В той день треба прибути до доту у Вовчий ліс рівно о дев'ятнадцятій нуль-нуль. У щілині над амбразурою будуть інструкції. Я думав про цих Г. П. Г. – трьох невідомих. Вирішив поговорити про це з Павлушею.
Коли він прибіг, я дав прочитати листа. Павлуша признався, що отримував такі ж листи, тільки мав приходити в амбразуру на двадцяту годину.
Розділ 27
Події розгортаються блискавично. Невже один з невідомих – вона? Не може бути! "Він хоче вкрасти її!" Ми поспішаємо на допомогу… Асса!
Я одужував і їв усе, що давали. На третій день після нашої з Павлушею розмови медичка дозволила потроху виходити надвір. Я пішов на вулицю, яку затопило. Там дружно працювали усі. Гребенючка привітала мене з одужанням.
Вдома я вмовив маму, що післязавтра уже допомагатиму на вулиці відбудовуватися. Наступного дня я тинявся біля школи. У вікнах були виставлені малюнки, присвячені порятунку від повені. На одному малюнку був намальований я… Темна, майже під стелю затоплена хата, у кутку ікона, перед якою горить лампадка, а посеред хати, тримаючись за дріт від лампочки, у воді – я… То був малюнок Павлуші. От що значить художник.
На шкільному подвір'ї біля щогли стояла Гребенючка і причіплювала до дротини білу хустку. Так, значить, один з трьох невідомих – це Гребенючка! Я сховався. Почекав, поки вона піде геть, а потім відчепив хустку.
Я подався чекати Павлушу під його хату. Його чогось довго не було. Раптом він прибіг і сказав, що Галину Сидорівну хоче вкрасти грузин лейтенант Пайчадзе. Ми з Павлушею домовилися врятувати вчительку.
Про Гребенючку я Павлуші так нічого й не сказав.
Увечері ми з Павлушею подалися до Галини Сидорівни. Зайшли з городу. Ми бачили, як Галина Сидорівна двічі виходила у двір. Раптом з'явилась постать лейтенанта. Він йшов, мов кицька і раптом затьохкав по солов'їному. З хати вийшла Галина Сидорівна. Він почав їй щось тихо доводити, потім раптом схопив за руку. "Пусти!" – рвонулася вона. Ми вискочили з кущів і кинулися до лейтенанта. Він упав. І тут сталося неймовірне: вчителька кинулася до лейтенанта, впала біля нього навколішки і обхопила руками. І закричала одчайдушне: "Реваз! Любий! Що з тобою?! Ти живий?!".
В мене нижня щелепа одвисла. А лейтенант сказав, що щаслививий, бо Галя сказала на нього "любий". Потім він обійняв нас, почав цілувати і дякувати, що допомогли. Сказав, що хоче, щоб вона вийшла за нього заміж. А вона каже, що це… непедагогічно! Галина Сидорівна стояла, опустивши голову, і мовчала. Павлуша сказав, що у лейтенанта кров на лобі. Я дав з кишені оту білу хустку, зняту зі щогли.
У хаті Галина Сидорівна заметушилася, шукаючи зеленку. А лейтенант сказав, що ми хлопці – молодці, наша дружба міцна. І ми не повинні сердитися за таємницю "Г. П. Г": Герасименко. Пайчадзе. Гребенюк. Виявилось, що хустина належала вчительці, а Гребенючка її повісила, щоб ми з Павлушею поїхали до доту і щось там прочитали про дружбу.
Розділ Останній
В якому історія наша за добрим звичаєм старих класичних романів закінчується весіллям
На другий день усе село облетіла звістка про те, що наша вчителька виходить заміж за старшого лейтенанта Реваза Пайчадзе. Виявилось, що Галина Сидорівна понад рік кохала старшого лейтенанта і не признавалася йому. І хтозна, скільки б іще мучила вона лейтенанта і мучилася сама, якби не ми з Павлушею…
А нам якось і не подумалося, що це ж вона вже не буде більше нашою вчителькою і класною керівничкою. Павлуша вирішив якось гарно попрощатися з учителькою у переддень весілля.
Ми з Павлушею рушили до доту і прочитали лист. Нам бажали, щоб ми свою дружбу пронесли через усе життя. Бо найвірніші, найбільші, найкращі друзі в світі – це друзі дитинства. І найбільше ти Людина, коли щось робиш для друга. Я відчув шалену, гарячу радість від того, що Павлуша поруч, що він мій друг, що ми помирилися. Звичайно, листа писала не Гребенючка, а Галина Сидорівна.
Після такого ми з другом придумали щось дуже цікаве і почали готуватися в той же день.
Усі готувалися до весілля на все село. Запрошені були і солдати— рятівники. Зробили довжелезного стола.
А ми з Павлушею готувалися собі окремо…
За три дні до весілля з Грузії прилетіли родичі й друзі нареченого, їх було чоловік сто, не менше. Привезли десять бочок грузинського вина і вже не знаю скільки ящиків з мандаринами, апельсинами, гранатами, чурчхелою та іншими кавказькими ласощами.
І от надійшов переддень весілля.
Ми прибрали свій клас, усі взяли по букету квітів. Гребенючка мала сказати слово від класу. Потім виступить Коля Кагарлицький і скаже хлоп'яче слово від класу. Третім виступить Карафолька і прочитає вірша, якого сам довго писав. На завершення урочистого прощання Антончик Мацієвський сфотографує Галину Сидорівну з усім класом. І ми подаруємо їй цю фотографію. У коридорі почулись кроки вчительки. Ми чули, як вона підійшла, спинилася перед дверима. І якусь хвилю стояла, не наважуючись зайти. Вона стояла там, а ми стояли тут. І це була мить, яку важко передати… І от двері розчахнулися, і вона завмерла на порозі. Вчителька плакала. Що тут знялося! Буря! Дівчатка враз голосно заревли і кинулися до неї, обхопили її з усіх боків, і почали цілувати, плачучи. А ми, хлопці, як по команді, повернули голови й стали дивитися у вікно, кривлячись і кусаючи губи. Який тут міг бути художній виступ Гребенючки, і художньо-гумористичний виступ Колі Кагарлицького, не кажучи вже про Карафольчин вірш? Ми вийшли зі школи і табунцем навколо Галини Сидорівни пішли на річку, в поле, до лісу. І ходили так до вечора. І нічого не говорили.
Весілля було гучне. За одним столом сиділо геть усе наше село, та ще пів грузинського села, та ще майже цілий полк солдатів. Тости не закінчувалися. Дитячий стіл був накритий окремо. І що вже того лимонаду ми понапивались і морозива, цукерок та різних грузинських ласощів понаїдалися – од пуза!
Коли я бігав на хвилину додому (перевірити, чи замкнув сарай, де була наша "таємниця"), я бачив, як вулицею проїхав на машині отець Гога. Напевне він відчував себе самотнім. А той вираз "темна вода во облацех" дід мені пояснив: плутана, незрозуміла справа. Цією фразою отець Гога хотів натякнути, що він погано розуміється на моторі свого "Москвича".
Весілля почали гуляти в обід. Але ми з Павлушею чекали смерку. "Таємницю" приторочили до багажника, сіли на велосипеди і поїхали у поле, що за садом, де весілля. Почали запускати. Я мчав на велосипеді, стискаючи у руці котушку, а Павлуша біг позаду, підтримуючи його. Аж от нарешті злетів, знявся й пішов-пішов. Все вище й вище вгору… Ліхтар, який світився, і на якому з трьох боків писало: "Слава Галині Сидорівні!", "Бажаємо щастя!", "Не забувайте нас!". А з четвертого боку щасливо усміхався чорновусий красень лейтенант, якого намалював Павлуша. А я придумав "електрифікацію", і ліхтар світився. Ми були щасливі. Наш сюрприз удався. Він світився високо в небі, і його бачили усі.
Згодом змія треба було згорнути. Але був вітер. Нас тягло по полю, наче собачат на мотузці. І раптом…змій загорівся. Він був із сухих дерев'яних планок, обклеєних цупким папером. Долітаючи до землі, він уже палав, мов величезний смолоскип. Він з тріском упав на землю, розсипаючи іскри. І враз земля спалахнула і загорілася навколо нього. Це ж на узліссі! Там же лежить скошене сіно, яке ще не згребли! Із тріском займалися кущі на узліссі. Я кинувся просто у вогонь, топчучи його ногами і збиваючи полум'я піджаком. Павлуша був без піджака, у самій сорочці. Він кинувся до кущів, рвонув кілька гілок з листям і ними став збивати вогонь. Ніхто не знав, що тут коїться… Добре, що прибігла Гребенючка. Утрьох справа пішла краще. Вогонь почав потроху відступати. І от усе скінчено.
Знеможені, ми посідали на землю і сиділи мовчки. Обличчя в нас були закіптюжені, попалений одяг звисав клаптями. Я глянув на Гребенючку і усміхнувся. А вона таки молодець.
Я думав, що ми з Павлушею будемо дружити найміцнішою, найвірнішою дружбою і станемо солдатами.
Ну, а… Ганька? Гребенючка? Ну, що ж, хай буде й Ганька!
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.