Мазепа почав говорити про шведського короля і шведів, про те, що короля він найменше боїться. Шведи − народ невеличкий, а вороги українців − москалі, які деруть народ, як вовки барана. Апостол запевнив гетьмана, що всі, хто тут є, підтримують його.
Про Росію чомусь-то говорили тихіше, хоч цар Петро всім дався добре взнаки. Не дивлячись на те, полтавський полковник Іскра, одномишленик і приятель Кочубея, випивши зайву чарку, взявся хвалити Петра. Апостол, зачувши це, аж за голову взявся і почав розповідати про злі вчинки Петра і проти народу, і проти релігії. Слово по слові, вони добалакалися до того, що коли б не сусіди, то, може, й схопилися б були на себе. Вже ніяк не хотілося Мазепі виявляти своєї думки про Петра.
Згодом гетьман з господарями, а за ними й решта гостей перейшли до сусідньої кімнати. Проходжувалися або ставали гуртами й балакали. Гетьман підходив то до одного гуртка, то до другого, вважаючи, щоб хоч кілька слів до кожного гостя сказати. Після доброго обіду та після чарок він довідувався такого, чого по тверезому, може б, ніколи й не почув. Переконався, що, крім Іскри й Кочубея та ще, може, декого, що тримався їх клямки, всі були до краю огірчені московською господаркою на Україні.
Після розмов почалися танці. Гетьман відшукав хазяйку і попросив її до танцю. За ними йшли полковники, помінявшися своїми жінками. Гетьман був мистець провадити танці. Згодом Апостол сказав: "Ти б нас, пане гетьмане, повів так, як у тому танці, до бою за визволення всього народу козацького, українського, о, то б був гарний танець!". "В тім танці, пане Даниле, на який ти нагадуєш, два кінці, от що! Та коли б ви мене так слухали в ньому, як слухали тепер... а то..." − і гетьман не докінчив речення, бо надійшов Кочубей і питався, чи можна починати козака.
Орлик підійшов до Чуйкевича і шепнув йому, щоб запросив Мотрю. Дівчина пішла танцювати з Іваном, ніби не знаючи, де і з ким гуляє. Вони гарно танцювали, а опісля гетьман хвалив дівчину і питав, де навчилася так танцювати. Ніхто й ніколи не бачив Мотрю такою лагідною і покірною.
Після танців у зал увійшло дванадцять старих бандуристів. Мазепа сів навпроти них, бандуристи вдарили в струни. Кобзарі розказували про горе й муку козацьких бранців-невольників у чужих каторгах і темницях. Усі знали, що Мазепа вміє грати на бандурі, тому Любов Федорівна попросила його заграти. І гетьман заграв та й заспівав свою пісню про згоду. Мотря не зводила з нього очей, як зачарована. Гетьман сказав, що на старосвітській бандурі йому важко грати, бо мало струн і самі кишкові, а він привик до метальових. Кочубей сказав, що Мотря має нову бандуру, і наказав дочці принести інструмент.
Коли дівчина подавала бандуру, то не витримала нервового напруження і зомліла. Бандура розбилася. Мотрю понесли на горище у її кімнату, а гетьман стояв і дивився на порвані струни розбитої бандури. Потім хотів їх збирати, та старшини не дали і позбирали самі.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ЄВА
Після того у дворі всі поводилися дуже тихо, щоб не потривожити хвору. Феєрверки відклали на потім, гетьман пішов до своїх покоїв. Тільки в одній з кімнат кілька полковників засіло до карт. Кочубей провідав Мотрю, а потім і сам пішов грати у карти. Програвши чимало грошей, він пішов у свою кімнату−святиню. Любов Федорівна уже чекала його.
Любов Федорівна почала з того, що Мотря така покірна і захоплена через гетьмана − старого женолюба, нерозкаяного прелюбодія, якого собі уподобала. Кочубей сказав, що Марія Федорівна розповіла, що Мотря не своя була з самого ранку. Та жінка відповіла, що її сестра теж дев'ятої клепки не має, теж на старого гетьмана дивиться як на Бога. Гадає, Сомкова душа вселилася в нього. Потім Любов Федорівна почала говорити, що генеральний суддя занадто низька посада для Василя Леонтійовича, що йому треба бути гетьманом, а з Мазепою треба щось зробити, бо ожениться, виведе дітей і за ними оставить булаву. Кочубей зжахнувся і сказав, що на таке діло не піде. Кочубеїха перейшла від слів до сліз. Кочубей не міг стерпіти її сліз, бо любив свою жінку. Жінка говорила, що розкусила гетьмана − він хоче зрадити цареві, а щоб прихилити їх, Кочубеїв, до себе, гадає з Мотрею одружитися. Кочубей відповів, що нічого страшного тут нема: як Мотря добровільно піде за Мазепу, то він не проти. Та Кочубеїха сказала, що не хоче бути гетьмановою тещею, а мріє сама бути гетьманшею.
ВЕЛИКЕ БАЖАННЯ
Зранку Мотря прокинулася і згадала події минулого дня. Дівчина відчула в собі нові сили, новий підйом. Вона побачила крізь вікно, що гетьман зі своїми людьми їде на лови. Все відбувалося тихо, і вона зрозуміла, що через неї.
Дівчина думала, кого ж вона дійсно любить: старого гетьмана, свого хрещеного батька, чи свою мрію про велич, про славу, про могутність? Тітка прийшла до Мотрі і розповіла, що всі з двору поїхали до пасіки, де після ловів обідатимуть. Дівчина зізналася, що бажає собі не подружнього щастя, а якогось іншого. Хай воно триває хоч би й одну тільки хвилину, але щоб було таке сильне, таке могутнє, щоб дало таке вдоволення, якого не дають цілі довгі роки звичайного життя. Мотря попросила тітку увити, що Україна вольна! Марія Федорівна надіялася, що Мотря доживе до таких часів, а щоб омріяне сталося, всім треба мати міцну віру.
НАЗУСТРІЧ СОНЦЮ
Мотря зійшла зі своєї кімнати і зустріла свого пажа, що дрімав. Хлопець їздив з нею в одній колясі, помагав висідати, зверхні одяги подавав, ніби він чура, ніби молодий товариш, − Мотря його любила й розніжувала. Хлопець дуже шанував свою панночку і був їй вірний.
Дівчина вирішила пройтися. До пасіки було ще, може, з годину ходу. Мотря не думала, куди вона йде. Вона шукала самоти, та раптом на стежці побачила Орлика, гетьманового небожа Войнаровського і самого гетьмана. Гетьман вертався з ловів пішки і був радий, що зустрів дівчину. Орлик і Войнаровський пішли далі, а Мотря і Мазепа залишились і розмовляли. Мазепа сказав, що був би радий, якби вони були для себе не чужі, а якщо Мотря хоче, то хай заперече. Мотря мовчала і не перечила. Він кликав Мотрю на велике діло, не для розваги старого женолюба, хотів, щоб знайшла щастя, котрого її душа бажає, інше від звичайного, людського щастя.
КОЛЬОРИСТІ ОГНІ
Гетьман запропонував Кочубеям влаштувати вечерю прямо на подвір'ї. На панському дворі розставили столи, накрили їх скатерками, насипали гори всякого м'ясива.
Мазепа обійшов усі столи, лишаючи по собі святочний настрій. Тим часом козаки випили і почали розмови про політику. Мало було козаків, які тягнули за царем, бо всі знали, як знущається над людьми.
Згодом пускали феєрверки. Піротехнік хотів пустити на темно-синє небо золоту княжу мітру, натякаючи на Мазепине герцогство. Але вийшов чомусь ясний хрест, який повис на хвилину над Полтавським шляхом. Щоб загладити немиле вражіння, заграв оркестр. Поки Апостол та більшість козаків жаліли важку долю України, Кочубей говорив Іскрі на вухо, що треба щось робити з гетьманом.
Орлик з Войнаровським говорили, що зараз усім не до таких святкувань, не до огнів кольористих. Та вони розуміли, що Мазепа просто хоче прихилити до себе Кочубеїв. Друзі подали собі руки, що до кінця будуть разом і служитимуть гетьману.
Коли Мазепа опинився з Мотрею наодинці, дівчина розповіла, що батьки скоро переїдуть у Батурин, можливо, заберуть і її. Вона дала свою згоду на шлюб, а гетьман подарував їй брильянтовий перстень зі своєї руки. Кращого й дорожчого на всій Україні не було, він приносив славу і перемогу. Мотря не хотіла брати, бо перемога була потрібна гетьману. "Побідимо або поляжемо", − сказав гетьман, вкладаючи перстень на середній палець Мотриної лівої руки.
НАСТРІЧУ НОВОМУ
Гетьман поїхав від Кочубеїв, а Мотря роздумувала про своє майбутнє. "Не в коханню сила, а в ділі, до котрого нас кохання веде", − думала дівчина. Вона вирішила, що коли батьки не дадуть згоди на шлюб, то піде проти їх волі. Щоб її не залишили в Ковалівці, дівчина догоджала матері. А через кілька днів по від'їзді гетьмана Кочубеї разом з дочкою зібралися в Батурин.
Дорога до гетьманської столиці була нелегка, заважав їхати дощ. У той неспокійний час ночувати в полі було небезпечно, тому зупинялися по старшинських хуторах і дворах. Мотря мала досить часу, щоб передумати ще раз усе те, що вона останнім часом пережила. З багацької химерної панночки стала людиною тямущою. Рвалася до праці разом з тими, що хотіли покласти кінець чужому нахабству. Зі своїми думками дівчина звірялася лише тітці.
Коли минули Ромни і переправилися на другий бік Сули, почулися якісь крики спереду. Кочубеєві вози з'їхали з дороги на ріллю, вибралися на невеличкий горбок і там стали чотирикутником, а мужчини вийняли зброю, готуючись до захисту. Згодом виявилося, що царські люди прийшли вночі на постій в якесь село і натворили багато лиха: розбивали, крали, насилували. Ранком зажадали коней, яких у людей не було. Селяни втекли з села, хоч там залишилися поранені і вбиті їхні родичі.
У якомусь гайку на вози Кочубея напали. Між Кочубеєвими людьми були поранені. Перестрілка тривала, може, з годину, і кінця тій пригоді не було видно. Наближався вечір. Мотря оглядала поранених. Її чура, нікому не сказавши, зібрав сміливців і напав на ворога ззаду. Чурі дісталося найбільше. Його безтямним донесли до Мотрі. Коли все закінчилося, Кочубеям доповіли, що то були напали москалі, ратники, які промишляють на дорогах. Кочубей задумався, а потім наказав не оголошувати нікому, що то москалі, бо ніхто нічого не бачив. Челядь знала, що значить Кочубеєве слово. На тім і стало. Під ранок добралися до Батурина.
РІШЕННЯ
Мазепа розмовляв з Пилипом Орликом і переконував, що король Карл − це великий чоловік. Не очайдух він, не пройдисвіт, не авантюрист, а герой. Орлик передумував гетьманські слова і мовчав. Гетьман спитав, чи Орлик на боці Петра. Але Пилип відповів, що цар − демон, не чоловік. він тільки того й чекає, щоб до решти поневолити Україну.
Гетьман і Орлик дістали таємного листя від княгині Дольської і почали читати.