую Титана. Просто з-під носа у фашистів. Герої…
Після того було перейдено до головної теми розмови. Володька почав був про асигнування з бюджету, про сумнівну цінність будівлі. А голова встав та просто мовив: "А всі ж ми козацькі діти." І все. Собор — це витвір мистецтва, належить всьому людству, тому про руйнування і мови не може йти. З тим і випроводили Лободу, як кажуть — з облизнем.
Був того ж дня молодий Лобода і у Катратого, питав, чого ж він мовчав про свій подвиг, чому не розповів про Титана. Ще й так збіглося, що саме міліціонер наглянув на подвір’я. Підступив до Єльки, що саме на ганку була, став з’ясовувати — хто й звідки, як справи з пропискою. "Дивно тільки, що прийшов, коли саме й Лобода був тут, Єльчині смутки розвіював."
Лобода щоправда заступився за дівчину. Почав забивати міліціянту мізки. А тоді весело додав: "А дівчину, товаришу Яківець, ви облиште, — сказав тихіше і підмигнув з веселим підтекстом: — Вона під надійним наглядом… Життьова її стежка скоро визначиться."
Лобода ще й дівчину заспокоїв, хоч у Єльки було відчуття, ніби насувається якесь горе чи біда. А наступного дня відбулася в неї ще одна дивна розмова — із Шпачихою. Та завела мову про всякі інтимощі, про свого чоловіка покійного, який бив її та любив випити. А тоді стала про Лободу говорити. Що він хороший та добрий, не забуває своїх, навіть бабу може підвезти. Аж співала Шпачиха. "Та він же тебе, дитинко, ніколи й пальцем не торкне, за холодну воду не дасть тобі взятися, діточки підуть, на руках тебе носитиме. Цей як візьме, то на весь вік, до іншої не перекинеться, бо в них там за це… б'ють! При його службі не розгуляєшся. В машині їздитимеш на базар і з базару, клунків не тягатимеш, що аж очі з лоба вилазять. Не гребуй, дитинко, не гребуй, коли випадає, бо такі на дорозі не валяються."
Мовчала Єлька, нічого й заперечити. Але ж не так собі уявляла щастя, не про таке мріяла. А пополудні Ягор своє жито косив. Щвидко його повалив, а Єлька стала снопики в’язати. Він теж вирішив поговорити із племінницею. "Хотів я з тобою поговорити, Єлько, сурйозно… Міліціонер оце ж приходив неспроста… Правда, може, й підісланий… Щось треба робити. Вирішуй. Сватається влада. Ухажор він хоч і… кручений якийсь, але ж дбатиме про тебе… Захист буде тобі." А Єлька вже й сама стала вагатися. Бо ж подалася шукати легшої дороги, втекла із колгоспу. Значить їй дорога лише одна — заміж. То може змиритися…
Прооте було і дещо хороше у візиті міліціонера. Тепер вона могла не ховаючись ходити по вулицях. Тому ввечері вийшла на прогулянку. Пройшла біля дому Баглаїв, все сподівалася побачити студента. "… ніяких ілюзій щодо нього, бо за таким хлопцем, певне ж, усі інститутські дівчата сохнуть, хочеш — вибирай найкращу! По тому конкурсу Єльці не пройти. Отже, нічим особливим себе не тішила: просто ось так би зустріти — і все."
Вона і побачила Миколу, але він подався геть із дому, а її не помітив. Єлька не знала куди він, проте залишилася якась гіркота, адже якщо Баглай надовго поїхав, то нескоро вже солов’ї будуть на Веселій тьохкати. Так вона і ходила вулицями. А надвечір виблукала вона на Широку. "З гнітливими думками стояла Єлька край шляху під шатром нічного дерева, почувала, що життя знову заганяє її в глухий кут. Невже так і розчавить воно в ній молоду затятість, різку, вперту вдачу, гордощі?"
Десь із районів саме гнали корів на бойню. Серце Єльці зайшлося жалем до цих незграбних тварин, що так байдуже сунуть на забій. Почувала, ніби і вона із такою ж погідливістю несе під молотки своє степове життя.
Розділ ХΙV
Вірунька Баглаєва прийшла на Зачіплянку, ще коли вранці селища будили гудки заводів. ЇЇ життя не балувало. Одразу після війни її мати працювала при амбулаторії, де навіть йоду не було. А потім зустріла Івана, він її того ж року привів на Веселу. Живуть душа в душу.
Має тут добру подругу — Лесю Хомівну. Вона в школі працює, тож Вірунька і за дітей спокійна. Спокійно йде на завод, цілими днями на крані брухт перекладає. Хоч ніхто і не скаже, що легко там. Приїздила нещодавно делегація із Віруньчиногоколгоспу. Походили, подивилися. Та коли Вірунька спитала, як їм завод, то дідусь Юхим чесно відповів, що оце він перед смертю побачив пекло.
На робочому місці Віруньки кожна хвилина нарахунку, ніхто її не відволікає. Так цілими днями у кабіні і висиджує — на протязі, гази та курява вверх піднімаються. Там вона частенько згадує свого батька. Мати його в концтаборі в німців виміняла на самогон. Відходили, ледь із того світу видряпався. А незабаром повернулися свої. На толоці молодий лейтинант шикував батьків місцевої дітвори, вдруге мобілізованих. Вірунька із іншими дітьми та жінками могла днями там сидіти, все милувалася як її батько гарно марширує. А якось прийшла з подружками на толоку, а батьків уже немає. Кинуто їх було на Дніпро, а там все небо гуло. Того ж дня малеча подалася до річки, батьків своїх вирішили шукати. Надвечір вийшли на берег, а там уже нікого — лише якісь цятки по схилах.
"Стояли гуртиком діти притомлені, причаєні під шелюгами, сторопіло дивились на той бік Дніпра, все не могли втямити: що то за цятки по зеленому? Вирви, сліди мін, сліди вибухів снарядних чи… І враз аж змоторошніли від страшної догадки: та то ж вони! В піджаках! Батьки наші!!!"
Спливли роки, а Вірунька усе не могла забути, яке там усе було важке й мертве….
Розділ ХV
Ягор обходив в цей вечір двори зачіплянців, запрошував людей на якусь загадкову гостину. А коли питалися, чи є якась причина свята, то лише казав, що рибки наловив багато. Рибка була якась така, що всі чомусь відмовлялися.
Хто згодився із першого слова, так це Шпачиха та ще Семко Дейнека. Побував Катратий і в Орлянченків, так тільки вийшов із двору, то Ромця став скалити зуби. Мовляв буде вершитись новий, цілком в сучасному стилі обряд заручин. "Щиро шкодував Орлянченко, що Миколи Баглая не буде при цьому: другий день виборює першість своєму "Металургові" на змаганнях веслярів."
Єлька була спала весь день, і Катратий її не чіпав. А коли прокинулася, то не втямила, що під грушею робить накритий стіл? "Жах обійняв її, коли збагнула нарешті, злим вогнем палахнуло в обличчя від того розкішного букета троянд. "Що ви робите? — хотілося крикнути. — Це ж вам не старі часи! Не "продана наречена"! Не любить вона! Зрозумійте, не любить…"
Що ж робити? Тікати, тільки тікати. Похабцем взялася свої речі збирати — чи на завод, чи до телят своїх, аби пошвидше. За цим заняття і застав її дядько Ягор. Обережно так став її заспокоювати, мовляв люди уже зійшлись, куди ж вона збирається…. А це і не заручини зовсім. Просто посидять, погомонять. Він же ж їй зла не бажає, але важко людині самій у цьому світі жити. Єлька дала волю сльозам.
Проте коли люди зібралися за столом, на дівчину напала безмежна байдужість. Сиділа не сумна та невесела, а "наречений" збоку примостився.
Розділ ХVΙ
Лобода Володимир Ізотович все намагався догодити дівчині–те тобі, чи те? "Прибрана в зовнішній спокій, холодну байдужість, Єлька здавалася Лободі недосяжною, була зараз ще сліпучіша у своїй красі, відтіненій суворістю…" Проте він добре відчував, що досить йому бовкнути хоч слово не так, як Єлька вибухне та всі зрозуміють, що вона проти цих заручин. Тому тільки і чула від нього "Єлю" та "Єлю".
Понурі були ці заручини. Без зайвих балачок просто вечеряли собі люди. Було нудно. Сиділи за столомначе через силу. Лобода, відчувши настрій гостей, послав Ромцю за музикою, проте в чеканні стало ще сутужніше. А по якомусь часі замість Орлянченка з’явився один із його дружків. Підійшов до Єльки та мовив, що її там хтось кличе.
"І ще не встиг цей хлопець зникнути в сутінках, як гучно вдарила хвіртка, і з-за рогу дідової хати вийшов на світле зхмурений, в дорожній спортивній куртці Баглай Микола. Можна було подумати, що хлопець напідпитку, якби не знала його непитущість Зачіплянка, — такою незвичною була напружена блідість його обличчя, посилена електричним освітленням, та ще отой суворий злам брів, чорних, густих, баглаївських."
Підійшов до дівчини та заявив, що вона мусить із ним відлучитися на хвильку. "Вона одразу підвелася. Підвелася, може, аж надто квапливо, здивувавши цим усіх. Без жодного слова, з мовчазною готовністю наблизилась до Баглая, і по тому, як вільно пішла вона із ним до хвіртки, ніби цього тільки й чекала, пішла, навіть не озирнувшись, з якимось викликом несучи свою баламутну голову, — всі зрозуміли, що їхня "хвилинка" може затягнутись надовго."
Лобода якось враз аж опух. Встав з-за столу, понуро побрів у темінь садка. А за столом всі наче ожили. Випили, Шпачиха одразу почала розповідати, що просив її Лобода поговорити з Єлькою, ще й привіз гостинця старій.