Вона розпитувала про коханого в ординарця і вже наступного дня попросилась служити поближче до Брянського.
Гори зачарували Шуру своєю красою. Особливо вразила висота 805. Артилерійський технік, який був її супутником, розповів, що саме на цій висоті їхня дивізія понесла найбільші втрати. Машина обігнала колону танків. На одному з них дівчина прочитала напис "За Батьківщину! Вперед!". Вона не здогадувалась, що це були останні слова Юрія.
II
Шура згадала ті роки, які вона провела без нього. Коли Брянський добровольцем пішов на фронт, вона влаштувалася на роботу в мінський госпіталь. Брат, що залишився для підпільної роботи в Мінську, сповістив її про загибель їхніх батьків під час евакуації.
Під час нападу німецької авіації на госпіталь Шуру поранило. В санітарному ешелоні її відправили на лікування.
Переїхавши через Волгу, Шура вийшла на милицях на станцію. Знайшла свій вагон і вже в купе розплакалась. її сусідом виявився політрук Воронцов, який теж був поранений. Він заспокоїв дівчину. Сльозами горю не допоможеш, треба видужувати та гнати ворога з рідної землі.
Одного разу у вагоні зав'язалась цікава дискусія — один із бійців розповідав про свої довоєнні ловеласівські пригоди. Політрук присоромив солдата й розповів легенду про лебедину вірність: лебеді паруються один раз, і коли один гине, другий каменем падає вниз.
Ідучи в машині, Шура чомусь згадала саме про легенду і вирішила розповісти її Юрію.
Ill
На місце розташування дивізії приїхали тоді, коли вона вже рушила далі. Технік сердився, бо не міг знайти позначку, де шукати своїх. Довго бігав, доки знайшов літеру "Л".
Розпочався дощ, Шура залізла під брезент і заснула. Вранці вона прокинулась від того, що машина зупинилась. Попереду машина фронтової редакції наскочила на міну, і журналісти збирали розкидані несподіваним вибухом шрифти. Дівчина зрозуміла, що затримка надовго, і вирішила долати відстань пішки.
По дорозі вона зустріла підводи, спитала про розташування полку Са-мієва. Від літнього бійця дізналась про смерть Брянського. Враз дівчина відчула свою самотність. "Шура, зойкнувши, підняла руки. Важкі хмари швидко рухались над нею, здається, над самою головою. Тепер вона могла ридати, битись, кричати, бо вона була одна в цілому світі".
Зібравшись із силою, дівчина дійшла до ферми, на якій розташувався полк, зайшла в сад, обхопила мокре дерево і заплакала. Всі її сподівання на щастя раптом зникли.
До неї підійшов старшина і запропонував допомогу. Дізнавшись, що вона шукає Брянського, незнайомець сказав, що він з його роти. У Шури з'явилась надія, що Юрій живий, але відповідь солдата її ще більше засмутила.
IV
Старшина Багіров був відважною людиною. У свої двадцять п'ять років він вже встиг побувати скрізь: працював у Заполяр'ї, був у Монголії і на Уралі.
Башкир за національністю, Вася Багіров кохався на конях, здобував їх для своєї роти. Його конокрадство йому прощали, бо не було йому рівних у бою. Він був таким завзятим, що одного разу з—під носа у німців викрав польову кухню з кашею, щоб нагодувати своїх. В останню чергу він думав про себе, перш за все піклувався про роту і про Брянського. Тому з глибокою повагою поставився старшина до нареченої свого загиблого командира. Він познайомив Шуру з товаришами. У кімнаті висушили її шинель, напоїли чаєм, а коли вона заснула — навіть начистили чоботи.
Прокинувшись, дівчина вийшла на веранду й почула розмову двох бійців про історичну місію воїнів—кулеметників. Вони весь час говорили про Брянського, наче він був живий.
V
Шурине прибуття в полк сприймалося по-різному.
Майор подбав, щоб дівчину відправили служити в третій батальйон, де служив Брянський. Молоді офіцери, що прибули в полк після смерті Брянського, почали залицятись до командира санітарного взводу. Вони увесь час прикидались хворими, і вона змушена була ходити на виклики в різні роти.
Одного разу її викликав комбатів старший ад'ютант, капітан Сперансь-кий. Хоча його вважали відважним офіцером, Шурі він чомусь не подобався. Зрозумівши, що він здоровий, дівчина назвала його хамом. Бійці підслухали їхню розмову, і скоро про цей випадок уже знав майор Воронцов.
Прийшовши у батальйон, він навідався і в Шурину землянку, наказав поставити їй пічку, бо у вогкій землянці дівчина мерзла. Замполіт пригадував їхню зустріч у поїзді і дівочі сльози. А вона нагадала йому легенду про лебедину вірність. На що Воронцов відповів: "А в людей так не може кінчатися. Хіба наші інтереси обмежуються цим? Лебідь!.. Лебідь бачить тільки пару, своє озеречко, а людина — ого—го! їй видно куди ширші обрії! І назад, і вперед. Хіба є хто на землі крилатіший за людину?"
Воронцов мав розмову зі Сперанським. Комбатові наказав провести бесіду з іншими молодими офіцерами, які часто "хворіли".
Після цього випадку Шуру Ясногорську почали називати Вірною. З особливою прихильністю вона ставилась до бійців із роти Брянського. їй імпонувала їхня щирість і те, що вони ніколи не переступали недозволеної межі, ставлячись до неї з пошаною.
VI
Хома Хаєцький за роки служби дуже змінився. З полохливого солдата він перетворився на розсудливу хоробру людину. Як і всі мінометники, дуже любив спілкуватися з майором Воронцовим, який був всім бійцям як батько, допомагаючи у вирішенні будь—яких власних проблем. Коли дружина Хаєцького написала, що бригадир не дає їй соломи, щоб покрити дах, Воронцов написав листа в колгосп. Тепер у сім'ї фронтовика більше не протікала стеля. І хоча дружина йому писала про суто господарські проблеми — про телицю та про вівцю — Хома мало цим проймався. Зараз його цікавила доля Європи. Боєць часто звертався до уявних європейців і давав їм поради. Над ним потішалися, але любили. Коли Хаєцький був на завданні, товариші навіть вечеряти без нього не сідали. Хому цікавило все: і яка ширина асфальту на дорогах, і чому залізничні колії у нас ширші, ніж на заході.
VII
У перервах між боями проводилось навчання з воїнами, які становили поповнення. Всі готувались до взяття Будапешту. Бійці скаржились, що їх дивізія воює лише в малих населених пунктах. Офіцери заспокоювали їх, запевняли, що фронт — це не завжди столиці.
Іноді хлопці вдавалися до хитрощів. Так, одного разу Воронцов помітив, що розвідники виїхали в поле кіньми. Майор дивувався таким навчанням. До того ж, бійці поїхали в бік винокурні. Він вирішив перевірити. Виявилось, що коні і розвідники були п'яні. Привівши хлопців до тями, Воронцов відправив їх на завдання, а ранком наступного дня вони привели до майора молодого угорського офіцера. Полонений розповів про обурення угорських офіцерів фашизмом, про засилля німців у їхній країні, а потім поскаржився на розвідників, які заставили його, офіцера, козиряти радянським солдатам. На це майор Воронцов відповів, що козиряти радянському солдатові, рятівникові Європи, не соромно для офіцера гинучої армії.
VIII
Майже одночасно з різних госпіталів повернулися Шовкун и Черниш. Коли Шура побачила Шовкуна, то відразу забрала його до себе санітаром.
Євген знову прийняв свій взвод. Бійці дуже щиро прийняли його. Він був живою історією їхніх перемог і втрат у далеких Альпах. Доки Черниш лікувався, у полк прийшло йому звання лейтенанта і орден Червоного Прапора за висоту 805.
Зустрівшись із Шурою, Черниш почувався ніяково, боявся зробити їй боляче, адже всі їх розмови могли стосуватися лише Брянського. Дівчина ждивилась на нього оцінююче, хотіла зрозуміти, чим він завоював Юрієву дружбу. Юрій Брянський загинув влітку, а коли Шура познайомилась із Чернишем — падав перший сніг.
ІХ
Після артпідготовки піхота вирушила в атаку. Шура Ясногорська вперше бачила бій. Спочатку вона вважала, що бійці повинні були бігти. Але вони впевнено і повільно йшли. Це було незрозуміло дівчині, поки вона не вирушила слідом за ними. По—перше, перед нею було засохле поле, рясно полите дощами. Бійці і підводи з боєприпасами бовтались у багнюці. По-друге, йти до шосе треба було близько десяти кілометрів.
Найважче було мінометникам — підводи з мінами грузли, наче в трясовині. Коли піхотинці дісталися твердого грунту, мінометники ще стояли на місці. Хуторяни дали їм волів, але худоба не слухалась бійців. Самі ж мадяри порозбігалися.
Господар хутора, в якому зупинились бійці, дуже довго і щиро прощався з Хомою Хаєцьким. Селянин із селянином завжди порозуміються. Хома розповідав про Батьківщину з великою гордістю і любов'ю. До того ж він умів переконливо говорити. У чужій країні Хаєцький почував себе повноважним представником своєї держави.
Вася Багіров, шукаючи кращу дорогу для підвод із боєприпасами, поїхав через виноградники, але натрапив на міну. Втративши коня, він повертався пішки і придумав план. "З усіх шести підвод вибрати найміцніших коней, запрягти в один віз й тягти його таким цупом по шосе. Потім так само брати другий, третій, доки не виволочуть до останнього".
Цей метод підхопили всі і дуже скоро на Будапештське шосе виїхав весь транспорт з боєприпасами.
X
Йшли запеклі бої. Офіцери жартували, що з усіх радянських військ — вони найзахідніші, бо найближче підійшли до Буди. У столиці почалась паніка. Багатії тікали на захід, а бідні люди в села, в пошуках хліба.
Одного разу на подвір'я, де зупинився Вася Багіров зі своїми бійцями, зайшов якийсь старий і запропонував свою допомогу на кухні. Заради жарту куховар дав йому завдання нарубати дров, вибравши для цього немалу колоду. Угорець не вмів цього робити.
Бійці сміялись над несподіваним гостем, вважаючи його капіталістом. Але він виявився художником, який втік від арешту за свої свавільні думки.
Солдати чуйно поставились до старого, нагодували його. З розповіді дізналися про те, що думають прості угорці про радянську армію і як ставляться до існуючого в країні режиму. У Ференца, так звали художника, у столиці залишились донька і онук. Одного разу він показав бійцям свої малюнки, на яких зображувались руїни всесвітньо відомих архітектурних пам'ятників.
Хома попросив художника намалювати його портрет. Ференц виконав просьбу, зобразивши Хаєцького на баскому коні, за що був запрошений до обіду.
XI
Відступаючи, ворог мінував за собою шляхи. Мінометники рухались полем. Вони знали, що скоро знову буде бій.